Певно, і сам здивувався тому.
Після роботи передзвонила Василісу й домовились, що приїде на вихідні, тепер її присутність уже нічого не змінить.
Зустрічав її темний з лиця, якийсь ніби втрачений і розгублений. Не пам'ятала, щоб коли-небудь бачила його таким. Паб, звісно, не відкрили, але й не спали допізна, все розмовляли й розмовляли. Василіс пив і пив. Говорив, що звільнився, що, власне, скинув тягар з плечей, але полегшення не відчутно і зрадливі сльози котилися по запалих щоках, змочуючи густу, з першою сріблястою поволокою, бороду.
Гора, викладена з каміння відповідальності та обов'язку, постійної прив'язаності до місця, до рідного дому, бо в ньому була мати — людина, яка без нього не змогла б обійтися, як гадав собі, без його підтримки та постійної опіки, — враз звалилася з плечей.
Біль за чимось глибоко своїм, що відірвалося від нього, що більше не потребувало його.
Чи любив він свою матір? Не зміг би відповісти, бо почуття, що жили в ньому, були вище всякої відповіді. Мати просто була стільки років... і враз її не стало.
Слава так і заснула на канапі, згодом поряд примостився й Василіс.
Зранку її розбудив дзвінок. Взяла телефон і не відкриваючи очей відповіла: "Слухаю". "З Днем народження, дочко!" — вітала її мати щасливим і радісним голосом... "Що за мана? Яке сьогодні число? Друге лютого... Який ще День народження?!" — пролітали думки блискавично, як швидкісні ракети. І там, де вже хотіла відкрити було рот, щоб сказати матері, що та помиляється і щось плутає, як у телефоні почулись короткі гудки і вона.... відкрила очі. Телефона в руках не було, та й лежала вона повернута лицем не до кімнати і столика, з якого взяла мобілку, а до спинки канапи. Виявляється, вона щойно прокинулась. То був сон. Щось не подобалось їй у цьому сні, бо надто вже реальним здалося. Холодком пробіглося по плечах. "День народження", до чого б то? Серце билося неспокійно. Дурня. Голос материнський був радісним і цього достатньо.
Розвернулася, потягуючись. Василіс сидів у кріслі перед телевізором.
— Прокинулась, соню?
— Угу, — муркнула. — Котра година?
— Сьома...
— Що-о?... Ще так ра-ано... — розчаровано потягнулася. Але спати вже не буде, це ясно.
— Кава є? — спитала.
— Зроблю, — відповів Василіс і підвівся.
Ще одна нова і дивна риса з'явилася в поведінці Василіса. Якщо раніше йому докучало і навіть дратувало те, що вона спить довго, а він змушений робити каву, то з минулих свят сам ту каву без слів приносив їй у ліжко.
невдовзі.
— Чому ж ні. До сьомої вечора часу доволі.
О сьомій вона мала виїхати рейсовим автобусом до столиці.
— Може, не поїдеш сьогодні? — спитав несміливо.
— Васильку, я нікого не попередила. Та й що це змінить?
— Для тебе, може, й нічого, — відповів похмуро. — І ще не пізно попередити...
— Краще приїду знову в наступні вихідні, з п'ятниці.
— Ти зараз мені потрібна, — наполягав Василіс. Було в його словах стільки глухого благання, стільки дитячої безпомічності, що Славі здалося на мить, ніби перед нею інший чоловік. Знайомий Василіс ніколи й ні про що не благав.
Зітхнула, але вперто відповіла.
— Не можу. Приїду в кінці тижня.
У ній зненацька озвався здоровий егоїзм, бо завжди має робити щось для нього, навіть поступатися своєю роботою, що годує її. А Василіс ніколи й ні в чому не йшов назустріч, ні в проханнях, ні в бажаннях. Навіть в Україну поїхати — то для нього непотрібна і зайва пригода. Не буде більше поступатися.
Засмажила двійко яєць на сніданок, приготувала легкий салат і ще одну каву. Василіс нагострив ножі, нагріли велику каструлю води й подалися на вулицю виловити трьох, останніх для цього року, індичок.
Не встигла Слава закінчити "розправу" над тушками, як Василіс налив першу порцію вина. Підходила дванадцята. На обід було вирішено стушити м'яса з овочами, але Василіс не думав братись до кухні, чекав на Славу. Вона вирішила не докоряти йому нічим сьогодні, все помалу зробить сама.
Після другої склянки вина Василіс запропонував відвезти половину тушки сусідам, що жили на сусідній горі й минулого тижня пригощали його свіжиною від забитого кабанчика. Слава подумала, що міг би зробити це і без неї на тижні, але, знову ж таки, не час перечити. Йому й так важко.
Розклала м'ясо по кульках, утрамбувала в морозильну камеру, зготувала й сусідське і сіла позаду Василіса на спортивний "Enduro".
Сусідська пара, за віком обоє дещо старші Василіса й бездітні, жили своїм ритмом та турботами, як і багато інших у цій місцевості. Це були ритми провінції, де все встигається і нічого не спішно. Не без того, що вина налилося й тут. Василіс п'янів усе більше й виливав свої останні переживання та болі на сусідів. Мало йому Слави, виявляється. Господиня поклала й невибагливу закуску на стіл, трохи сиру й оливки. Йшло до обіду, а вину й бесіді кінця не було видно. На столі з'явилася свіжа яловичина й салат, смажені яйця й картопля. Василіс харчам великої уваги не надавав, а вино продовжувало текти рікою. Година перевалила за п'яту, безжалісно рухаючи день до вечора. Терпіння Славине закінчувалось, обід сьогодні вже не буде готовий, день змарнувався і їй скоро пора в дорогу. Хотілося побути лише з Василісом сьогодні. Ось як він потребує її. Із сусідами забув про все на світі, і про неї зокрема. Як завжди.
Вже не раз натякала, що пора їм забиратися, та Василіс або мовчки кивав головою, або байдуже повторював "зараз, зараз" і відмахувався від неї, як від набридливої мухи. Нарешті Слава підвелася.
— О сьомій у мене автобус, — звернулася нібито до господарів.
Першою по її словах підвелася господиня й почала збирати тарілки зі столу, а за ними й черговий недопитий бутель домашнього вина.
— От не дають нам спокою жінки, сусіде, — ледве плів язиком господар хати.
— Уф, — зітхнув Василіс, — що маємо робити?.. Та й засиділись ми, як-не-як.
Поволі почали висуватися з хати, Василісом погойдувало вже добряче.
— Може, залишиш мотоцикла? — спитала завбачливо ґаздиня, — завтра забереш, а сьогодні йдіть навпростець.
— Не хвилюйся, — заспокоїв її Василіс, — не вперше. Ціле життя алкоголь і швидкість зі мною.
Слава було намірилася піти пішки, та він кивнув майже сердито головою, вказуючи, щоб сідала ззаду. Що ж, справді — не вперше. Чого їй боятися?
Доїхали без пригод на подвір'я. В хаті ще раз глянула на годинник, було пів на шосту. Все що встигає — це відварити м'ясо,
а завтра сам решту приготує. Подалася на кухню, маючи надію, що Василіс приляже на канапі бодай на годину. Це допоможе йому прочухатись і трохи відійти, бо знову треба буде сідати за кермо. Її сподівання виявилися марними. Василіс взявся роздмухувати пригаслий вогонь у каміні, а заодно підливати вина в порожній келих, що, здається, мав на столику вічну варту.
— Я розведу вогонь, — втрутилася Слава, — краще приляж, відпочинь...
— Не хочу спати, — буркнув.
Тоді надумалась заварити каву, може, у такий спосіб відверне його від вина.
— Роблю каву, будеш?
Байдуже стенув плечима, дивлячись затуманеним поглядом поперед себе.
— Роби...
Та до кави так і не доторкнувся. Слава крутилася на кухні, багаття палахкотіло все гучніше, заповнюючи кімнату теплом. Васи— ліс все випорожнював бокал за бокалом, ніби його прорвало сьогодні. Майже куняв над каміном, вогонь із вином допомагали одне одному повалити його додолу.
Вперше за цілий день вирішила сказати слово докору:
— Не пий стільки... Мені ж їхати скоро...
— А ти не їдь. Чуєш? Не їдь!.. Залишся... Прошу...
Те останнє "прошу" було настільки відчайдушним, настільки безнадійним і невпевненим, ніби заздалегідь знало про свою поразку. Знову відчула серце в грудях, як зранку. Цілий день, але й вчора та позавчора, уже насправді втратила розуміння коли то прийшло до неї вперше, — глиба в грудях. Вона звиклася з цим відчуттям і навчилася не давати йому значення.
Сильні й гучні удари серця намагалися пробити оту кам'яну товщу й сказати Славі про щось. Та про що?
Глуха до Василіса, глуха до свого серця й до себе самої, Слава з упертою затятістю твердила своєї:
— Не можу. Та й домовлялися ми ще з Афін, що приїзд мій буде на суботу й неділю.
— Ти — тверда жінка, — важко вимовляв слова Василіс, — страшенно тверда. Я це знав завжди, бо ти завжди була такою, навіть тоді, коли у всьому корилася мені. Ти робила це тільки тому, що так хотіла сама.
Слава не відповіла, повернулася на кухню й вимкнула вогонь. Далі піднялася нагору одягатись, вже коли що, — піде пішки. Почула, як Василіс пішов у ванну й невдовзі відкрив воду. Певно, вирішив допомогти собі, приймаючи душ. Та вода не надто допомогла йому. Все що було потрібно йому зараз, — це впасти і спати. Залишалося ще доброї півгодини до автобуса, й Слава сиділа, готова до виходу, на канапі, як на розпеченій пательні.
Підвелася. Василіс не рухався з місця й не думав одягатись, на ньому все ще був банний халат.
— Я піду помалу, — сказала тихо, — сподіваюсь, встигну.
Він почав підводитись.
— Нічого... Я поїду...
— Не одягнешся?
— А навіщо? Я туди й назад.
Вже давно стемніло. До місця, де Славу мав підібрати автобус, було близько десяти хвилин їзди. Дорога ця лежала в протилежному напрямку від пабу й вела до місцевого цвинтаря, що при в'їзді в містечко. Ніколи не асфальтована, розбита дощами й сільськогосподарським транспортом, повна крутих поворотів, без жодного житлового будинку обабіч. Проминувши невеличку рівнину, де завершувалися земельні володіння Василіса, почали підніматися вгору схилом. Далі дорога буде тягнутися лише вгору і аж десь біля цвинтаря почнеться спуск.
Перший крутий поворот, по один бік якого висока скеля, а по другий — глибокий яр. Скільки разів прогулювалась тут самотньо, оповита незрозумілими тривогами й тугою, ніби боялася втратити все, що бачать очі, все, на що ступає нога і найперше — оцю дорогу. Дорогу до будиночка он там, на горі.
Вони виїхали нагору і мали би повертати, але машина не трималася дороги. Вмить Слава зрозуміла, що Василіс не вивертає достатньо кермо, бо авто суне прямісінько на край. Та це була лише мить, остання мить. Ліве колесо з боку водія зависло на секунду над краєм урвища, а наступної секунди, хилячись різко вбік, авто почало падати вниз. Слава з жахом спостерігала цю виставу, не бажаючи сприймати її як дійсність.