Антон-Біда — Герой Труда

Іван Багряний

Сторінка 7 з 9
"Жисть-лахва!"
За літру вішав цілих два!

Цей "вірнопідданий хахол"
Ускрізь встигав зразково,
Чужим життям, немов в футбол,
Він бавився фахово, —

Цей вірнопідданий "халдей",
Оцей холуй,
оцей лакей,
Тля лихоліть,
дитина мряк, —
Цей з ласки Божої чиряк.

В "отця" він "строїв комунізм",
Тепер от Ріббентропу
З петлею він за спірт поліз
Творить "Нову Европу".

Півлітра — й звисла голова!
За літру — вішав цілих два…

Два брати. Два товариші!
Два друзі!.. Словом — дві душі.

Отак поштучно — ррраз! — і звис.
І вішав дальшого на біс.

І мав висіти й наш Антон.
Та…
десь мо' вийшов самогон,
Чи вийшов мотузків запас,
Чи не настав Антонів час,
Чи не було якраз петлі, —
А тільки наш Антон вцілів.

Чи материнський хрест не зтлів…
А тільки наш Антон вцілів.

Хтось передумав десь вгорі,
Великий а чи менший,
Що десь потрібні в цій порі
Европі "унтерменші",

Оті, що взнали — (гох! ура!) —
Концтабори й колхози,
Оті, що вгноювали б Райх,
Що для "Майн Кампфу" фюрера
Лили б і піт і сльози,

Оті, що в і к свій гнуть горби, —
Потрібні
с т а л і н с ь к і раби!

І загубивсь колонам лік, —
Пішли етапи в другий бік.

ХІ

О, дні чадні,
о, дні страшні,
О, дні жаскі і нові!
Хлиснув Біда
нових страждань
Вже на новій основі.

Лиш що за знак!
Ну що за знак!
Нема зовсім ріжниці
Як тисне цей "п а в у к", а як
"Єжовські рукавиці".

Нема ріжниці між цію
"Европою новою"
І між комуністичною
Старою Колимою!

Ой, що ж за знак,
за диво що ж!
Весь світ неначе в сказі! —
В "Новій Европі" цій також
Порядки, як в БАМЛАзі:

Ті самі кольби й канчуки,
Дроти,
багнети,
п'ястуки,
Відчай,
безправ'я,
біль утрат
І голод,
голод,
голод, брат!

І смерть — як мати рідна та.
Й могили братські без хреста.

Але… О, серце, дивне ти
В журбі за рідним Краєм! —
Не одному в Европі тій
БАМЛАГ здавався раєм…
Завжди бо так серця зорять,
Коли не хочеться вмирать,
Коли бажання в них одні:
Умерти в рідній стороні.

Бо ж легші там землі пласти…
О, людське серце! Дивне ти.

ХІІ

Спізнав Антон і цей режим,
Де все дроти самі.
Конав під чоботом і цим,
Вмірав і в цім ярмі.

Не жаль було, що так вмірав,
Не жаль, що так конав,
Як жаль —
що С т а л і н п о ч и н а в,
А Г і т л е р д о к а н а в.

Але —
хоч як тяжкий полон, —
Не хоче вмерти наш Антон.

ХІІІ

Не хоче вмерти наш Антон,
Смішна з нього людина, —
Йому все сниться дивний сон —
Далека Україна.

В плачі і стогоні людей,
У вирі безлічи смертей,
Серед проклять,
серед ридань —
Встає той бідний Ромодан…

Ні, дивне серце у Біди!
Чудна з нього людина! —
Все сниться дім
і рідний дим —
Все сниться Україна.

О, ти, "Европо пренова"!
Страшна ж ти й грізнотонна!
Та сили в тебе, брат, нема,
Щ о б п о б і д и т ь А н т о н а !

Він у "Новій
Европі" тій
Не хоче загибати…

Благословила так його,
вміравши, рідна Мати.

Б і ж и т ь в і н
і по цій землі
Із тим благословенням…
Утік
і мчить, мов на крилі,
Щоб — або вмерти десь в петлі,
Або — знов битись на Сулі,
Пишаючись з імення, —

Проти чужих ворожих зграй,
За с в і й нарід,
За с в і й і к р а й.

XIV

Утік Антон,
утік,
утік
Від "кума" Ріббентропа!
Лови тепер хоч цілий вік!
Прощай,
"Нова Европа"!

Помчав Антон на схід,
На схід! —
Із власним серцем навзавід.

Летів крізь люту чужину,
Минаючи застави,
Летів крізь голод і війну,
Крізь жах,
крізь зненависть страшну…
Летів не ради слави,
Летів не ради орденів
І не для лаврів він летів,

А щоб умерти за свій край,
Б'ючись
проти ворожих зграй.

Цвіла надія золота
І гріла серце дума,
Що може ж "там" тепер не так,
Як перш,
чи як у "кума",

Що може ж там змінилось все
У тім химернім еСеСеР!
Що може ж хоч війна оця
Навчила розуму "отця"! —

Що може ж,
може ж,
може ж т а м
Тепер людям —
я к б р а т а м …

І мчав на схід,
летів на схід
Із власним серцем навзавід.

Збивав і ноги об плоти,
Зривав і шкіру об дроти
Та об пеньки,
та об терни,
Та об прокляття чужини.

Летів на схід,
І п о в з на схід, —
Туди —
де браття, де нарід.

Свою злобу Антон скостив —
І за старе
він все простив,

Бо може ж,
може ж,
може ж т а м
Тепер людям —
я к б р а т а м …

І мчав на схід,
летів на схід
Із власним серцем навзавід.

І прилетів…

Прощай, Біда!
Аж отепер стряслась біда.

XV

Усе так сталось, як і перш:
У з я в
Б і д у
у к і г т і
С М Е Р Ш.

XVI

Узяв тепер Антона СМЕРШ,
За те ж самісіньке, що й перш, —
Прирік на смерть.
Та поки вб'є…
О, серце біднеє моє!

XVII

Поки уб'є і
скине в тьму,
Він душу розіп'яв йому.

Оганьбив,
заплював
до дна, —
Затаврував, як "шпигуна",
Як "зрадника",
"фашиста" чи…
О, серце біднеє! Мовчи!

Це все за те, що бивсь Антон
За край свій на Сулі!
Бо ж "Конституції" закон
Порушив взагалі…

Що збройно ворога він бив
І — геть "приколку" загубив.

За те що він не з літаком,
А встав на "кума" з п'ястуком,

Коли втекли політруки
І не літали літаки,

Коли гармати не ревли
І генерали геть втекли,

І танки бігли за Урал…
Як сам лишивсь він на аврал.

І здивувавсь Антон без меж:
Т а д е ж о т а н а д і я ?!
Д е ж ?!

Ніяких змін тут не зайшло!
Все так,
як і завжди було!

Щоб знов Біду прибрать до рук,
Прибіг з Уралу п о л і т р у к.

XVIII

І затужив Антон не так,
Що деспот несудимий!
Гей затужив він, як вояк,
Як…
як…
як одержимий.

Затявся на життя і смерть.
Бо серце
стало
повне
вщерть.

Його терпляче серце —
в щ е р т ь !
Затявся він
на життя і смерть.

В вогні проклять,
в вогні образ
Побачив він тепера,
Що вірив він останній раз,
Що встала вогнепера

Його зненависть, як гроза,
Зродилась в муках і сльозах,
І буде жерти, як вогонь.

Усю цю мразь,
усю цю вонь,
Усю цю пакость взагалі
На "нашій не своїй землі".

В вогні образ,
в вогні проклять
Поклявсь, мов на ікону,
На душі всіх, що десь лежать,
Боротися до скону,

До всенародного Суда!
Для них же ж
буде ж
він Біда!

Бо ж вік конати всім в тюрмі
З системою такою!
Не буде діла, брате мій,
З такою от владою!

Поки ці тюрми й патрулі
Не зтерти геть з лиця землі!
І розламати всі дроти!
І розігнать кремлян отих!

Поки не щезне геть з землі
І та "Нова Европа",
І ці майстрі тортур, петлі, —
Ці друзі Ріббентропа.

І затужив Антон до мук,
Що деспот несудимий!

Ах, тільки б видертися з рук!
Щоб смерть пройшла ще мимо!

Ще раз! Ну раз!.. Життя моє!
Б л а г о с л о в е н н я
д е ж т и є ?!

О, серце Матері! Мій крик…

ХІХ

І він з-під розстрілу утік.

ХХ

Ні, просто так Біда не вмре!
Ще СМЕРШ Антона не бере!

Благословила так його,
Вміравши, бідна Мати…

Від СМЕРШу
вихопивсь в вогонь.

Пішов Антон в Карпати.

Узяв він "фінку" на рам'я.
Вітчизно бідная моя!

І на чолі таких, як сам,
Став ватажком
повстанським
там.

ХХІ

І бився він у тих краях
В тяжких,
безвиглядних боях.

Гей билась жменька їх (на вид
Проста, але затята),
Мов той малесенький Давид
Супроти Голіята.

Та тільки ж це не ті слова,
Бо Голіятів тих
а ж д в а.

А ж д в а,
жорстоких, як завжди,
Супроти одного Біди.

Один — червоний. Наглядач.
Тюремник старшобратній.
А другий — чорний… ах, пробач! —
Не чорний, а брунатний.

Вони ж браталися колись.
Й щодо Біди —
смаки зійшлись.

Ще й "Ґот міт Унс", чи "з нами Бог"…
Та бивсь Антон
проти обох.

І вірив в торжество своє,
Якщо
на світі правда є.

"Смішний",
"смішне" й биття твоє…
Але ж
на світі
правда
є?!?

Так бивсь Антон на весь свій жаль…
Поки
й потрапив
в Бухенвальд.

ХХІІ

Там, де зжерав, як гній,
Жорстокий крематорій,
Не розбираючи їх мрій,
Трагедій
і історій,

І там, де душ людських цвітінь —
Той блеск одноразовий —
Зникала в сморід і чадінь
У камерах ґазових,

І там, де били вартові
Півмертвих вже по голові, —

У цілім пеклі тім новім
Л и ш и в с я д у х Б і д и
ж и в и м !

Серед жахіть,
серед погонь, —
Устояв скрізь його в о г о н ь.

Як вічна ніжність тих долонь,
Тих материнських,
біля скронь.

Як туга,
як її жалі,
Як віра
в правду на землі.

Устояв скрізь його вогонь,
Отой страшний і мрійний,
Що не здолає вже його
Й вогонь крематорійний.

Отой, що з ним він пройде все.
Отой,
що суд в собі несе.

Отой, що в нім відчай і гнів,
Любов і сльози матерів,
Розплата
деспотам
сповна!..
Отой, що міряє із дна.

Непогасимий і святий,
Що наказала взяти
І через світ увесь нести
Веліла бідна Мати,

І принести його колись
В Вітчизну, Богом дану…

Щоб цвітом радости взялись
Лани
круг Ромодану.

Розділ восьмий

Учвал до фінішу жену,
Стинаючись душею, —
Спішу скінчити цю страшну
Діпівську "Одиссею"

Бо як не встигну хоч як-будь,
То добрі люди не дадуть.

Відомо ж, що настав за час
Для "недостріляних" у нас:

Сьогодні — тут,
а завтра… — Бач! —
Услід, як дух, повзе стукач,

За "стукачем" — якийся "сват",
За "сватом" — кат
і лавреат,
І генерал, і ще й (сміха!)
Якась дрібнюсінька блоха!

Услід за першими
лиха
Повзе
Дворушницька блоха!

І хоч вона й зовсім дрібна,
Але ж кусюча сатана.

Тому й спішу навзаводи
З бриґадою тією,
Щоби скінчити цю Біди
Жахливу "Одиссею", —

Бо як не встигну хоч як-будь,
То добрі люди не дадуть.

Нехай же буде цілий світ
Хоч стільки правди знати!..

Привіт,
привіт,
привіт,
привіт,
Товаришу і брате!

І

Не вмер в кацеті наш Антон,
Не впав у смерти сон…
Привіт,
привіт,
низький поклон
Для всіх "дисплейс персон"!

Та ці слова для нас сліпі.
Привіт, привіт
д л я в с і х Д і — П і !
А щоби знали точно всі:
Д л я "п е р е м і щ е н и х о с і б" !

Привіт, привіт і тим, що десь
В далекім Магадані!
Привіт і вам,
що журитесь
В всесвітньому скитанні!

В тим, що томляться в путі.
І тим, що мруть на Воркуті,
На Колимі,
в Караганді,
У Тигді,
Кивді,
Чекунді…

Усім, що йдуть крізь тьму і світ —
Привіт, привіт, привіт, привіт!

Не вмер в кацеті наш Біда,
Бо вмерти
не мав права:
Бо в нього до "вождів труда"
Велика дуже справа —

За всіх отих на Чекунді,
На Колимі,
в Караганді!..

Тому —
Біді ще не кінець.

І добре знав про те "отець".

ІІ

В громах експльозій "мир" злетів,
Дракон пожер дракона…
Простіть! Слова зовсім не ті
Зірвались у Антона.

Нехай простять "великих три",
А ти всю правду говори, —
Хто спас дракона… отого
Четвертого "великого".

Йому вже доля прирекла
Пощезнуть з "кумом" разом.
Й вставала до небес хвала,
Що "тато"
стогне плазом,

Молились,
тішились раби:
Хочби ж уже!
Хочби!..
Хочби…

Ось-ось обох їх Бог поб'є!
Ой, є ж на світі Правда!
Є!!

І прогремить в віках луна
На "всіх язиках":
"К а т с к о н а в !"
Дракон дракона доконав! —
О б о х
Бог праведний прибрав!!

Але… не тикаєм списа
Ми у високі небеса.
Бо, значить з-за бомбових мес
Землі
і не видать з небес.

Поки розвіявсь чад заграв,
Дракона х т о с ь урятував.

І що за знак!
Чи мо' тому
Схотілося на Колиму?!
А чи кортіло вже давно
Стрибати сторчма у вікно?!

Чи хто вже зна (збагнем колись), —
А л е с п а с и т е л і з н а й ш л и с ь.

Дали драконові ленд-ліз —
І бомб і літаків, —
Щоби дракон "побєдно" ліз
За честь
большевиків.

Мабуть тому, хто дав тих благ,
Таки
схотілося в ДАЛЬЛАҐ.

І він допне таки свого…
Помилуй, Господи, його!

ІІІ

В громах експльозій "мир" злетів —
Дракон догриз дракона.
Та не було зовсім у тім
Потіхи для Антона.

Бо до ції Дракон-змії
Багато в нього діла, —
Бо ж навіть в крематорії
"Приколка" не згоріла.

Як не згоріли й муки літ,
І той,
Шевченків
заповіт.

Гукають — "Мир!"
Це як кому.
Одним цвісти й пишатись,
А іншим, брат, на Колиму
Й на Воркуту вертатись.

Вирують радости кличі,
Прапори "дружби" в'ються.
Та залишились тисячі
Таких, що й не здаються, —

Отих химерних і "смішних",
Що "мир" і "щастя" не для них,
Що мруть в ярмі віків спокон…
А серед них і наш Антон.

Попереду — туман і тьма.
Позаду — куля й Колима.
А посередині — дракон…
І вже, немає ради —

Змагатись з ним лишивсь Антон
По цей бік барикади.

Усенький світ схилив чоло
Перед "отцем народів",

Лише в Антона не було
Бажань в такому роді.

Для нього — бою не кінець.

І добре знав про те "отець".

IV

Ще ескадрилії ревли,
Що Сам послав до бою,
А в Ялті вже наради йшли, —
Як бути з тим Бідою.

"Отець" схотів, як та судьба,
Вернути "бєглого раба".

О, волелюбности доба!
Вернуть раба!
Вернуть раба!

Вернуть його у щот ленд-ліз,
Скричали всі альянти
І записали цей девіз
В ясні скрижалі Ялти.

І підписались аж під край —
"Вернуть Біду
в совєтський рай!"

Вернуть його для миру благ!
Вернуть, вернуть його в ГУЛАҐ!

Вернуть великому "отцю"
Маленького "холопа"!..
І записали клявзу цю,
немов
за Ріббентропа.

"Вернути "бєглого" раба!!".

О, волелюбности доба!

V

Усе так сталось, як і перш:
По манію трактата
З'явився по Антона СМЕРШ
Від самого від "тата".

Приніс мотузку й штик в запас,
Щоб прикріпить
"приколку" враз,

Щоб "мир" списати на виду
І повернути в "рай" Біду.

Та поки СМЕРШ дари доніс,
Раби розлізлися раніш.

Антон подався в світ чимдуж
Крізь зломані затвори,
Не біг, а рачки повз, недуж —
Скалічений і хворий.

Мерщій
в румовища найперш!
Поки не "визволив" той СМЕРШ.

І почалась,
гей почалась
Веселая забава…
Побіг Антон, мов тінь якась,
Що їй і жить на світі зась, —
Побіг,
поліз,
поповз,
подавсь,

Ускрізь звивавсь,
ускрізь ховавсь
Без захисту
й без права.

Серед проваль.
Серед руїн.
Від Бухенвальду по Берлін.

VI

А навздогін, а навздогін —
Ясні скрижалі Ялти!!!
Біду у хаосі руїн
Ловили всі альянти.

Гіп-гіп-ура!
Гіп-гіп-ура!
Біду давно вловить пора!

Анум для Сталіна-отця
Усі разом ловить збігця!

Унум,
урра,
гав-ду-ю-ду! —
Усі разом ловить Біду!

Хай буде Джо такий от приз:
Щоб завершив Біда ленд-ліз!

І мерехтять,
про "мир" кричать
Ясні скрижалі Ялти.
А десь за ними "втікача"
Ловили всі альянти.

Хай буде Джо такий от приз:
Хай завершить Біда ленд-ліз!

VII

І бігав він у тьмі ночей
І в хаосі румовищ
Голодний,
хворий,
без речей,
Без права
і без мови.

Метався він по всіх кутках
В Европі знаменитій,
Не знав, добути де шматка,
Де голову схилити,
Втікав від татових хортів.
Ніяк до "раю" не хотів.

Попереду туман і тьма,
Скитання і утрати.
Позаду ж — куля й Колима,
І каторга, мій брате!

За те, що ері він не в тон.
За те, що він "Біда Антон".

І помагала ріжна тля
Ловить "совєта",
"москаля",
"комунаря"… Тю! Тю! Гиля!…
Така дрібна мерзенна тля.
Чужих охранок вірні пси
За шмат "гнилої ковбаси"

Ганяли всі Біду того,
Як лист, роздертий в бурі…
І не списати мук його
І на воловій шкурі.

VIII

О, волелюбности доба!
О, доля "бєглого раба"!

Було його по смітниках,
Було й за смітниками,
Було його і по мостах,
Було й попід мостами,

І в бомбосховищах брудних,
По всіх румовищах страшних.

Скитався він в нічній імлі
І біг,
і біг по всій землі.

Було його по всіх шляхах
Маленьких і центральних.
Було його і по кутках
В кльозетах привокзальних.

Було його в льохах руїн,
Ще й не в одній країні:
Від Бухенвальду по Берлін,
Від Праги по Ріміні.

Але всі сталінські "орли",
Ще й з ними всі альянти,
Біду спіймати не могли,
Прибить скрижаллю Ялти.

Не помогли і клепачі,
Донощики
і "стукачі".

Ніхто
серед нових доріг
Впіймать тепер Біду не міг.

І забавляли світ уже
Такі от перегони, —
Як "тато", ласий на чуже,
Не міг вловить Антона.

Як тих "великих" всіх юрба
Ловила "бєглого раба".

Ура, ура! Гав-ду-ю-ду!
Ні,
не впіймати вам Біду.

Бо він ще має шанс один:
В т е к т и у с м е р т ь …
Адьє й амінь!

ІХ

І шанс оцей багато хто
Обрав, як щастя в двері,
Спустивши кров (для Ялти б то!)
З підрізаних артерій.

Або кидався ось куди:
Під тріюмфальні поїзди,
Під танки,
в ланцюги гармат…
Під комунальний
"татів" мат.

Багато так втекло рабів,
А надто біля Драви,
Старих,
діток,
і матерів,
Загинувши без слави.

Але Антон, хоч як він біг,
Але отак втікать
не міг.

Бо дивне серце у Біди,
Смішна з нього людина, —
Все снився край йому один,
Все снилась Україна.

Волошка синя.
1 2 3 4 5 6 7