Чому ти не хочеш йому написати?
— Тому що наша дружба доживає останні дні в передсмертних конвульсіях. Не хочеться псувати собі настрій спілкуванням з ним, — відповів Даня.
— Добре, я переговорю з ним.
— Мені ще треба буде позичити гроші у Влада їм на подарунок, — невдоволеним тоном додав Даня.
Ми розрахувалися і вийшли з ресторану. Спускалися по ескалаторах на нижній поверх за продуктами до супермаркету крізь блискучі бутіки.
— У нас в компанії вважають, що є загроза нападу Росії. Запропонували декілька варіантів для виїзду на два-три тижні, поки не стане зрозуміліше, — сказав я Дані.
— Куди виїхати?
— Болгарія і Польща. Або Західна Україна. Оплачують готель і переліт.
— Клас, їдь, а я поживу в твоїй квартирі поки що, — зрадів він.
— Нікуди я не поїду. Ти що, серйозно думаєш, що може бути війна?
— Я чув, що вона вже йде, — іронічно сказав Даня. — Можливо, там буде щось масштабніше. — Подумавши, додав Даня. — Я, чесно кажучи, не здивуюся.
— Ти уявляєш, що в Києві можуть бути російські танки? — спитав я, посміхаючись. — Ось вийдемо ми зараз, а там танк російський... і що він буде робить в такому великому місті? Стріляти по будинках? Чи уявляєш, як ракети летять на місто? Що вони будуть запускати ракети по будинках?
— Вони можуть заїхати зі сторони Білорусі на кілометрів тридцять, щоб трохи полякати, як було в Грузії, — відповів Даня.
— Їхати на Київ — це безумство, — сказав я.
— А обстрілювати Київ? — спитав Даня.
— Може, військові аеродроми чи щось типу того, але ж не Київ, — сказав я. — Це неможливо.
Ми спустилися в супермаркет.
— Ти військову кафедру проходив? — запитав Даня.
— Ні. А ти стоїш на обліку в військкоматі?
— Ні, — відповів Даня.
— Ну тоді ми в безпеці, — підсумував я.
Ми ходили по супермаркету, складаючи у візок то одне, то інше.
— Скоріше всього, все обмежиться Донбасом, — сказав Даня. — Половина Донецька вже проживає в Києві чи Харкові й так.
— Значить, приїде й інша, — сказав я не думаючи, зупинившись біля томатного соку й вибираючи, який саме взяти.
— Якщо всі ці російські військові на кордоні почнуть проривати кордон, то люди в Росії вийдуть на мітинги проти війни, — сказав Даня і зняв окуляри.
— Надінь їх, — сказав я, після чого Даня подивився роздратовано на мене своїм червоним оком і надів їх знову.
— А взагалі-то, треба буде подивитися новини, — сказав Даня.
10.02.22
Після роботи я поїхав на зустріч з Марго. Я вирішив в той день працювати з офісу. Дякуючи Ковіду, я тепер міг сам обирати: працювати з офісу чи з дому. В офісі з моєї команди не було нікого, але я все ж таки спитав у чаті, чи хтось розглядає варіант на пару тижнів виїхати з Києва. Ніхто не розглядав.
Я їхав у метро і думав, як я не люблю метро, але затори я не любив ще більше. З Марго ми познайомилися на психологічних курсах, куди я пішов, тому що не знав, чим себе зайняти, а вона починала вчитися на психотерапевта, можливо, з тої самої причини — щоб себе чимось зайняти. Я подумав, що хай які вони різні не були б з Данею, але вони були схожі в тому, що не мали ні роботи, ні сім'ї. Чому вона спілкувалася зі мною? Чому я хотів спілкуватися з нею? Вона мала все те, що мене причаровувало. Витончену вроду, яка таки заслуговувала на дорогу косметику, дорогі перукарні, дорогі речі, spa-салони і все в такому дусі. "Тридцять два роки" — подумав я. Вона була на два роки старша від мене. Даня казав правду, що вона пташка не мого польоту, але він також мав рацію, що вона старіє. Якою ж вона була в двадцять п'ять? Вона виросла в бідній сім'ї в Донецькій області. Вона розповідала, як її батько тяжко працював і відкладав на те, щоб відправити її вчитися до Донецька. Але поїхала вчитися до Києва. Потім працювала клерком в офісі. Потім зустріла чоловіка, який давав їй все, що вона хотіла. Вона розповідала мені про нього і його важкий шлях, його бізнеси — хвалила його, але потім розповідала про когось на "тойоті". Квартира, машина і не зрозуміло скільки тисяч доларів щомісяця на таку гарну жінку для її коханця було приблизно такими ж витратами, як мені два-три рази повечеряти в ресторані, як ми вчора повечеряли з Данею. Мені не подобалося, що світ так влаштований. Але мені також не подобалося, що мене звабив зовнішній блиск. "Кокетлива елегантність", — подумав я. Як же вона уміла граційно підкреслювати себе. Ці рухи, міміка, легкі дотики, що завжди ненароком виходили в неї самі собою дуже легко. Природно. Це гіпнотизувало.
— Привіт, — вона зняла куртку і повісила її на стільчик, який на неї чекав, як і я. Ми зустрілися в "Львівських круасанах" на Либідській, неподалік, де вона жила, якраз навпроти "Оушен Плази", де ми вчора були з Данею. — Як ти? — спитала Марго.
Я почав розповідати про своє життя за останні дні, ловлячи себе на думці, що навіть мій голос змінюється, коли я з нею розмовляю. Що зі мною не так? Але як я не старався, в мене не виходило говорити якось інакше. "Львівські круасани" — що це за забігайлівка, чому не можна було піти в краще місце? Ми пили чай. Що я взагалі тут роблю? Але я продовжував розповідати, а вона так уважно слухала. Ми згадали декількох знайомих і поговорили про нашу минулу групу на курсах. Я розпитав про її плани на подальше навчання.
— Так, весною, а зараз я поїду на місяць з країни, — сказала вона між іншим, розповідаючи щось про свої плани на весну.
— О, клас. Куди? — спитав я.
— В Дубаї, — відповіла Марго.
— Надовго?
— На місяць, напевно. Я тобі дещо розповім, — сказала вона і зробила коротку паузу. — Насправді ми виїжджаємо з країни через ситуацію, яка склалася. В мого коханого є знайомі в Генштабі і в нього є контракт на замовлення з Міністерством оборони. Він з ними працював. Чи працює, — додала вона невпевнено. — Є інформація, що Росія нападе. Поки що невідомо, що саме і як, але є така інформація, що точно щось буде.
— Коли ви їдете? — спитав я.
— Я вилітаю через чотири дні. Він має прилетіти числа двадцятого. В нього є квартира в Дубаї, я буду його чекати там.
— А чому б вам разом не полетіти? — спитав я наївно. Марго зробила паузу і посміхнулася.
— Бо в нього є ще сім'я, — сказала вона. — Я тобі не говорила?
— Говорила, але я думав, він розлучений, — сказав я своїм неприродним голосом і хотів провалитися крізь землю, що не думаючи спитав про це. — То що, серйозно є небезпека? — спитав я, кваплячись, щоб перевести тему.
— Напевно є. — відповіла Марго.
Додому я їхав також спочатку на метро, а потім ще на трамваї. Було вже близько десятої вечора, тому в транспорті я міг присісти. Я завжди насолоджувався вечірнім Києвом ще із тієї причини, що місто сповільнювалося, вулиці пустіли. Коли менше людей тебе оточує, то стає вільніше дихати. Коли їх менше, ти звертаєш увагу на деяких з них. Все ж, найбільш самотнє місце у світі — це натовп.
Можливо, місто тому й дарує це відчуття твоєї невидимості одночасно з відчуттям різноманітності можливостей для зустрічі з ким завгодно. Ти проходиш повз одного, проходиш повз іншого. Долі тисяч проходять повз тебе, і навіть якщо ти звернеш на когось увагу в натовпі, то через двадцять секунд це забудеться і більше ніколи не згадається. Так як і ти забудешся, якщо навпроти тебе такий самий пасажир розглядатиме твоє лице до того моменту, поки ти не подивишся на нього. Ти вийдеш на наступній станції, а він буде розглядати лице когось наступного. Ви просто пасажири в одному вагоні.
— Я читав про Чеченські війни, поки ти знущався і принижував свою самодостатність зустрічами з тими, хто тебе ніколи не зможе оцінити, — сказав епатажно Даня, зустрічаючи мене своїм підбитим оком під чубиком і голим торсом в татуюваннях.
— Я бачу, тобі не холодно.
— Я обожнюю ці теплі, як парники, хрущовки, — відповів Даня. — Що будемо їсти?
— Ти знущаєшся! — сказав я йому незадоволеним тоном. І подумав, що треба було десь поїсти по дорозі.
— Давай пити чай. Є дещо обговорити, — сказав бадьоро Даня і додав: — Бачиш, в кого вона тебе перетворює.
— В кого? — спитав я приречено в відповідь на дозу пасивної агресії.
— На закомплексованого ображеного на життя хлопчика, який ніколи не задоволений тим, що він має, хай як би його похвалили за це, — сказав Даня і через пару секунд додав, поплескавши мене по плечу: — Ти, може, і бідний, але не дешевий.
— Давай без цих кліше, — сказав я, відкривши холодильник, щоб зрозуміти, що можна з'їсти, навіть не підігріваючи. — Я дзвонив Артуру і Владу сьогодні.
— І як вони? — спитав Даня.
— Ми завтра їдемо до Артура і Шаіри додому.
— В Бучу? — спитав Даня. — Надіюсь, їдемо з Владом, тому що трястись по автобусах у п'ятницю ввечері я не готовий.
— Так.
— А чому не в суботу?
— Влад забирає в суботу Софію, — відповів я.
— Добре, все одно треба довести всі справи з весіллям до кінця, — сказав Даня, сидячи на моїй маленькій кухні вже в футболці. — Зробити тобі чай теж?
— Марго виїжджає в Дубаї. Її чоловік, — я зробив паузу, — має знайомих в Міністерстві оборони, які сказали, що буде війна.
— Це те, про що я хотів поговорити. Я подивився новини, чув про телеканал "Дождь"? — запитав Даня.
— Ні.
— Неважливо. Я натрапив на них на ютубі, російські ліберали, опозиційний канал. Дивився години чотири, випуски за останні дні. А потім, якраз перед тим, як ти прийшов, читав про Чеченські війни. Спочатку, правда, почав з війни в Грузії, але суть в іншому. Якщо ще точніше, я почав читати ще з біографії Путіна.
— А це ще для чого? — спитав я, присівши за стіл навпроти Дані.
— Тому що я нічого не знаю про Путіна. І якщо хтось і буде приймати останнє рішення, то це, очевидно, він.
— І що ти дізнався? Що він російський диктатор? Що ще можуть сказати опозиціонери? — поцікавився я з посмішкою.
— А тобі не цікаво, чи він може напасти на Україну і чи він готовий до великої війни? Знаєш що?
— Що?
— Я думаю тепер, що може напасти, — сказав Даня.
— Для чого? Кому це вигідно?
— Хто його знає, — відповів Даня. — За декілька годин ютубу і вікіпедії зрозуміло не багато. Я ще подивився їхню зустріч із Зеленським в Нормандському форматі. Він точно не ставиться серйозно до Зеленського. Це було дуже чітко видно.
— Щось відбувається, чого ми не знаємо, — сказав я.
— Чому Сполучені Штати прислали літак зі зброєю? Чому їх розвідка попереджає про можливість вторгнення так відкрито? — запитав Даня.