— А для вас, — звернувся "Дід Мороз" до гмінного секретаря та інструктора з повіту, — по пляшці "столичної"...
Пляшки були дволітрові, з прикрашеними та позолоченими етикетками з нагоди чергової річниці Жовтневої Революції.
— Бувайте, — посміхнувся він і неквапливо посеменив сходами нагору.
А п'янка в банківському фойє якраз добігала кінця. Радянські десантники валялися непритомні. Якуб із Семеном насилу трималися на ногах, але тяжке випробування вони витримали з честю – не так легко перепити три десятки російських солдатів.
— О, то ви тут? – здивувався Миколай, виходячи з ведучого до підвалу коридорчика.
– Ми прийшли тебе рятувати, – пояснив Якуб.
– Знаю. – Святий запустив телепатичний зонд та миттєво оцінив ситуацію. — На тебе, Якубе, завжди можна покластися... Так само, як і на твого батька, пам'ятаю, як разом ми йшли від облави агентів охоронки... Ось тільки ризикували ви даремно. Як бачите, я й сам спокійно впорався.
— Твоїх оленів перестріляли, — буркнув екзорцист.
— Що поробиш, нових дістану...
Усі троє вийшли на мороз. Вендрович вручив гостю літрову пляшку сливовиці.
— Тільки стільки на дні бочки й лишилося, — виправдовувався він.
— Дякую. Обов'язково вип'ю за ваше здоров'я. А мені час, — повідомив святий. — Але за сьогоднішні труди дещо вам подарую.
Він сунув руку в мішок і дістав новенькі чоботи до коліна.
— Ризький "Провідник"? – здивувався Якуб. – Дореволюційні. Це ж років тридцять таких не виробляють….
— Ну, ти ж розумієш, якусь дешевку я б тобі дарувати не став, — усміхнувся Микола. — А це тобі, Семен. — Він витяг на світ повний білогвардійський мундир з усіма додатками. — Тільки пам'ятай, надіти можеш тільки в православний Святвечір, 6 січня ...
— Так я зараз вдягну, релігію давно вже змінив. – Старий козак був зворушений до сліз.
— То що, знову побачимося лише за сорок років? – насупився Якуб.
— Нічого не поробиш. Такими є принципи.
Академік Шмарагдов сидів у чорній "волзі". Збудження не дозволяло йому спокійно розмірковувати. Виходить, Дід Мороз і справді існує! Росіянин вже склав чорновий рапорт для Інституту, тепер же, зі слізкою на очах, погладив шкіряні корінці товстих книжок. Гарне видання! Ексклюзивне! Вся Академія Наук заздритиме. Та ще автограф самого Автора! Поруч лежали рівні пачки радянських банкнот. Автомобіль пригальмував. Кордон. Перевірка, чи треба було вийти з машини і зайти в будівлю. Вчений подав паспорт митникові.
— Із Польщі повертаєтеся? — Співробітник окинув подавця похмурим поглядом.
— Так.
— Відкрийте валізу, товаришу, — наказав той.
Академік спокійно поставив валізу на столі, оббитому листами оцинкованого заліза, відкрив кришку. Митник, тільки-но глянув усередину, тут же схопив гвинтівку і переклацнув затвор. Чорне, оксидоване дуло він притис до грудей вченого.
— Під стіну, гад! — гаркнув він.
— Та в чому річ? – злякано проблищав Шмарагдов.
А митник уже схопив слухавку телефону.
— Товаришу капітан? Доповідаю, що я тут якогось шпигуна впіймав. У нього ціла валіза творів Троцького. З автографом та присвятою! Тьху! Ага, і половина кубометра американських доларів.
Гминний секретар і його приятель налили собі ще склянку горілки з сувенірної пляшки від Діда Мороза.
— Чорт, щось перед очима темні плями попливли, — поскаржився інструктор із повіту.
— П'ємо швидше, це затемнення.
Через сорок років
Якуб із Семеном саме сиділи біля каді для браги і куштували – дозріла та чи ще ні. Найповніше бажання байдикувати охопило їх досить скоро, і вже після другої склянки вони вирішили, що самогон гнати в принципі навіть і не потрібно, раз можна пити десятивідсоткову бражку.
— І ти розумієш, у тій фантастичній книжці, що я читав, була у них така штучна ластівка, а всередині в неї камера і маленький моторчик, — пояснював Семен. — Такий шпигунський літачок.
І цієї миті на засніженому підвіконні сараю приземлився грак.
— Мусори літачок шпигунський надіслали! – закричав екзорцист і шість разів випалив із револьвера.
Крізь розбите скло подуло холодом, тож приятелі завісили вікно ганчіркою і випили ще по одній.
Якуб прийшов до тями вранці на погризеній мишами підлозі сараю.
— Ось тобі й на, — сказав він сам собі. – А так якщо подумати, то грака від мусорів я ще не бачив… Гаразд, камеру виколупаємо та заженемо, а пташку – у каструлю.
— Так він же не справжній, а штучний, — промимрив старий козак.
Необроблена бражка приємно знущалася над ним.
Якуб вийшов і, блукаючи через сніг, дістався вікна. Птах, а точніше — що від нього залишилося після шестиразового влучення кулями з нагану, все ще валявся тут. На диво екзорциста, куль у середині не було.
— Чорт, — розчаровано прокоментував він.
Раптом на його подвір'я скочив міліцейський "тарпан". Завила сирена. Якуб був настільки пригнічений справою з птахом, що навіть не кинувся тікати. З "тарпана" браво вискочив Бірський.
— Обшук! – громовим голосом заявив він.
У екзорциста вистачило інстинкту непомітно викинути зброю в кучугуру. Мусори ж спритно взялися до справи.
— Сто двадцять літрів браги в бочці, — доповів Ровицький, виходячи з сараю.
— Ви, громадянине Вендровичу, непоправним грішником є, — суворо промовив дільничний. — А готового самогону не знайшли?
— Ні краплі. Але там валяється Семен. Схоже, вночі самою бражкою нажралися... Цей теж ледь стоїть на ногах...
— За бражку ви нічого мені вдіяти не можете, — обурився Якуб.
— Ні, але якби ми завтра заскочили, то була б не бражка, а самогон? – поцікавився мусор.
— Нічого мені не доведете.
Дільничний трохи посміхнувся.
— Це коли у нас Святвечір? Післязавтра? Хлопці, а вилийте цю бочку в канаву і хлоркою добре присипте. Нової бражки він поставити вже не встигне. Тож тут, на Майдані, цього року свята будуть сухі.
— А щоб тебе всього скрутило, хорт ...! — занив Якуб. — А до речі, хто мене заклав?
— Юзеф Бар... Що це, Вендровичу?! Хочете, щоб я службову таємницю видав?
Годиною пізніше обидва старі сиділи на лавці, похмуро дивлячись на калюжу бражки, що замерзала.
— А з хлоркою вже не вдасться вигнати? — заговорив Семен.
— Та ти чого, я б людей потруїв... Нічого не вдієш, доведеться напувати село з резервів... А цим слугам закону я ще покажу, — погрозив він кулаком у бік міліцейської дільниці.
– А що ми їм можемо зробити? – зітхнув Семен. — Хіба що в тебе ще залишився той ящик динаміту від батька?
— У мене завжди чогось знайдеться, тільки ... — І тут його очі погано блиснули. — Це який у нас рік? — Запитав він.
— Рік? Здається, 1988, — буркнув у відповідь Семен. — Так, це ж нещодавно ми мені дев'яносто п'ять святкували. А ти чого питаєш?
– Це ж рік святого Миколая, – нагадав йому приятель. – У будь-якому разі, він обіцяв.
— Ти дивись, точно! – зрадів Семен. – Я зовсім забув… А цікаво, хто ще в нього вірить… Може ж статися, що він тільки до них прийде…
– Ні, він завжди до всіх приходив, – згадав Якуб. – Нічого не вдієш, треба листа писати.
— Святому Миколаю? Йому лише діти пишуть.
— А мені – як? Не можна? – розлютився екзорцист. — Кожний може…
Щойно Семен почалапав у свою халупу, Якуб улаштувався за столом. Перед тим він перетрусив ящик і дістав ручку-вставочку, ще від діда, і чорнильницю з залишками ще довоєнного чорнила. З горища він стягнув пакет, добре обгорнутий восковим папером. Він старанно закрив вікно і витяг з пакета... буквар. Пам'ять його не підвела.
На одній з останніх сторінок було зображено весь алфавіт і навіть малюнки: як слід вимальовувати, коли пишеш від руки.
Якуб відрізав шматок пакувального паперу і, послинивши перо, почав зосереджено калякати. Близько півночі закінчив. Лист вийшов чудовий, цілих чотири рядки. Після цього він додав підпис, щоб Миколай знав, від кого лист надійшов. Листа поклав на підвіконня. Звичайно, було б краще надіслати поштою, але адреси він не знав. Втім, конверта в нього також не було.
А вранці Святвечора перед будинком Якуба зупинилися санки, запряжені четвіркою оленів. Святий Миколай зістрибнув із козел і зайшов у халупу.
— Якубе, скільки літ, скільки зим, — привітався він.
Вони потиснули один одному руки. Екзорцист виставив пляшку сливовиці. Випили, налили по новій, бо після першої ж не закушують... Потім випили по третій, адже Бог трійцю любить, потім по четвертій: адже будинок з чотирма кутами, а у коня чотири копита. Потім по п'ятій, воно ж на руці п'ять пальців, а в танку — три поляки, грузин і собака, потім по шостий: адже раніше в тижні шість робочих днів було, а потім і по сьомий: у тижні все ж сім днів , а скарб вічно лежить за сім кроків від місця, де його шукаєш…
— Те, про що ти просив, суперечить усім приписам, — сказав Микола після восьмої. — Тільки, курррка, коли ти і твій батько двічі врятували мене від загибелі, то, гадаю, ми прикриємо очі на параграфи.
— Ми ж говоримо не про те, що є законним. Говоримо про те, що є можливим, – зрадів Якуб.
— Коротше, мішок діє так: суєш руку всередину ...
Бірський похмуро стирчав у відділку. Один. А що тут поробиш? Кидали монету, хто чергуватиме на Святвечір, випало йому. Народ в окрузі спокійний, скандалів не буде, але міліція на випадок має бути насторожі… В принципі, варто було б Вендровича заарештувати до з'ясування – ось сидів би він зараз у камері, було б з ким побалакати, вони навіть могли б, хоч це й проти правил, по чарці випити... А тут ще ці ідіотські плітки, що начебто святий Миколай з'явиться. Справжнісінький. Він давно про це чув. Народ в окрузі страшенно забобонний…
Несподівано хтось постукав у двері.
— Заходьте, — бравим голосом запросив Бірський.
Подуло холодом, і у двері з'явився Святий Миколай. Причому, справжнісінький, зовсім не такий, яких малюють на поштових листівках. Яскравий плащ із розшитої золотом парчі, єпископська митра на голові, в руці пастораль, на спині – мішок. Щоправда, у його постаті було щось до занепокоєння знайоме…
— Привіт, мусор, — промовив гість. — Бажаю всього найкращого.
— Ти хто такий? – схопився Бірський за зброю.
— Не обманюй себе комуніст-атеїст. Ти чудово знаєш, хто я такий… І подаруночок тобі є… – Микола сунув руку в мішок. — А будь ласка, — виклав він на стіл новенький автомат "Узі". – Своєю іржавою тетешкою можеш у вусі копирсатися, а не ганятися за злочинцями…
— Але ж такого не буває…
Міліціонер обмацав зброю.