Власниця землі між річкою Бугаєм та цією балкою Яковлева охрестила сей ріг "Мисом Доброї Надії". Коли зійти на гору від її маєтка до Чотирьох могил, то можна побачити чарівний краєвид: під ногами стелеться безкрайнім зеленим килимом Великий Луг із поплутаними по ньому протоками та озерами а на заході, над лісами, піднімається високою шапкою Томаківський острів — стародавнє запорозьке гніздо.
Відразу за слободою Підгородньою Бугай знову випускає із себе річку Тарас, тільки вже не праворуч, а ліворуч, сам же здобувши назву Джугана, відкидає у праву руку велику затоку, біля якої лежить село великого князя Михайла Миколайовича — Гола Грушівка. На високих берегах Джугана й Бугая недавно було багато хрестів над домовинами запорожців, похованих за часів Нової Січі (1739 — 1775 роки) й пізніше.
На місці, де тепер село Гола Грушівка, за доби Запорожжя, завжди були оселі старих січовиків-пасічників. Стояла тут у них навіть капличка. Називалася ця місцевість Голою Грушівкою ніби через те, що сюди доходила велика й довга балка Грушівка "наголо" вкрита колись на протязі 30 верст самим грушевим лісом. Теперішні селяни не так пояснюють назву: нашу Грушівку, кажуть вони, звуть "Голою", що ми самі голі й босі, а голі через те, що не маємо землі.
Коли запорозькі землі роздавалися вельможам, то за Голу Грушівку зчинилася велика сварка між князем Вяземським, князем Проз орокським, графом Чернишовим, графом Толстим. Всякому хотілося захопити цей чарівний куток собі, і тільки вже Потьомкін погодив вельмож і присудив землю Толстому, від якого вона через кілька рук перейшла в рід великого князя.
На запорозькому кладовищі Голої Грушівки, недалеко від теперішньої церкви, ще досі збереглося кілька козацьких хрестів.
На розі, що випнувся у Великий Луг між Джуганом та Річищем, помітні окопи, хоч, певно, вони не запорозьких рук, бо для січового нечисленного війська вони були б дуже просторі: коли б ті окопи випростати, то сягли б верст на дев'ять.
Південніше окопів є низина, по якій розкидані піски. Вона зветься Сірківкою, бо там останні роки свого життя перебував славний кошовий отаман Війська Запорозького Іван Сірко. Як відомо з історії, цей лицар, занедужавши тут, на своїй пасіці, року 1680-го, помер першого серпня. Його тіло наступного ж дня запорозьке товариство дуже урочисто перевезло річками на військовому байдаці до Січі, що була тоді в усті Чортомлика, і за козацьким звичаєм поховало там із пальбою, насипавши над домовиною великого запорожця чималу могилу.
Нижче Голої Грушівки Джуган, що тут зветься Річищем, себто старим ходом Дніпра, робить велике коліно, врізуючись у плавню низьким місцем, що називається Пеклом. Повертаючи далі на північ, а потім на захід, прямує до Томаківського острова. Тут Річище відкидає од себе праворуч річку Ревун, яка обходить острів із півночі й прийнявши до себе річку Томаківку, впадає разом із ней в Чернишівський лиман. Тим часом Річище прямує до цього ж лиману з південного краю Томаківського острова.
На північ від острова, біля уста річкн Томаківки, — чимале озеро Калинівеьке, Воно, разом із Чернишівським лиманом та численними затоками Річища, в недалекі часи дивувало силою риба, що там ловилась. Тепер тут риби к кілька разів менше, хоч усе-таки вона ловиться добре.
Недалеко від Томаківського острова лежить велике село Чернишівка, перехрещене урядом у Красногригорівку, яке Чернишівський лиман розмежовує на дві половини. На місці південної Чернишівка ще за часів Старої Січі сидів зимівником запорожець Черниш, чиїм ім'ям і назване і село, і лиман, і та балка, що наближається до Чернишівського лиману зі степу. З часом навколо зимівника Черниша виросло таке велике людне село, що частина його перекинулася на північний бік лиману.
Опріч балки Черниццвки, до лиману підступає довга балка Кам'янка та річка Томаківка. Всі ці балки й річки скелюваті й похмурі на. Вигляд, а хрести над могилами запорожців, рясно колись розкиданих понад балками, переконують, що коааки любили сю місцевість і тулиляся зі своїми зимівниками до Томаківського острова. Та воно й не дивно, бо острів той, відомий з історії під назвою Буцький не раз, із XVI століття був осередком Запорозького Війська.
Перші відомості про те, що на Томаківському острові була Січ, маємо з польських джерел, із оповідань, писаних про подорож, шляхтича Самійла Зборовського на Томаківський острів, де він року 1583-го був на січовій раді обраний гетьманом. Наш історик же М. І. Костомаров гадає, що Січ була тут ще а року 1568-го. Це цілком можливо, бо цей острів, дуже придатний для існувадаві на ньому козацької громади. Із заходу його відділяє од степу Чернишівський лиман, через який ніяк не могли дістати запорожців тодішні гармати, бо він має біля трьох верст ушир; із півночі до нього важко підійти черед озеро Калинівське та цілу низку річок, що течуть у кілька рядів, а саме Ревун, Ревуча, Бистрик, або Ревунець, і Томаківка; зі сходу ж та півдня він оточений пущами Великого Лугу та Річищем. Сам. Острів досить високо підіймався над околицями, був у байраках зарослий грушевим та дубовим лісом, на вереї ж мав степ із найкращою соковитою травою, а це для запорожців неабищо, бо давав їм змогу під час облоги випасати коней біля самісінької Січі. Весь острів має навкруги шість верст і містить 350 десятин грунту.
У наші часи околишні селяни звуть острів Буцький, або Томаківку — Городищем через те, що на ньому досі збереглися руїни окопів Запорозької Січі, Заховалися вони в найдальшому від степу кутку, за— Чотирма, могилами, над критим берегом Річища; при чому Січ мала окопи лише з боку степу; од річки ж їх або зовсім не було, або вони за чотири століття підмиті водою Остання гадка, цілком можлива, бо коли я оглядав Городище року 1882-го, то бачив, що трохи на південь од Січі весняна повідь Річища. так дуже підмила крутий берег, що він ізсунувся в Річище разом із деревами и кущами, що на ньому росли.
Поводатарі мої — хлопці з Чернишідки, показували мені під кручею Річища велику печеру, котру вони звали норою, кажучи, що там у запорожців містилася скарбниця. Печера та од води мала. біля півтора, сажня заввишки і стільки ж завширшки, але швидко вужчала й поділялася на три нори, з яких одна йшла вгору, друга спускалася глибше, а третя, вузька, як щілина, повертала праворуч, Коли я трохи полазив по тих печерах, то мені стала цілком зрозуміло, що всі 141 нори — наслідок роботи дощової води, яка надходила, сюди із січових окопів. Це була підготовка до такого ж залому берега, який трохи раніше стався на кілька десятків сажнів вище. Проте чернишівці, не тільки діти, а й старі, впевнено кажуть, шр тут був у запорожців льох
Окопи, що збереглися від Січі, мають упродовж 300 сажнів, із ворітьми посередині; зі сходу — 156 сажнів-, а із заходу — 86. Подекуди понад окопами є неглибокі ями, що натякають на якусь бувшу там будову.
Січ Запорозька була на Томаківському острові не тільки в XVI, а й у XVII столітті, саме під час найтяжчої боротьби козацтва з поляками, в роках 1625 — 1638-му, коли, напевне, з примусу польського уряду Січ було перенесено на нездатний до оборони Микитин Ріг. Проте ще й після того, як не стало Січі на Томаківці, сей острів усе ж таки лишався одним із осередків запорозького бурлацтва, й історії відомо, що Богдан Хмельницький, врятувався року 1648-го з польської Чигиринської в'язниці втечею на Запорожжя і, не наважуючись іти одразу на Січ, бо там тоді стояла польська залога з комендантом, зн-ай-шов собі притулок на Тома.кшському острові, де здибав аж три сотні запорозьких козаків. Тут же, на старому городищі, завжди перебували ватаги січових рибалок.
Опріч окопів на Томаківському Городищі ще є ознаки запорозького кладовища біля могил у східній частині острова. Хрести там, як кажуть чернишівці, додержувалися до 1870-х років, тепер же всі вони побиті й розібрані темним людом на будову. Я чув од поводатарів, що на Томаківській Січі стояла запорозька церква, та тільки ще не за їхньої пам'яті її підрізало Річище й понесло за водою.
За останні роки околиці Томаківського острова занадто змінилися. По горі над обома Чернишівками, перетинаючи балки Кам'янку й Чернишівку, протяглася друга Катерининська залізниця й на руїнах запорозької Січі та на лиманах і протоках Великого Лугу розлягається луна від гудків важких паровиків, що мчать залізними коліями. Недалеко Чернишівки покопано рудниці й сюди навезено чимало чужосторонніх робітників та зібрано багато всілякого захожалого люду. Побувати тепер на острові Томаківці дуже легко, — треба тільки стати на станції Катерининської залізниці "Марганець", від якої всього півтори версти до Чернишівки, а звідси вже зручно переїхати на Городище човном.
Нижче Чернишівського лиману Річище разом із плав-нею, одступає далі від берега, до нього ж підливається довгий лиман, порізаний косами та островами з дуже низькими берегами. Одного разу, року 1882-го, заїхавши в цей лиман од Чернишівки каюком по річці Прогною, я так заплутався між островами, що й ночував на лимані. Та й наступного дня не зумів повернутися назад до Прогною. Довелося мені два дні пробути між чайками (мартинами), куликами та дикими качками і тільки тим я врятувався, що сажнів на сто перетяг каюка травою з лиману в Річище, і вже річкою приплив у Чернишівку, зовсім знесилений, бо вже не вистачало їжі, а гнати човна довелося проти води.
Цей плутаний лиман сполучається з великим лиманом Новопавлівським, над яким під нижньою Лисою Горою розташувалося село Новопавлівка. Напроти цього села в Новопавлівський лиман вливається кількома протоками Річище, і разом вони впадають проти Лисої Гори в Дніпро.
З Лисої Гори, яка кручами підступає до Дніпра, відкривається величний краєвид: під ногами Дніпро, острів Орлова та Великий Луг до самісінького Кам'яного Затону (Кам'янка); на захід — Нікополь із його будинками й пристанями, а на схід — ціла низка лиманів і, як на долоні, острів Томаківка, до якого навпростець вісім верст. Коли на Лису Гору зійти під час повені, то здається, що стоїш серед моря, настільки вся площа Великого Лугу залита водою, і тільки зелені дерева, що виглядають своїм гіллям із плеса, нагадують, що незабаром повідь спаде і, замість моря, тут знову зеленітимуть острови.
Головне русло Дніпра, наблизившись у плавні до Лисої Гори, знову розділяється на дві протоки, що оточують майже круглий острів Орлову.