Один з пухирів міцно уперся кремезними лапами в землю і прицільно випалив вогонь прямо до світла. Мить, доки летіла вогняна куля, здалася мені вічністю. Я хотів спинити її, загасити, або якимось дивом просто прибрати кудись геть, якомога далі від живого.
На жаль вогняна куля влучила саме туди, куди націлилась пітьма. Маленький ліхтарик на мить згаснув. Я не дихав, бо боявся заплакати. Те місце, куди влучив вогонь, вмить вигоріло до чорноти. На короткий час усе густо затягло темрявою. З вигорілої чорноти сміливий воїн засвітив свій ліхтарик на повну силу. Він засяяв яскраво і натхненно, тому промінь світла дістався неба. Пухирі довкола один за одним почали вибухати від світла.
Помалу хмари розступилися і з неба почали будуватися сходи. Вони росли, наче величезне бобове стебло у казці, але навпаки — від неба аж до самісінької землі. Коли остання сходинка торкнулася обпеченої землі, воїн піднявся і рушив угору. Сходинка за сходинкою він долав свій шлях у височінь. Тепер він триматиме небо, що надкололось над нашою землею.
На мить я закляк, очі налилися слізьми, але плакати сил не вистачало. Я кліпнув очима, аби прибрати з очей сльози. На землі тим часом зав'язалась запекла битва. Пухирі один за одним вибухали від яскравого світла і залишали по собі лише глибокі воронки в землі.
Пітьма від люті надималася більше і більше, закипаючи од неконтрольованого гніву. Вона сунула на воїнів і безжально накривала їх густою чорною імлою. Один за одним воїни вистрілювали свої промені до неба, і раз по разу із нього починали виростати високі сходи. Од світла пухирі вибухали, наче мильні бульбашки, залишаючи порожнечу, липкі плями й бризки чорної багнюки.
Ліхтариків лишилося кілька десятків. Вони пліч— о-пліч стояли на захисті світла. Поміж них і Назар. Зараз він мужній, сильний, войовничий, зовсім не такий, яким я його бачив у госпіталі. Темрява безжально спустошила його й вичавила всі його життєві сили. Але це буде згодом. Цієї миті Назар найяскравіший поміж інших ліхтариків. Наразі він командир — могутній воїн. Він здатен дати відсіч цим гидким чорним пухирям і він здолає їх, йому стане сил.
Онде поблизу будівлі я помітив рух. Один з пухирів наблизився до входу. Він прослизнув крізь ангар і рушив до оглядової вежі. Липка чорна гидота швидко розлилася по приміщенню й поповзла сходами вверх, залишаючи за собою брудні чорні сліди.
— Назаре, воно повзе до вас! — закричав я, але не почув жодного звуку.
Це одне з моїх найстрашніших жахіть. Найбільше боюся цього уві сні. Я пробую кричати знову і знову. Дарма. Я не спромігся вичавити із себе навіть тихесенький шепіт.
Доки я намагався з усіх сил хоча б щось крикнути, чи дати попереджувальний сигнал воїнам, темрява підповзла з лівого флангу. Пухир збільшився у розмірах і виплюнув вогняну кулю. У відповідь Назар вистрілив світлом. До нього приєдналися побратими, що яскраво засвітили свої ліхтарики. Темрява ослабла, пухир майже здувся.
"Так, круто! Тримайте оборону. Воно майже здохло" — подумки підтримував я воїнів.
Але це все був лише підступний план темряви. Цей малий слабкий пухир лише відвертав увагу воїнів від головного монстра. Я теж не помітив його. Величезний пухир плюнув чорним вогнем в оглядову вежу. Один за одним ліхтарики почали вистрелювати промені світла й крокувати в небо. Я зрозумів, що саме зараз та сама вирішальна мить.
Світло знову й знову спалахує яскравим сяйвом. Моя хмара майже впритул наблизилася до будівлі аеропорту. Мені уже не страшно. Я не боюся за себе. Мені важко дивитися на цей бій, але я повинен це бачити, аби потім описати побачене. Кожен постріл світла від ліхтарика ніби тонкий промінь миттєво сягає чорного й брудного від мороку неба.
Крізь тонкий розлом у небі з'являється сходинка, потім ще одна й ще одна. Ці сходинки, складені з яскравих цеглин, сповнених світлом. Цеглинка за цеглинкою сходинки спускаються до відважного воїна, оточеного темрявою. Він ще світить ліхтариком, ще бореться. Для нього цей бій завершиться в ту мить, коли остання цеглинка торкнеться землі й шлях у небо буде побудований.
Час уповільнився дещо. Думки ніби в тумані. Я чую гуркіт, скрегіт і ревіння, що голосно доноситься від аеропорту. Я чую, як гупає моє серце. Я не можу відвести погляд від тих сяйнистих цеглинок. Он вона, остання цеглинка сходів зараз торкнеться землі. Щойно вона торкнулась землі, світло з надпотужною силою осяяло навколишній простір і я побачив воїна, що непорушно лежав поміж темряви. Його битва справді скінчилася й зараз настав час вирушати в небо.
Востаннє його ліхтарик спалахнув сяйвом. Воїн кілька секунд лежав непорушно. Потім він сповнився світлом й підвівся. Я не бачу що там лишилось серед пітьми. Я бачу лише мужнього відважного воїна, який повільно ступає сходами в небо. Він буде нести почесну варту — він триматиме небо для нас.
Доки мій погляд був прикутий до цього воїна, темрява повністю накрила аеропорт. Ніби суцільна чорна ковдра впала на будівлю й почала душити всіх своєю злістю й ненавистю. Від такого потужного удару темряви світло вмить згасло, наче його просто вимкнули. Ліхтарики пощезали, ніби й не існували. Ніби їх зовсім не було там. Як так? Де ж ви, Ліхтарики?
"Досить!" — несамовито закричав я у пітьму і кинувся до зниклих воїнів. Я стрибнув із хмари прямо в темряву. Мій ліхтарик сяяв і сліпив мене, наче вранішнє сонце.
Це було дійсно сонце, вранішнє, тепле і миле, бо сяяло воно прямісінько мені в очі крізь прочинене вікно. Я вдома.
Востаннє я плакав так у садочку, коли зламав подаровану мамою червону машинку на пульті. Мама довго відкладала гроші, аби купити мені на день народження найкращу у світі машинку. А я був малий і необачний, зламав її. Тоді я думав, що це найбільше горе в моєму житті. Я плакав, а мама втішала мене. Я пам'ятаю її слова: "Тобі сумно і ти плачеш. Я розумію. Справжні чоловіки теж плачуть. Усі мають на це право, але у виняткових випадках. Пам'ятай, сльози — це не слабкість, це особливі почуття, які є в кожної людини, що має серце. Машинка не варта твоїх сліз. Ми купимо нову".
На годиннику близько дев'ятої ранку. Мама вже пішла. Я не хотів ані сніданку, ані прогулянок. Моє єдине бажання того ранку — згорнутися малесеньким равликом якомога глибше у свою мушлю і нікого не бачити. От тільки чи маю я на це право? Мені наснився страшний сон. Це лише страшний сон, не більше. Назар же на власні очі бачив цю потвору в реальності день за днем знову і знову. Темрява, яка нищить ліхтарики у серцях людей, значно страшніша в реальності, ніж у моєму кошмарі.
Я лежав у ліжку, а перед очима з'являлися страшні образи жахливого сну. Вони постійно змінювалися, але зникати чомусь не зникали. Ці картинки приліпилися до підсвідомості, наче липка гумка до підошви черевика. З усіх сил намагаєшся віддерти ту настирливу гумку, а вона тримається, наче клеєм приліплена. Я лежав, а думки поглинали мене та огортали, наче мовчазну і беззахисну мумію.
Я заплющив очі й подумки покликав Бусю. Щойно я відчув запах шоколаду, зрозумів, що вона поруч. Я піднявся, сів у ліжку й заговорив:
— Я тебе не бачу, але я знаю, що ти тут. Ти чуєш мене. Будь ласка, не залишай Назара, ти йому потрібна, він не впорається без твого світла. У мене немає зараз шоколаду, але я принесу тобі в госпіталь. Лети, будь ласочка, до Назара і будь з ним. Він бачив багато страшного й злого, його ліхтарик помирає.
Не впевнений, що вона справді мене почула, але то не важливо. Я сказав те, що мав сказати. А потім я впав набік, обійняв подушку й знову поринув у думки. Так би я і пролежав, мабуть, до вечора, якби не Сапфір. Він тихенько приліг поруч і підмостив свою голову мені прямісінько під долоню, аби я почухав його за вушком. М'яке тепле хутро зігріло мою руку, і одразу схотілося обійняти Сапфіра якомога сильніше.
Я згадав, як ми із мамою знайшли Сапфіра малесеньким і майже знесиленим. Він зовсім самотній сидів на вулиці під старим виноградом й голосно та відчайдушно нявчав. Здавалося, що він чекав саме на мене, тому, не вагаючись і миті, я запропонував мамі забрати кошеня. Я ніс додому малесенького хутряного друга, який, пригорнувшись до моєї футболки, тихесенько, ледь чутно мурчав. Вже тоді я відчував, вірніше знав, що це буде мій найкращий друг.
— Дякую тобі, мій хороший, — промовив я та обійняв Сапфіра ще дужче.
Як же добре, коли друг поруч, коли він просто готовий підтримати у важку мить, без зайвих запитань, повчань чи порад. Ні, поради теж важливі, але тільки тоді, коли вони потрібні, тобто, коли друг сам просить поради.
Коли нарешті схотілося поснідати, на кухні я побачив малесенький сюрприз від мами. Вона зготувала мою улюблену сирну запіканку, тільки не звичайну, а усміхнену. Так, моя запіканка широко всміхалася до мене з тарілки полуничним варенням і дивилася двома великими — не очима — полуницями. Смакота! І знов приємні спогади.
Я згадав, як мама вперше приготувала мені усміхнену запіканку. Мені тоді було десь три рочки, я був зовсім маленький і хворий. Їсти взагалі не хотілося, тому мама почала вигадувати. Ота перша усміхнена запіканка мала не тільки ягідні оченята й усмішку, а ще і гарненький чубчик, ручки та ніжки. Тоді мама сказала: "Ну, поглянь який гарнюній запіканчик, він дуже радий тебе бачити". Я забув смак того першого запіканчика, але і досі добре пам'ятаю, як обійняв маму і був найщасливішим у світі, бо ж мама у мене найкраща.
Здається, дурний сон потроху забувається, тобто стає менш помітним. Він вже не займає увесь простір моїх думок — лише віддалені куточки. І це все дякувати Сапфіру і маминій усміхненій запіканці. І річ не у самій страві, а у турботі, в почуттях, які вклала мама, готуючи мені смаколик. Дуже добре, коли є поруч близькі люди, люди які люблять тебе, і яких ще більше любиш ти.
А потім в моїй голові вибухнула ідея: "Ми сьогодні маємо знайти Назарові мрії". Я вирішив зайвий раз не думати, чи можливо це, чи ні, чи важко буде, чи ні — я мушу це зробити. Ліхтарик Назара буде сяяти яскравіше від сонця, інакше і бути не може.
— Вибач, Сапфіре, але тобі знов доведеться сидіти вдома самому. Не ображайся, ти найкращий у світі кіт, — сказав я коту і почав збиратися.
Я прихопив із собою печива і пляшку води.