Кінозал, готель, притон... Як хочете, так і називайте... Відчиняйте вхідні двері й одягніть маску. У них газові пістолети... Ви ж знаєте. У випадку чого стріляйте вгору... Судячи з їхніх інтелігентних штучок, тут усі "артисти". Усі... І "режисер" Боря, і "сценарист-драматург" Захар чи Захарій і "артистка" Феррарі, і "лікарка" Юлія Грецька... Я вже тут дещо розвідав про них. І ніхто з них на ніякі гастролі до Канади не поїхав... Валюту вони "заробляють" тут, не відходячи далеко від дому... Василь Король гуляє... А Феррарі затялася віддячити йому тим самим. Урешті-решт, як усі жінки...
Капітан замовк. Десь запрацював автомобільний мотор на всю потужність. Позаду ранчо, трохи внизу аж між верболозами, де придніпровська дамба, вони побачили, як від'їжджав легковик. Він блиснув тільки своїм лискучим кузовом, піднявся на дамбу і покотив у бік траси, приглушено стукаючи шинами коліс, як по рейках, цементними плитами, викладеними на поверхні дамби.
— Хтось уже відгуляв, а ми тут нидіємо, — мовив солодко позіхаючи Голубей.
Капітан не звернув на його репліку уваги.
— Можете діяти сміливо, сержанте, хоч і обережно. Тилові вікна ми прикриємо... Хай тільки-но хто з них сюди поткнеться, — підбадьорив Ягідку капітан.
Сержант пішов виконувати операцію. Чекали довго. Було тихо, як у порожній коробці з-під сірників. Нарешті спалахнуло світло у вікнах ранчо, освітивши все довкруги. Капітанові Дублю та Голубею не залишалося нічого іншого, як випростатися на землі на весь зріст, щоб не видати себе. Та вікна не розчахувались, лементу й крику ніякого не було чути, а також ніхто нівідкіля не вискакував. На ґанок вийшов сержант, тримаючи в одній руці маску, а в іншій пістолет.
— Агов, капітане! — гукнув він. Ідіть-но сюди!..
У капітана Дубля мимовіль щось під лівою лопаткою йокнуло. Він уже про все здогадався. "Ну, режисер!" — лайнувся подумки капітан, а вголос мовив:
— "Агов" — це у вас нове звертання до старшого по чину замість "пан капітан" чи як?
— Прошу пробачення, пане капітан! Але в будинку нікого нема!..
— Як? — вихопилося в Голубея. — Я ж сам бачив своїми очима, як вони заходили в ці двері...
— Як зайшли, так і вийшли, — відповів сержант, криво посміхнувшись. — Давні маленькі хитрощі... Ви коли-небудь натрапляли на авантюристів-шахраїв в універмагах, магазинах? Легковірних обробляють, обіцяють дістати дефіцитний товар, беруть з вас гроші і... вислизають через чорний хід на сусідню вулицю. Тобто залишають вас з носом, але без грошей...
— Досить, сержанте... Це відомі речі. Доповідайте...
— Ніякого підземного бару-кабаре тут нема. Є підземний перехід до гаража. Вони зайшли в цей будинок, зачинилися зсередини, пройшли через кухню, спустилися в гараж і вийшли собі спокійно по той бік будинку, залишивши нас з носом... Зате авто нам залишили на згадку, а професорові на радість...
— Ми можемо пройти по їх слідах?
— Ні, пане капітан. Гараж зачиняється з того боку. Тож нам треба обійти садибу і вийти на нижню дорогу, що також веде до дамби.
— Це туди, звідки від'їхала машина...
— Достеменно так, пане капітан! Існує також виїзд з того боку.
— Ну й фокус! — вилетіло в Голубея.
— Поки що викличте професора. Нехай забирає свою "Волгу", а ми з молодшим лейтенантом проїдемо від гаража нижньою дорогою і далі...
Голубей сів у свою машину і вони з капітаном рушили. Під'їхали до гаража. Освітили його зелені металеві двері і помітили свіжі сліди авта, що йшли з гаража.
— Легковик викотили вручну і покотили далі не заводячи двигун. Бачите чіткий слід на піску?
— Так, і не один, — відповів Голубей.
— На жаль, не один. Пройшло кілька машин.
Вони повільно, на другій швидкості, освітлюючи піщану дорогу, котили в напрямку притоки Дніпра. З верболозів і вільх ударило світло. Вони зупинилися. Голубей двічі блимнув фарами, переходячи на дальнє світло. З-за вільх повторили сигнал. Капітан Дубль вийшов. Підійшла машина. Дубль про всяк випадок намацав руків'я пістолета й заспокоївся. Авто зупинилося. Хтось, не відчиняючи дверці, висунувся з машини і гукнув:
— Якого біса?
Капітан Дубль підійшов ближче і спокійно мовив:
— А ввічливими вас не назвеш. Добрий вечір!
— Так ви ж стали посеред дороги... Нема як і розминутися.
— Ми заблукали, — спокійно відповів Дубль, помітивши в автомашині чотири силуети. — Ви не підкажете нам, куди ця дорога веде?
— Якщо вам на Київ, то повертайте назад і за нами. Ми вас виведемо. Ось сюди на дамбу і праворуч, — махнув рукою водій. — А там Обухівське шосе, і ще раз праворуч...
Це був явно не знайомий голос.
— А якщо ми поїдемо прямо?
— Воля ваша. Виїдете прямо до води, а далі вплав... А ваш 2Москвич" хіба плаває? — поцікавився єхидно водій.
— А до води далеко? — запитав капітан, проігнорувавши шпильку водія.
— Ви що, братани, хочете рибку половити? Я вам не раджу, — почули з салону також чийсь чужий голос. — У нас тут кілька членів Партії зелених. Можуть швидко продірявити дубельтівками шини. Краще розвертайтеся й мотайте звідси! У нас цей номер не пройде. Окрім як вудками і спінінгами тут не ловлять. Інші снасті заборонено. І до того ж не сезон.
— Один тут ятерами ловив, так його швидко з кооперативу виключили, — хтось інший кинув з салону авта.
— А чиї тут дачі?
— А ви що не знаєте?
— Ми тут уперше...
— Київські чи обухівські? — запитав капітан Дубль.
— Київські!
— Працівників Міністерства закордонних справ... Тут самі дипломати, — кинув водій-незнайомець.
— А є дачі, що пустують?
— Авжеж! Але ті, що пустують, доглядають колеги чи родичі. Мій сусіда он до Женеви з сім'єю відбув. А деякі здають знайомим або тим же родичам, — подала голос і жінка з салону авта.
— Дякую, — кинув капітан Дубль.
— Будь ласка. А ви з міліції? — перепитав водій.
— А що — невже видно?
— Так, бо професійно ставите питання. Видно, когось шукаєте? Бачу, що не заблудилися...
— Приятелів своїх шукаємо, — мовив лукаво посміхаючись капітан. — Десь сюди заїхали, а ми знайти не можемо...
— Якщо сюди вже заїхали, то звідси вони і виїздити будуть обов'язково. Тільки я щось не бачив тут ніяких машин...
— А нам відомо, що одна десь з годину тому проїжджала — імпортна...
— А-а, так це з дачі Пересунька... Полила родичка квіти й поїхала... Ну, може чай попили, біля каміну погрілись чи ще щось... З хахалем! — засміявся хтось із пасажирів авта.
— А до неї далеко?
— До дачі? Так до них уночі ви не потрапите... Удень потрібно і то з родичкою, — хихотнув хтось басом із салону машини. — Доступ там закритий, панове. А тепер дозвольте проїхати!..
Голубей підрулив аж під самі кущі. Правий бік "Москвича" вгруз у болотяну траву і авто перекосило, але лівий бік твердо стояв на вже злежалому піску, перемішаному з дрібним щебенем, що залишився тут після будівництва дачі.
Дачу-острівець відомого дипломата Пересунька, що бовваніла на фоні темно-голубого неба, як маяк, вони визначили одразу. Вона стояла високо, мов чапля на тонких ногах — довгих палях. Довкола неї скрізь була вода — з чотирьох боків. Відокремлена від суші широким триметровим штучним ровом, вона виглядала неприступною фортецею. На маленькому острівці росли якісь кущі — чи верболози, чи смородина — біс його розбере в темряві... Дорога до дачі обривалася прямо перед рівчаком, через який перекинуто дерев'яний підйомний місток, як у старих фортецях, схожий на звичайну кладку. Про це свідчили два глибоко вкопані металеві стовпи з двома лебідками та тросами. Лебідки під металевими куполами від дощу і сторонніх очей були під замком. Судячи з усього на дачі хтось був, хоч світла у вікнах і не було видно.
— Панство полягало спати, — тихо мовив Голубей.
— Швидше за все панство виїхало, — заперечив йому сержант Ягідка.
— Але кладку не прибрали, значить там хтось таки є, — уточнив капітан Дубль.
— А таки хтось залишився, інакше б уплав, — вставив своє слово здогадливий Ягідка.
— От ви, сержанте, і проробите цю операцію, — мовив в'їдливо капітан. — Я пожартував. Не вплав...
— Скидай штани, — посміхнувся і собі молодший лейтенант Голубей. — Заодно й перевіриш яка температура води...
— Досить, зараз не до жартів, — перебив капітан. Голубей замовк.
Майже зневірившись, капітан Дубль уже втратив упевненість, що й у цьому будинку, схожому на маленьку фортецю, вони когось знайдуть. Мовчала, приспана ранком і втомою його знаменита інтуїція. Зате солов'ї не вгавали і здавалось, що змагалися з "духовим оркестром" болотяних жаб, які, надуваючи свої повітряні кульки-тромбони, сповіщали про гарну після дощу погоду.
Сержант Ягідка не довго вовтузився з замком і невдовзі тихо покликав своїх колег. Капітан ступив на вологу й слизьку кладку, оббиту гумою і подумав: "А чи це той дім? Невже саме тут проходять ті п'яні оргії з сексом-ґвалтуванням товстосумів?.. А чого — безлюдне місце... Поблизу ніяких зайвих очей. Суцільні болота, усіяні неопалимою купиною. Б'ють у свій нічний бубон бугаї, ніби цим зайвий раз підтверджуючи — нікого поблизу. Аби не це раннє пробудження весни, можна собі легко уявити "безлюдний острів" з пустим будинком, давно покинутим його господарями і розкладеними часом та хробаками трупами..."
Капітан піднімався крутими металевими сходами в американському стилі, що йшли до вхідних дверей. Сержант Ягідка стояв і чекав на капітана, тримаючи міцно в правій руці пістолет напоготові, а лівою притримуючи важкі металеві двері. Думалось, що й на цей раз вони нічого тут не знайдуть окрім бридкої вогкості. Будинок мертвий і давно покинутий своїми господарями...
Надворі світало. Десь за обрієм виповзали нагору червоні плями на світло-голубому небі. Піднімалося сонце і ось-ось наступить день. "Отак прийде і Ісус Христос, — чомусь подумалось капітанові Дублю. — Серед темної ночі освітить раптом усю землю з усіх чотирьох сторін світу і ступить на неї, грішницю, вдруге, щоб покарати всіх нас".
Скрипнули двері, що вели до передньої кімнати. "Як у "Волзі" полковника Ситорчука", — подумав удруге капітан. Зайшли в передпокій, де тихо грала музика, що лунала з радіоприймача. На диво в кімнаті вогкістю не пахло, а лише парфумами, дезодорантом, фруктами й каміном... У каміні й справді ще ледь жевріли зотлілі дрова.