Маруся

Григорій Квітка-Основ'яненко

Сторінка 10 з 17

Знай, люди швандяють по вулицям з паличками у руках. То гляди: iдуть двоє поперев'язуванi рушниками, бодряться, вихваляються: от там i там таку-то за такого просватали. А iншi свинячою стежкою, попiд плотами, мовчки собi iдуть, i пiд плечем, замiсть хлiба святого, несуть... гарбуз! Еге! Нiгде дiтись: як заробили, так i вiдвiчать.

Не однi старости заходили i до старого Дрота сватати Марусю, — та що ж?

— Таточку мiй рiднесенький! я їм, — каже, — пiднесу по чарцi!

Старий було гримне на неї:

— Чи ти дурна та божевiльна! Чом ти не йдеш? Люди хорошi, чесного роду, парень бойкий; чи тобi поповича, чи купця треба?

— Василя, а коли не Василя, то й нiкого!.. — каже було Маруся. Мати її у сльози, а батько було аж розсердиться та й крикне:

— Та де того Василя озьмемо? Тепер ти людей цураєшся, а там стануть i тебе люди цуратись, i досидишся до сiдої коси.

— Дарма, таточку. Без Василя не страшна менi i домовина, не то сiдая коса.

Здвигне тiльки плечима Наум, подума: "Нехай ще до того году", — та й замовчить. I йому жалко було, що про Василя не було нiякої чутки: бо вiн його дуже любив i усе надiявсь, що вiн з собою що-небудь до пуття зробить.

От i м'ясницi пройшли, i усюди пiшла слава, що Дротiвна Маруся i горда, i пишна: за тутешнiх парубкiв не хоче, а жде собi панича iз-за моря. Вона про сюю славу знала, смiялась i каже було: "Дарма! I пiдожду". Парубкам же хоч i крiпко досадно було, що така красива i багата дiвка у лад не дається, та нiчого було робити: силою не озьмеш.

Пройшов i пiст, вiдговiлись i — слава тобi господи! — дождались воскресенiя. Маруся у великодню суботу сама учинила паску, положила туди яєчок, iмберю, бiбкiв, шапрану, i спеклася паска i висока, i жовта, i ще у печi зарум'янилась. Полагодила усе, що треба, а на самий Великдень уранцi з батраками понесла до церкви на посвященiє паску, баранця печеного, порося, ковбасу, крашанок з десяток, сало i грудку солi i, розiславши на цвинтарi у ряду з другими хустку, розложила усе гарненько, як її мати навчила, бо Настя пiсля недуги не пiшла з двора. Наум же став у церквi божiй i молиться.

Коли Наум приходив до церкви молитись, то вже справдi молився, а не ловив вiтрiв, не розглядав i сюди i туди, а стояв як треба, неначе перед самим господом, царем небесним, i тiльки слухав, що читають i спiвають. А сьогоднi, у такий великий празник, вiн ще бiльш молився, i на серцi так йому було весело, як i усякому богобоязному, кого приведе бог дождатись великодня.

От, як вiн стоїть i молиться, служба божая спiвається, вийшов насеред церкви читати апостола... i хто ж? Василь!.. Наум дивиться — i сам собi не вiрить, чи се вiн, чи не вiн? Розглядiв хорошенько — аж зовсiм вiн! "Та вiн же овсi неписьменний! Як же вiн буде читати? Може, навмання, без книжки; може, витвердив напам'ять? Побачим!"

От Василь вже i "Павла-чтенiе" сказав та й почав... та що за голос важний! Чистий голосний пiдбасок та понятний!.. От Наум i дума: "Бачив я слiпорожденного, що читав псалтир так же без книжки; а Василь так у книжку дивиться... хiба чи не хваста? Може, напам'ять вiд дяка перейняв, та буцiмто й письменний?.. Так отже за титлу було зачепився та й розiбрав потроху... от i дочитав без помилки; от i алiлуйю по закладкам знайшов... Нi! Якби неписьменний, то не зумiв би апостола, та ще й на самий Великдень, прочитати!"

Прислухається Наум, Василь спiва. Як же почав херувимську, так таку, що й сам дяк не умiв в лад узяти, а Василь без запинки так усi голоси i покрива, i переводи виводить, сам i кiнча, сам вп'ять i почина. Тогдi вже Наум зовсiм положивсь, що Василь став письменним: та коли ж вiн справився i де пробував? "Нехай, — дума собi, — опiсля знатиму".

Як вийшов панотець зо хрести паску свяченую почитувати i народ рушив з церкви, Наум зопинив Василя та зараз i каже:

— Христос воскресе!

От, похристосувавшись з ним, як довг велить, i каже йому Наум:

— Чи ще ти нас, Василю, не забув?

— Нехай мене бог забуде, коли...

— Добре ж, добре, сину! тепер не до того. Приходь до нас розговiтись; а хоч i пообiдаєш, коли не пiдеш додому.

— Ви менi i дом, ви i родителi...

— Добре ж, добре. Приходь же, не забудь; я ждатиму.

Сказавши се, Наум поспiшав додому i дорогою собi дума: "Не дуже ж я добре зробив, що, не розпитавши Василя, що вiн i що з ним, та й покликав його до себе. Може, вiн вже об Марусi i не дума, а може, вже i жонат, а я тiльки потурбую Марусю i знов розважу її тоску. Та хоч би i не те; так, може, ще вiн не вiдкупився вiд некрутщини, так що тогдi робити! Та вже ж побачу. Дасть бог розговiтись, а там буду поправляти, що напортив з радощiв, що побачив неждано Василя, та ще й письменного! Вiдкiля йому бог таку благодать послав? Правда, дитина розумна! Йому б тiльки дяком бути".

З такою думкою прийшов додому i не каже жiнцi нiчого, що кого вiн бачив. Прийшла й Маруся i принесла усе свячене, й байдуже! Бо вона як не стояла у церквi, а при пасках, то й не бачила Василя. Розстановила усе на столi, як треба, i налагодила, та й дивується з матiр'ю, що батько не сiда розговлятися, а ходить собi по хатi та дума.

Аж ось дверi — рип! — i Василь у хату. Маруся так i не стямилась i крикнула не своїм голосом: "Ох, мiй Василечку!" — та й стала як укопана. Стара Настя тож врадувалась, неначе бог зна чому, i кинулась до Василя i похристосувалась. От Наум бачить, що Василь з Марусею стоять i тiльки поглядають, вiн на неї, а вона на нього, неначе зроду вперше бачаться, от i каже їм:

— Чом же ви не христосуєтесь?

А Василь i каже:

— Не смiю, панотче!

— Чом не смiти? — каже Наум. — Закон повелiва христосуватися зо всяким, i хоч би з смертельним урагом. Похристосуйтесь же по закону тричi, та нехай вас бог боронить вiд усякої поганої думки! Тяжкий грiх у такому святому дiлi думати лукаве! От i похристосувались гарненько. Маруся кинулась до нього з розпросами:

— Де се ти, Василечку, був?..

— Знай-бо урем'я, — перебив її Наум, — одно що-небудь: або розговлятись, або говорити. Бог дав празник i паску свячену; дякуючи бога милосердного, треба розрiшати без усяких хлопiт iз веселою душею, а говорити будемо опiсля. Сiдайте лишень. Господи благослови!

Стара Настя сiла за столом на лавi, а Маруся бiля неї скраю, щоб ближче поратись, Василь сiв на ослонi, старий на покутi, а батраки в кiнцi столу. От перехрестившись Наум i прочитавши тричi "Христос воскрес з мертвих", зараз вiдрiзав паски свяченої i положив перед усяким по куску. Покуштувавши її бережно, щоб крихот не розсипати пiд стiл, усяк перехрестивсь i сказав: "Спасибi богу милосердному! Дай боже i на той год дiждати!" Тут же прийнялись за печене: поїли баранця, поросятини; а кiсточок пiд стiл не кидали, а клали на стiл, щоб опiсля покидати у пiч. Далi їли ковбасу, сала кусочками нарiзали i крашанок облупили i порiзали, на тарiлочцi. От сеє скiнчивши, Маруся усе прибрала, i з стола теж бережно змела, i усi крихти, i кiсточки, i лушпиння з яєць повкидала у пiч, та тогдi вже стала подавати страву.

Старий Наум випив чарку горiлки перед обiдом, а Василь не став, бо, каже, ще не починав її пити. От i подали борщ, а далi яловичину, покришили на дерев'янiй тарiлочцi, посолили та й їли — вже звiсно, що не по-панськи, бо виделок не водиться — пальцями. Опiсля подали юшку з хляками, печене було баранина, а там молошна каша та й годi, бiльш i нiчого.

Маруся чи їла, чи не їла: їй лучче усяких розговин — опрiч празника святого — те, що Василь вернувся i жив i здоров. Захилившись за матiр, щоб батько не бачив, як ясочка, дивилась на свого Василечка, а сама будто ложкою достає з миски, аби б то неначе i вона їсть. Куди їй вже їсти! У неї одно на думцi, як i у Василя! Так той вже через силу їв, бо бiля Наума сидiв, i не можна було йому злукавнувати, щоб хорошенько подивитись на свою Марусю.

Пообiдавши i подякувавши богу i батьковi з матiр'ю, як поприбирала усе Маруся, от Наум i каже:

— А в нас новий дяк сьогоднi апостола читав.

Настя зараз i питається:

— А хто такий i вiдкiля?

— Осьде вiн, пан Василь, — сказав Наум та й всмiхнувся.

— Хiба ж Василь письменний, щоб йому апостола читати? — спитала Настя; а Маруся так уха i насторошила, щоб чути усе, що будуть говорити.

— Був неписьменний, а тепер бог йому розум послав, а як i що — я й сам не знаю. Розкажи менi, здiлай милость, Василю, як се тобi свiт вiдкрився? Се менi навдивовижу: ще й году нема, як ти пiшов вiд нас, а навчився письма i спiвати вмiєш, як i сам дяк. Де ти побував?

— Я, дядьку, не був дуже далеко, — став розказувати Василь. — От як ви менi вiдкрили свiт i розтолкували менi, що й я буду пропащий, i чужий вiк заїм, коли не знайду за себе найомщика, то думав-думав i трохи з ума не зiйшов. Правду ви казали, що за грошi вiсiмдесят рублiв, що я вiд хазяїна брав? Тiльки що на одежу. Що ж тут менi було робити? Як-то бог послав на думку: пiти до купцiв, у них хороший заробiток. Прийшов я до залiзняка: вiн мене трохи знав, розказав йому все своє лихо. Вiн, подумавши, прийняв мене за п'ятдесят рублiв на год з тим, що коли буду у своїм дiлi справний, то вiн менi i бiльш прибавить, i усе буде прибавляти, бачивши моє старанiє. Я зрадувався, почувши, що бiльш нiчого не треба, щоб грошi заробити, як тiльки бути чесним i своє дiло не лiнуючись справляти. З товаришами, хоч усе й москалi були, зараз поладнав. Тiльки бачу, що вони усi письменнi i хто бiльш чого зна, бiльш получа жаловання. От як сiв, як сiв... i правду вам, дядюшка, скажу, що нiч i день вчивсь, i бог менi дарованiє послав; i те таки правду сказать, що нашого братчика куди не пiткни, хоч у науку, хоч у яке ремесло, то з нього путь буде; непропащi за нього грошi. Ото я вiд спасiвки та до рiздва вивчивсь читати i церковне, i гражданське, писати потроху вмiю, цихвiру знаю i на щотах хоч тисяч десять пудiв уроздрiб на хвунти, не помиляючись, положу; хурщикiв розщитаю і хазяйського добра гляджу як ока, щоб i копiйка нiгде даром не дiвалась. Товаришi, знаєте, охотники на криласi спiвати замiсть пiвчеської; от i мене, як побачили, що голос є, то й привчили трохи. Поки себе не поставив на путь, не йшов до вас, дядюшка; i як не тяжко менi було, не бачивши Марусi, та, пам'ятаючи ваше слово, сам себе морив i не ходив сюди.

7 8 9 10 11 12 13