Воно було справжнісіньким: пальці в метал не провалювалися. А Микола виставив на стіл пляшку шоколадного лікеру.
— А тут: щоб було чого почитати у вільну хвилинку, — поклав він на стіл стопку книжок. — І пам'ятай, щоб мені не чіпати Якуба Вендровича, бо розгу отримаєш, — погрозив святий пальцем і попрямував до виходу.
Цілком ошелешений дільничний оглядав зброю… Ось це була штука, дружкам з інших ділянок тільки заздрити. Але ж… Так ні, Миколай пішов! Холера, але "узі" не зникав. Чи, таки, Миколай існує? Бірський випив склянку лікеру. Напій був божественним на смак. Бірський налив собі ще порцію.
А десь за годину перед ділянкою з писком шин зупинився патрульний автомобіль: летюча бригада з Любліна. Два інспектори увійшли до приміщення без стуку.
— Перевірка, — повідомив один із них, — пред'являючи посвідчення.
— Дільничний Бірський повідомляє…
— Вільно. А що це за холера? — Інспектор дивився на імпортну волину, що все ще лежала на столі.
– Доповідаю, що це автомат.
– Бачу. І що він тут робить? У ваше спорядження він не входить.
– Це святий Миколай приніс, – посміхаючись, доповів міліціонер.
Інспектор якось не поділяв його веселощів.
— Святий Миколай? – процідив він крізь зуби. — Ану подуй в трубочку. Ха-а-ароші справи: ліва волина і більше трьох проміле. Поїдете з нами.
Другий переглядав залишені святим Миколаєм книжки.
— Твори Януша Корвіна-Мікке, — буркнув він під ніс. – Надруковані у якійсь незаконній підпільній друкарні. То це що ж, дільничне, прямо на робочому місці проти держави агітуєте?
І він злісно грюкнув книжкою по шафі. З шафи на підлогу вилетів членський квиток "Союзу Реальної Політики" і — немов метелики — два десятки банкнот по сто доларів.
Наближався Новий Рік, тому зал у пивній був заповнений до країв. Якуб із Семеном сиділи за своїм особистим столиком у кутку. Їх супроводжував якийсь приїжджий, одягнений у велике пальто з верблюжої вовни. Ковбойський капелюх із широкими полями затуляв обличчя, багата сива борода ховалась під краваткою, одягненою на картату фланелеву сорочку.
— Здоров'я! — Якуб підняв кухоль, і всі випили вже всьоме. Двері, що вели на вулицю, відчинилися, в пивну ввалився Бардак.
— Юзеку, та що ж воно з тобою сталося? — запитав хтось з п'яниць, побачивши дружка.
І справді, видок у Бардака був невеселий: пика в синцях, сам весь пом'ятий...
— По морді дали, — відповів він.
— І хто ж тобі так приклав?
— Святий Миколай різки мені приніс, — поскаржився стукач. – Так ще одразу ж їх і випробував...
Троє відвідувачів за кутовим столиком ледве стримували сміх.
А тепер ми зустрічаємося зі справжнім Дідом Морозом. Автор цього зовсім не веселого оповідання, Томаш Пациньський написав дві збірки оповідань про Діда Мороза та Аню-Матільду, в яких ті браво розправляються з будь-якою казковою "босотою" і навіть із самим Сатаною. Автор має трилогію зі світу Робін Гуда і альтернативно-історичний "Вересень". Довгий час Пациньський був редактором першого у Польщі фантастичного мережевого порталу "Фаренгейт". Сподіваюся, що колись російськомовний читач познайомиться і з іншими творами цього талановитого (вкрай шкода, що він так рано пішов від нас) письменника.
ТОМАШ ПАЦИНЬСЬКИЙ
РІЗДВЯНА ОПОВІДЬ
(Tomasz Pacyński – Opowieść wigilijna)
(zb. Linia ognia)
Вони наближалися, оточуючи півколом. Посередині бородатий цимбал з жирною п'яною пикою уламком більярдного кия стукав собі по лівій долоні. По його морді розтікалася хтива усмішка. Він був впевнений у зверхності, навіть оглядатися не треба було, відчував присутність друзів.
У того, що зліва, не було нічого, ніякого кия, кастета, бейсбольної бити. Та йому вони й не були потрібні, вже на перший погляд видно, що достатньо голих рук. Голі передпліччя, блискучі від поту, вкриті непристойними татуюваннями. Зате інший, той, схожий на щура, що ховає обличчя в тіні... Дівчина вловила відблиск, низько, відблиск світла, відбитого від розбитої пляшки, яку той тримав за шийку. Так званої трояндочки.
Але вона не злякалася. Тільки облизала пересохлі губи.
Товсторожий цимбал підняв уламок кія, підіймаючи його для удару, що був безнадійно сигналізований. Він рвонув уперед...
Дівчинка несхвально видула губи. Вічно воно так. Швидкий уник, товсторожий з подивом намагається утримати рівновагу. Удар по шиї, легкий, нанесений як би мимохідь, валить його, напруженого, на підлогу; з брудних дощок бухає пил. Смуги світла чудово танцюють у темному інтер'єрі забігайлівки.
Вічно воно так. І зараз, під чудові відгомони, схожі на рубку дерева дюжиною дроворубів, Стівен Сігал швидкими ударами перетворює на котлету обличчя другого типу, того з татуйованими лапищами. А той лише спливає кров'ю в такт ударів, з регулярністю та великим об'ємом городньої поливалки. Так, тепер...
— Нууу, теж мені... — буркнула, мацаючи по ковдрі в пошуках лінивчика. Зараз той, з пляшкою, підкрадеться ззаду, стане так, щоб отримати прямо в тім'ячко підйомом стопи в ковбойському чоботі. Шукаючі пальці натиснули кнопку. Той самий відгук, глухі удари в шаленому темпі. На наступному каналі Джекі Чан творив те саме, хіба що граціозніше. Ще канал. Фігня, анімовані сніжинки, гномики в червоних ковпачках. Інший канал.
— Прошу тебе...
Рука, що тримає пістолет, схована за спину, пильний погляд у вічко.
— Прошу тебе... — губи тремтять, із заповнених сльозами очей по щоці стікає струмок, розмазуючи кров із розбитої губи.
Дівчинка широко розплющила очі. Ну впусти ж її, впусти... Вона чекала клацання замку, клацання звільнених засувів. Чекала, напружившись, хоч чула цей звук стільки разів, хоч знала, що за мить почує його.
Тривале очікування, нарешті такий бажаний звук. Матильда втискається у двері.
Жаль, подумала, шкода, що тільки зараз. Безпомилково влучила по кнопці, на екрані з'явилася зелена смужка. Буде голосніше.
А жаль. Охоче побачила б ще раз жирну пику батечка, що повзає в коридорі, перш ніж Гері Олдмен вистрілить в черговий раз. В тата чи там чергового дядечка, один чорт. Відчула, як схопило шлунок. Ні, не один чорт, цей останній дядечко винятково шкідливий. Особливо, якщо його розбудити, коли хропе після п'янки.
Хропе по п'янці... Все ще відчуваючи судому в шлунку, мацала рукою в пошуках пульта, не влучила, пластикова коробочка впала на підлогу. Метнулася за ним, вискакуючи з-під ковдри, намацала, на щастя, одразу ж – під ліжком. Зробила телевізор тихіше, якийсь час прислухалася, стоячи босоніж на холодній підлозі. Тиша. Лише невиразне хропіння, що доходить крізь тонку перегородку. Може, і ні...
Скрип ліжка чітко пролунав крізь тонкий гіпсокартон. Гіпсокартон, це вона знала точно, відколи попередній дядечко по п'янці вибив дірку кулаком. Хотів ударити маму. Тільки та завжди була швидкою, майже як Стівен Сігал. На такій роботі хочеш не хочеш, треба бути швидкою.
Ліжко заскрипіло ще раз, дійшла смутно помітна лайка. Дівчинка стояла, не рухаючись, стискаючи пульт у раптово спітнілій долоні. На екрані Леон розливав молоко по склянках.
Ще раз глухе бурчання. Повільно переходить у ритмічне похропування. Дівчинка розслабилася, відчуваючи, як тремтять ноги. Ці плитки ПХВ такі холодні. Тихо, щоб не поворухнути скрипучого ліжка, вона вповзла під ковдру. Обережно збільшила гучність, на трішки. Все одно, всі діалоги вона знала напам'ять.
Довбані свята. Мама повернеться тільки під ранок, бліда під макіяжем, довго ще розминатиме опухлі від туфель на шпильках стопи. Дядечко ж шастатиме по квартирі, перекидаючи старі меблі, і розшукуватиме пляшку, яку обов'язково сунув кудись увечері. Поки не знайде і не зробить кількох ковтків, під руки йому краще не траплятися. Зрозуміло, лапати ще не буде, не вранці, але ось в око дати може. Інстинктивно торкнулася досі ще опухлої губи. Це він зранку почастував, незважаючи на те, що мама пообіцяла йому за це очі видряпати. Все-таки стукнув, вранці напередодні Різдва.
— Невже життя завжди таке засране? — запитала Матільда.
— Завжди, — відповіла вона разом із Леоном. — Завжди, сестричка... — додала вона трохи пізніше.
⁂⁂⁂
Матильда складала пістолет. Оксидовані деталі безпомилково потрапляли на свої місця.
От міг би притягнути щось подібне, цей чортів святий Миколай. Залишити є де, посміхнулася сама собі, навіть ялинка є. З лампочками, купленими у русаків за десятку; дядько смикнувся, коли побачив, як мама принесла зелене деревце. Навіть намагався бути милим, але вже після того, як засмоктав свою порцію. Занадто милий. Вона затремтіла, згадавши дотик слинних губ на щоці, як дряпала неголена шкіра. І лапу, що боляче стиснула сідницю. Тепер синець залишиться.
Мама тоді закричала на нього, рвонула за плече, блиснула нігтями в зенки. Той почав по-дурному пояснюватись, балакучий і добродушний після першої ранкової чекушки. Закінчилося все скандалом.
От міг би принести пістолет. Міг би... Тільки ніякого святого Миколая і немає. Можливо, під ялинкою вона сама знайде банкнот, від мами, звісно, якщо встане рано, якщо дядечко не встигне спіонерити на горілку. Тому що мама заскочить лише під ранок, на хвилинку. І знову вирушить на роботу. Дуже багато п'яненьких таточок і дядечок вештається по забігайлівках, замість того, щоб примірно сидіти з родиною. Набагато більше, ніж у звичайні дні. І, як казала мама, як же їх не обскубти. Звичайно. Адже могли б загортати подарунки замість того, щоб заливати очі та шукати на дупу пригод. Адже ніякого Миколая немає.
Але пістолет принести б міг. Вона представила, як вона стоїть над дядьком, представила викривлене страхом обличчя, мушка точно між буркалами, що набігли кров'ю. Вооо... тепер не розпускатимеш руки...
Тільки Миколая не буває. А дядько не торгує дуррю, взагалі нічим не торгує. Ніхто не прийде його вбити, жодного Олдмена зі своєю командою. Тому що дядько ні в кого дурь не свисне, ні в якого великого боса. Найбільше це знову заявиться дільничний, а потім дядька випустять через дрібну шкоду для суспільства. І добре, хоча б кілька днів.
Немає Миколая. Тоді на який ляд ця довбана ялинка? На який ляд усе це?
⁂⁂⁂
Ніхто не запустить коріння.