Син стояв розгублений і кліпав очима. В одній руці він тримав спінінг, у другій – чохол від нього.
– Що таке?
– Глянь, – показав він на спінінг. – Він же оранжевий. А ти ж мені казав, що купив голубий...
Я прикусив язика і не сказав ні слова. Просто мені пригадалися слова Олега Даниловича: "У нас порядок. Я б сказав – морський".
Що морський, то морський, подумалося мені. Добре, що я там на ніч не залишив автомашину. Машина – це вам не спінінг, не золота шлюпка і навіть не довоєнний монітор. Тут десяткою не обійдешся.
●
Не тільки гумор
Стара Діва і Дон-Жуан
Вона була засушена, мов гербарій. І пряма, як двері. Обличчя скидалось на жовтий протигаз, який дещо потемнів у коморі. Постава її нагадувала дошку для прання. Знизу догори вона була вся в зморшках: лице, одяг, взуття і, звичайно, панчохи, Останні, щоправда, поперемінно: по парних числах права панчоха, по непарних – ліва. Так ми безпомилково могли визначити, яке приблизно того чи іншого дня число. Якщо вже не знали точно, яке саме, то достеменно знали, парне воно чи навпаки.
У нас в установі ніхто не знав, як її звати. Якщо не брати до уваги касира і, можливо, ще кадровика. Ми її звали просто – Стара Діва.
З кожним роком вона не тільки згасала, але (що найстрашніше) розпалювався її характер. І чим ближче доходило до того рубежу, який ми називаємо небезпечним, тим нестерпнішим ставало наше життя. Її боялись навіть ті, хто за рангом по службі не мав би боятися. За інших я вже не кажу.
– Хоча б її хтось забрав від нас, – подумки мріяли ми.
– Або ощасливив дитинкою, – виніс припущення (чи пропозицію) голова профкому. – Може б, і характер її пом'якшав. Просила б квартиру, доглядала б за нащадком...
Але, судячи з усього, їй це не загрожувало. Та в один прекрасний день до нас у контору влаштувався на роботу старий Дон-Жуан (так ми його прозвали), щоб не сказати старий ловелас. Коли розв'язували кросворди, він постійно доводив нам, що кожна жінка – красуня. По-своєму. І що це тільки треба вміти бачити. Та, мовляв, таке щастя не кожному дано. Ми показали йому Стару Діву.
– Кожна жінка, – підняв він вказівний палець, – це запушений сад, якому вкрай потрібен чудовий садівник...
– От вам і карти в руки, – мовив, посміхаючись, я. – Спробуйте в душі нашої Старої Діви щось розбудити. Я вже не кажу, щоб вона квітувала. А ще хотів би помітити хоча б бруньку зав'язі.
– І що тоді? – запитав Дон-Жуан.
– Путівка в той санаторій, де для вас роботи непочатий край, – посміхнувся дещо безсоромний наш голова профкому.
– Тільки в круїз і тільки навколо Європи...
– Гаразд, – легко погодився голова профкому, вважаючи, що він нічим не ризикує.
– У такому випадку, – вів далі доморощений Дон-Жуан, – від профкому вимагається лише її номер телефону і домашня адреса... Якщо телефону нема, то...
На щастя, у неї було те і друге. І першим, і другим ми його негайно забезпечили.
– Коли чекати дива? – дещо нахабнувато поцікавився я, не приховуючи ні від кого ні іронії, ні єхидства.
– Це станеться не раніше, ніж ви виб'єте мені путівку в круїз... – мовив Дон-Жуан і, вклонившись, сказав: – Маю честь.
Наступного дня Дон-Жуан (чомусь саме у мене, а не в голови профкому) поцікавився, чи я одружений. Я, звичайно, заперечливо похитав головою. Вважав, що це для мого щастя неабияка розкіш.
– Це чудово, – так багатозначно промовив він, що я подумав, чи не збирається він свій експеримент зі Старою Дівою проводити на мені.
– Тільки під дулом пістолета дванадцятого калібру, – раптом
вигукнув я.
– Що під дулом пістолета? – перепитав він.
– Одружите мене з цією плоскодонкою. Якщо це вам коли-небудь удасться...
– А я й не збираюсь, – спокійно відповів він. – У мене й на думці такого не було.
Я полегшено зітхнув.
– Я вас тільки хотів попрохати, – говорив старий Дон-Жуан. – Як старого парубка чи холостяка... Що вам більше імпонує?
Мені не імпонувало ні те, ні друге, і він це зрозумів, не чекаючи відповіді.
– У такому разі, в мене до вас кілька запитань. Перше з них: чому ви не одружені?
– Не зустрів у цьому світі жінки-ідеалу!
– Тоді напишіть, якщо ваша ласка, якою, по-вашому, має бути дружина-ідеал?!
– Це мені зробити легше, ніж заповнити анкету перед виїздом у круїз, скажімо, Середземним морем... Але на цьому протигазі...
– Я вже про це чув. У даному випадку я думаю не про вашу егоїстичну душу. А про душу цілого колективу і душу цієї небоги, – відповів він. Мовчки подав мені аркуш паперу й авторучку. Я виклав цілу платформу щодо погляду на дружину-ідеал. Зокрема, торкнувся таких негативних рис жінки, які відштовхують від себе чоловіків, не давши можливості до себе й наблизитися. А саме: почуття постійної правоти, невірність, надмірна самовпевненість, нещирість, носіння штанів при досить-таки гарній фігурі і струнких ногах, чоловічих картузів, краваток, при наявності обов'язкової цигарки в зубах і цвиркання через нижню губу, крізь прокурені зуби. Все це мене мало приваблювало в майбутніх подругах життя, тож усе це виклав начистоту, не забувши вказати, щоб дружина в майбутньому була життєрадісна й глухоніма. Лягаючи в ліжко, не кидала фразу: "А де гроші?"
Він покірно й мовчки взяв аркуш того паперу. Щиро подякував і вийшов.
Минув тиждень, другий, четвертий. Все йшло у нас, як і досі. Наша Стара Діва зробилась ще злішою. Тепер панчохи на обох ногах почали братися брижами, і ми зовсім втратили числову орієнтацію.
Але раптом – несподівано, як казав наш старий Дон-Жуан, у перший тиждень другого місяця ми помітили новеньку особу в нашій старій установі. Це була, здасться, фарбована блондинка, яка здалеку скидалась на фею. Її поставі могла позаздрити рання Лоллобриджида і пізня Софі Лорен.
– Невже Стара Діва звільнилась?! – зробила припущення моя сусідка, дивлячись у сусідній відділ через чотири скляних перегородки. Щоб відповісти на це питання, ми послали до сусідів розвідника.
– Товариші! – примчав наш посильний. – В образі блондинки – не хто інший, як наша Стара Діва. У неї, здасться, розпочався період Ренесансу.
За цим відродженням ми спостерігали день за днем і все більше дивувалися.
– У неї хтось є, – сказала наша співробітниця, яка знала про всіх завжди більше, ніж вони самі про себе.
Через день вона повідомила, що у Старої Діви нові японські надувні бюстгальтери.
– Про інші предмети жіночого туалету я вже мовчу, – багатозначно мовила вона.
– Дама наша цвіте й пахне, – сказали ми, помітивши в неї квіти на зачісці і грудях.
Якогось дня я не витримав і сам підійшов. Але настільки розгубився, що піймав себе на думці, що хочу з нею познайомитися, та не наважуюсь. По-перше, ми багато років працюємо разом. По-друге, в одній касі одержуємо гроші. По-третє, в одному буфеті обідаємо. І тільки тепер я згадав, що забув її ім'я. Ми просто називали її Старою Дівою, і цього було достатньо. Коли ж я глянув на ту квітку, що спалахнула на її грудях і не збиралась найближчим часом обсипатися, я не витримав і запитав:
– Де ж той садівник, що зумів виростити такий квітучий бутон? – Мені хотілося ще додати: "На такому малоперспективному грунті", але своєчасно стримався. Підійшов Дон-Жуан. Я його відвів убік і сказав: – Запросіть її до ресторану. Від мого імені...
– Тепер нічого не вийде, – холодно відповів він. – На готовеньке всі ласі. А жінки – як квіти.. Їх постійно треба доглядати й вирощувати. А це не так легко... Я вже мовчу про матеріальні витрати, але скільки для цього потрібно праці, мужності і сили волі...
– У неї вже є наречений?
– І не один, – посміхнувся Дон-Жуан, ніби цим нареченим був уже він.
– І хто ж, коли не секрет?
– У мене від вас ніяких секретів. Можу назвати, але путівки доведеться подвоювати...
– ?
– Дуже просто. Я незабаром одружуюсь і свій перший медовий місяць мрію провести на водах Середземного моря. У круїз я без нареченої (самі здогадуєтесь) не поїду.
– Гаразд, – з неприхованою заздрістю здався я. – Гадаю, буде і друга путівка, але за таких умов: поясніть, як вам удалося цю засушену пустелю перетворити в квітучу оазу і хто її жених?
– Завдяки вашій анкеті, – нахабнувато посміхнувся він. – Ви знаєте, ваші погляди на жінок збіглися з моїми.
– Ну і що?
– А далі справа техніки й терпіння. Пам'ятайте: жінки люблять настирних і терплячих, Жінки – це тільки на перший погляд неприступні фортеці, але після постійних психологічних атак, пізно чи рано, вони змушені викинути білий прапор, якщо фортецю не захопить інший.
Але перейдемо до більш конкретного предмета. Спочатку я виробляв у неї характер. Коли дикий барс почав скидатися на дику кішку, я поклав собі за мету прирівняти її до кімнатної. Потім щовечора я їй видзвонював по телефону. Ці телефонні дзвінки мені нагадували вечірні серенади ХХ віку. Я казав, що прочитав її оголошення в газеті... "Але я ніякого оголошення на давала!" – кричала вона мені в трубку. Та я на ці окрики не звертав ніякісінької уваги. Я казав, що про таку ідеальну жінку, як вона, я все життя мріяв і йшов до неї весь свій вік. Незабаром вона перестала кидати трубку і сказала, що вона й справді бачила те безглузде оголошення, яке (вона певна) хтось із наших подав у газету.
– Яке це має значення?! – перебив я її. – Припустимо, що це оголошення дав я. Але скажіть, будь ласка, ви що, не хочете бути схожою на таку жінку, яку я описав?
Вона не встигла відповісти, і, поки приходила до тями, я їй почав наказувати... Так, так, наказувати. Жінки це люблять, коли ними трохи командують, а не потакають.
– Негайно сходіть у галантерейний магазин. Купіть кілька пар блакитнооких панчіх.. Кілька – кольору кримського загару. Пригляньтесь до ніг красунь-модниць. Спробуйте наслідувати їхню ходу. Гайніть у перукарню... Зустріньте художника, дизайнера, кращого майстра ательє (бажано чоловіка), порадьтесь з ним, яка вам до лиця зачіска. Збийте її на голові так, як гарна господиня збиває зі сметани масло і потім виробляє, що захоче. Зробіть і ви кілька кандибоберів...
– Ви з мене насміхаєтесь, – ледь чутно, але уже приборкано мовила вона.
– Ніскільки. Ви тільки прислухайтесь. Що ви від цього втрачаєте, якщо це й насмішка? Тільки виграєте.