А ваше, Кублею, розчарування — Василь-абіссінець. Обніміть його і заспокойте... Ну й змастіть йому там губи йодом. Такий інструмент і на ремонті, а людині працювати треба...
— У теніс можна і з побитою пикою грати!
— Ну й вислови ж у вас, Кублею. І це про ваших небагатьох клієнтів, що щедро підгодовують вас, дякуючи своїй ревнивій вдачі... Таких клієнтів леліяти треба. Тримати у формі... А проте судячи з того, що зробив з нього худорлявий на вигляд лейтенант Хорт, ваш останній клієнт надовго її втратив і перейшов з однієї вагової категорії в іншу... Значно більшу...
— Ви помиляєтесь, капітане... Він якраз втратив вагу, а не перейшов...
— Уявляю тоді його у вищій вазі і нашого молодого лейтенанта під ним, — перебив капітан Кублея, посміхаючись...
Вони залишили капітана одного в кабінеті сам на сам. Дубль, поклавши перед собою свіжий журнал з кросвордами, замислився. Він ніколи не заповнював клітинки кросвордів. Просто дивився на них і механічно проглядав питання як по вертикалі, так і по горизонталі і думав: "Що нам відомо і чого нам не відомо?"
Нічого нового до того, що було сказано вдень, він не міг придумати. Увечері виїхали в черговий раз до Борисполя. Дорогою не забули залишити в хаті п'янички сищика Кублея.
Лейтенант сидів перед відеомонітором, на який надходила з бару відеоінформація від камери спостереження. Знайомий йому бармен прямо з екрана посміхався йому в обличчя, ніби щось питав чи відповідав, пересипаючи свій український суржик поганенькою німецькою і французькою мовами. Інколи переходив на іспанську, італійську, але з останніх двох мов він знав по одному слову: "аміго", "грація"...
— Грація, грація! — повторяв він найчастіше.
Бровастого "француза" з "Європи-блюз" Віктор не помітив у барі. Капітан Дубль, переодягшись і натягнувши на голову чорний берет та начепивши на ніс чорні окуляри, крутив на вказівному пальці ключі від машини і всім своїм виглядом демонстрував, що нетерпляче чекає на клієнта. Коли до нього підходили пасажири, він відповідав:
— Зайнято. Чекаю рейс, — і називав номер рейса, літак якого ось-ось мав приземлитися. На щастя, надокучливих клієнтів було обмаль. Це йому давало можливість якнайкраще роздивитися водіїв таксі (свою увагу він зосередив саме на них). Бачив мерзенні пики, милувався приємними на вигляд водіями переважно похилого віку, але ще кремезними й міцними. Дивився і на третій сорт і скрушно шкодував, що таких допускають до керма. Їм би, мовляв, тримати в руках ножі-фінки і виходити на Житомирський тракт. До таких пик небезпечно й у авто сідати. Хоча знав, що серед них чимало відчайдушних і гарних водіїв. Чимало їх накладає головою. Особливо останнім часом, коли в столиці з'явилися цілі, м'яко кажучи, загони кавказців. Перестрілки, вбивства, угони автомашин... З розтрощеними головами таксисти в кюветах чи прямо на обочинах шосе. Все це ставало відомо капітану наступного дня, і управління з розслідування вбивств працювало майже цілодобово. Доводилося й йому нерідко підключатися до цієї справи.
Аеропорт жив своїм життям. Одні кудись бігли в пошуках швидкого транспорту, інші навпаки, нудьгували, очікуючи своїх рейсів, які з невідомих причин затримувалися. Треті вештались просто так чи з надією підробити, піднести валізи іноземцеві за одиндва долари, щоб тут же пропити їх. Четверті гнали їх утришиї, мотивуючи свої дії зоною їхнього впливу. П'яті здирали дань зі столиків-розкладок з різноманітним крамом: з дешевою пригодницькою російськомовною літературою, еротичними альбомами, українським "Ковбоєм" — з ліричною назвою "Лель", начиненим голими красунями[46]. Хтось, напікши у себе вдома біляшів, пончиків і пиріжків викидав на "тимчасовий ринок", заробивши кілька десятків гривень. Комусь перевертали лотки, столики, які ще не знали правил поведінки в аеропорту... Сутенери шукали клієнтів для своїх дівчаток і в барі після вдалої "операції" пропивали свої проценти...
Все це йшло у своєму потаємному, прихованому від стороннього ока, руслі життя. Капітан відав про це, але на все не вистачало рук. Та й не у всіх його колег чисті були руки. Особливо "старалися" працівники дорожньої автоінспекції, які постійно полювали на іноземні авто з іноземними номерами, нахабно вициганюючи в їхніх власників марки, долари, крони, імпортні цигарки, запальнички, жувальну гумку та інші дрібнички. Капітана огортав від того сум. Йому ставало соромно за цих "жебраків" у погонах. Він навіть заочно червонів і казав:
— Віднесли багату Україну до країн третього світу. До Гвінеї— Бісау, Анголи, Сомалі і ще Бог зна до яких країн... — Від цього йому ще більше пекло від сорому...
Раптом він помітив автомобіль "Москвич"-комбі. Крізь заднє скло промайнула знайома мармиза. "Хто б це міг бути?" — подумав було. Здається лише вчора він бачив це лице. Капітан підійшов ближче, але вдав, що його зовсім не цікавить, хто там знаходиться в салоні авта. Водій у картатій кепочці — пикатий брюнет з товстими губами й пластиром на верхній губі — пильно вдивлявся в натовп біля таксі, перебираючи, очевидно, очима жіночі обличчя.
"Василь! Король Василь — чоловік Феррарі-старшої. Що він тут робить? Розігрує комедію, призначив побачення чи висліджує свою колишню кохану?.." Капітан зайшов у аеропортівський скверик і сів на свіжопофарбовану лавочку. Звично завертів у руці ключами. Авто "комбі" розташувався позаду його автомобіля. До одного з водіїв таксі, що сидів у салоні, підійшов сержант. Наказав показати документи. Водій йому подав. Потім щось подав Василь. Сержант козирнув і відійшов геть.
"І цей узяв подачку! Цікаво, в чому: в гривнях, доларах?" На землю опускалися сутінки. Василь вийшов з авта і пішов прямо на капітана. "Невже пізнав?" — перше, що майнуло в голові капітана. Але Король пройшов повз капітана і зупинився під густим кущем. "Слава Богу, лише приспічило. Тепер йому не до мене..." Через мить Василь вийшов з гущавини, навіть не глянувши на Дубля і знову сховався в свій "комбі". На горизонті знову без змін. "Щось потрібно робити", — подумав Дубль і несподівано сам собі сказав: "Бармен! Треба запросити бармена. Ні, спочатку "тумбу". А й справді краще її"... Капітан Дубль почав пригадувати її прізвище. Якесь морське чи кавалерійське. Згадував свою звичку запам'ятовувати прізвища асоціативно. Це завжди йому допомагало. Не треба й у записник заглядати. "Меч? Риба-меч? Ні, наче не меч. Яке ж прізвище? Спис, Шабля. Точно, Шабля! І риба така є, і зброя. Анюта Шабля".
На капітанове щастя цього дня Анюта Шабля чергувала. Директор ресторану — молодий, бородатий і вгодований молодик — належав до тих ласунчиків, які не тільки люблять висококалорійні страви, а й повненьких жіночок, сидів як кіт на сонці і мружив від задоволення очі. Капітан Дубль йому одразу сподобався. А коли той показав посвідчення, й поготів.
— Мене цікавить одна ваша підлегла, — мовив капітан і не чекаючи запрошення, всівся на стілець перед маленьким приставним столиком з голубою гвоздикою у жовтій вазочці, що стояла посередині столика.
"Корчить із себе патріота. Гвоздику й ту вифарбував у голубий колір. Червоний революційний, бачте, вже став йому символом тиші і неба", — подумки зловтішався капітан.
— Хто саме? У мене їх багато, — запитав молодик.
— Анюта Шабля.
— О, цікаво, що вона там скоїла? Обрахувала вас, нагрубила, викинула з зали?! Ох мені ця Анютка! Одні клопоти мені з нею. Якби не справлялася з роботою, я б її викинув...
— Отже, при таких даних ви вважаєте, що вона справляється з роботою?
— Вона ж ніколи не хворіє, не знає, що таке бюлетень. Що таке маленька дитина, дитсадок — і постійно на роботі... Навіть тоді, коли не її зміна... Живе рестораном...
В останньому капітан Дубль не сумнівався.
— Вона вас образила? Не вірю... Таких нарцисів, як ви, вона не ображає. Каже: "Страшенно люблю гарних мужчин". Тож якщо вона вас образила, ви в її списку перший...
— Ні, я просто її знайомий, — мовив капітан.
— О, навіть так!.. Цікаво. Вона ніколи мені не розповідала, що серед знайомих має лягав... Пробачте! — він несподівано запнувся на початку невдалого жаргонізму...
— Продовжуйте, продовжуйте... Цим слоганом ви багато чого сказали... Звичайно, про себе...
— Пробачте, я й справді не люблю міліціонерів. Дріб'язковий ваш брат... То поїсть нашармака, то відкупишся від нього через якусь дрібничку. Замість порядку, постійні безпорядки, провокації через них... Особливо від переодягнених...
— Надіюсь ви не на мене натякаєте?
— Боронь Боже, ви — виняток. Щасливий виняток, пане капітан!
— Я вам вдячний хоча б за це... А зараз покличте на кілька хвилин Анюту.
Анюта-"тумба" не примусила довго себе чекати.
— Привіт, — по-дружньому привіталася вона. — А мені директор так і сказав: "Там красунчик на тебе чекає. Правда, з міліції..." А мені яка різниця звідки красень?.. А це мій капітан. Чим можу служити? Подати каву, бутерброд з ікрою паюсною, склянку з шампанським чи коньячком?.. Директор натякнув... Мовляв, ти його там спробуй пригріти...
— А хіба за директором якісь грішки завелись? — запитав капітан, легко підхопившись зі стільця.
— А за яким директором вони не водяться? — питанням на питання відповіла Анюта. — Директори, як жінки. Всі грішні. І ті, і другі...
— А ви, Анюто?
— Ви вже знаєте, як мене звати. А прозивали тумбою.
— Я не називав...
— Ви може й ні. Бо ви культурний. А от той миршавий... Той так і казав: "Ти, тумбо, я до тебе ще доберусь..." А це, слава Богу, ви добралися... Тож що вас привело до нас?
— Відверто?
— Відверто! Начистоту.
— Скажіть, Анюто, ви маєте якісь зв'язки з Феррарі?
— З Феррарі? Людкою? — вдала здивований вигляд Анюта.
— З Людкою, хоча її звуть Любою. Але вона чогось цього гарного імені соромиться...
— Ну, то її клопіт, — Анюта чогось почала м'яти колись свіжовибілений фартушок. — Можна присісти?
— Можна, прошу пані! — капітан галантно вклонився і сам нарешті присів на стілець.
— Це ж не в міліції. Там, кажуть, сідати небезпечно. А тут... Все таки кабінет директора.
— Тож розповідайте, будь ласка, Анюто...
— А що тут розказувати? Я її не знаю, хто вона й що.