Це ще одна крихітна перемога і ще один невеличкий крок вперед.
Я обережно почав розгортати змія, а Назар із неприхованою цікавістю спостерігав за кожним моїм рухом. Згодом виявилося, що я той ще незграба, бо примудрився заплутатись у мотузках, якими тримають змія. Ну, як так? Я ж сам його власноруч робив, а зараз ніби якийсь нездара заплутався в мотузках.
Спершу я хотів було рознервувати. Проте, побачивши щиру усмішку на Назаровому обличчі, я навіть трішечки підіграв і вдав, що плутаюсь у нитках ще більше. Назара це тішило, наче дитину, а я був на сьомому небі від щастя, бо ж у мене вийшло його розважити.
Нарешті всі мотузки розплутані й змій готовий до польоту. Разом зі повітряним змієм ми чимдуж побігли вздовж паркової алеї. Я несамовито біг уперед, голосно викрикуючи медсестрам: "Обережно! Він майже летить!"
Я біг так швидко, що ноги ледь торкалися землі. Мені здавалося, ось-ось вітер підхопить мене зі змієм і понесе у височінь. Я біг ніби за двох: за себе і за Назара. Змій майже не пручався, бо напевно дуже скучив за небом.
Вже за мить зелений повітряний змій кинувся в обійми лагідного літнього вітерця і рушив на зустріч небесам. Я міцно тримав мотузку, наче собачий повідець, аби мій улюбленець бува, не чкурнув якомога далі від мене.
— Він просто красень, — вигукнув Назар. — Тягни його ближче сюди.
— Звісно, я вже біжу, — відповів я, а обертаючись, побачив широку яскраву усмішку на його обличчі. Я ще жодного разу не бачив його по-справжньому усміхненим — виявляється, йому личить усмішка.
Я підійшов до Назара і передав йому в руки котушку з ниткою. Зелений красень невпинно тріпотів крилами в небі й намагався втекти від нас. Він вперто рвався уперед. Раптово в моїй голові промайнула божевільна ідея, і я голосно вигукнув:
— Тримайся міцніше, зараз побіжимо!
І ми побігли — я і Назар. Я штовхав з усіх сил візок, а Назар, тримаючи змія, дивився із шаленим захватом лишень у небо. Він дивився на білі хмари, що пролітали повз нашого змія, дивився і радів, радів і дивився не спиняючись.
Хоча б на якийсь короткий час, мені вдалося здійснити неможливе. Це неймовірне відчуття. З голови повилітали геть усі думки й турботи. Немає жодної проблеми. В цю мить є тільки ми та змій.
Шкода, але безтурботність вічно тривати не може. Нас помітила медсестра й насварила за бешкетування. Вона погрожувала розповісти мамі й Олені Іванівні, говорила, що все це неприпустимо й у госпіталі такі витівки можуть бути небезпечними.
Я точно не пам'ятаю, що саме вона говорила. Ми із Назаром були занадто веселі, аби перейматися правилами безпечної поведінки. Час від часу ми переглядались один на одного і ледь стримували регіт.
Коли сувора медсестра подріботіла геть у своїх справах, Назар запропонував:
— Поїмо морозива? Гроші в мене є. Лише не знаю, як вибратися звідси непоміченими.
— Знов порушувати правила? — моє серце загупало в грудях, наче оскаженіле.
— Ти ж зі мною. Якщо впіймають, то всю провину я беру на себе, — заспокоїв Назар.
На мить я замислився, але коли поглянув у його щасливі натхнені очі, одразу відповів:
— Правила порушуємо удвох, морозиво їмо разом. Якщо медсестри впіймають, відповідати будемо також удвох.
Я знав таємний прохід у старому паркані госпіталю, тому вибратися "на свободу" виявилося легше, ніж уявлялося. Ми швидко дісталися крамнички із морозивом, купили аж по дві порції: ванільного і шоколадного. Виявилося, що смаки у нас однакові — чудово. Ще дві порції полуничного морозива ми купили для мами.
Ми повернулись у парк хвилин за двадцять і нам пощастило — ніхто не помітив нашої відсутності. Тільки змій трішки засумував на лавці. Ми їли морозиво, говорили про щось не суттєве, про якість дрібнички, жартували, сміялися і раділи цьому простому сонячному дню.
— А он і мама іде, мабуть, за тобою, — помітив я.
— Сподіваюсь, сварити за морозиво не буде.
— Та ні, вона його просто обожнює, ми ж купили її улюблене полуничне.
Мама й справді була у захваті від нашого сюрпризу. Про всяк випадок ми трішки змінили нашу історію, тому я сказав, що бігав за морозивом сам. Знаю, маму обманювати не можна. Але це не страшна брехня. Це просто маленька таємниця, яка стала нашим спільним з Назаром секретом. Це перша цеглинка довіри в нашій дружбі.
До речі, мама похвалила мене, бо мені нарешті вдалося розвеселити Назара. Ми сиділи утрьох на лавці, їли морозиво. На мить мені здалося, що час дещо притишив свою ходу, ніби хтось подарував нам кілька зайвих хвилин, аби насолодитися малесенькою перемогою над крихтою пітьми.
Поруч пахло шоколадом. Напевно Буся знов прилетіла, або просто морозиво занадто духмяне. Не знаю, але того вечора було тепло й спокійно на серці. Ми жартували, говорили, гуляли. Ми просто були живі й здавалося, що Назар потроху оживає з нами.
Цієї ночі Назар вперше за останні пів року спав спокійно й безтурботно. Уві сні він бачив нашу прогулянку, повітряного змія, морозиво і... мою маму, дуже схожу на рудоволосу Повітрулю.
Я засинав із прекрасними думками, натхнений і щасливий від моєї малесенької перемоги. Тільки от сон, який чекав на мене, був важким і похмурим. Це був сон про оту страшну пітьму, яка скалічила Назара.
Тільки-но я заснув, одразу відчув якусь незвичну прохолоду, яка дихала мені в потилицю і наводила невимовний жах. Моєю спиною, наче вишколене військо, тупотіли мурашки. Я знов сидів на хмарі, але цього разу хмара виявилась похмурою, дощовою. Вона вже не нагадувала пухкий зефір. Ця хмара радше була схожа на величезний шмат вати, яким щойно помили підлогу.
Довкола небом були розкидані інші сірі хмари, наче затягані старі ганчірки. Сонця взагалі не видно. Важко зрозуміти, чи це ранок, чи вечір. Одразу десь глибоко всередині з'явилось тривожне відчуття порожнечі, холодної й моторошної. Тиша і якийсь штучний вакуум невпинно почали тиснули на підсвідомість. Я кожною клітиночкою тіла відчував, як гупає сполохане серце.
Я обережно кинув оком довкола і закляк, адже жодного разу не бачив у своєму житті повної відсутності будь-яких барв. Немає синього, зеленого, червоного, жовтого чи будь-якого іншого кольору. Довкола усе чорне. Це неприємний чорний колір, схожий на багнюку. Ось такого кольору був увесь мій сон. Вірніше це справжнє жахіття. Про що воно? Про кого?
Те, що я побачив далі, ніколи б собі не міг уявити. Я бачив це один лише раз у страшному кошмарі й хочу якомога скоріше забути побачене. Не уявляю, як Назар й інші воїни мали сили жити в такому жахітті й мареві місяцями. В них неймовірна сила духу. Я захоплююся мужністю й силою наших воїнів.
Онде внизу, поміж обдертих чагарників я помітив, як щось ворухнулось. "Навіщо воно це зробило?" Ніби за командою когось невідомого земля заворушилась й поле почало здиматися величезними смоляними пухирями. Це прокинулась пітьма.
Пухирі були зовсім сліпі, позбавлені очей і якихось рис обличчя. Це суцільна гидка чорна маса. З-під землі у кожного пухиря стирчали сухі, зашкарублі й місцями вкриті маленькими пухирцями, кігтясті лапи. Цими лапами потвори задля рівноваги міцно чіплялися в землю, аби надиматися якомога сильніше й наводити жах на все живе.
Пухирі оскаженіло кидалися навсібіч, вишукуючи те, чим можна поживитися. Окрім страшенних лап, пухирі мали бездонні пащеки, з яких виривалося вогняне полум'я. Вони дихали кусючим вогнем, наче дракони.
Я сидів на хмарі, майже не ворушився й забув, як дихати. Хоч би ніхто не помітив мене. Вперше в 56
житті я налякався так, що важко було навіть дихати. Дужче за все у світі мені хотілося прокинутися, проте кошмар був мені непідвладний.
Враз, десь в далині засяяв, наче перша надвечірня зірка, яскравий ліхтарик. Він світив зі старої, напівзруйнованої будівлі, яка стояла поодаль і спершу взагалі не привернула моєї уваги. Потім засвітився ще один ліхтарик, а потім ще один і ще. "Невже це ті самі ліхтарики, про які розповідав Дід?" — промайнуло в моїй голові.
Моя хмара попливла небом ближче до тієї будівлі. Щойно я наблизився до неї, одразу зрозумів, що це старий аеропорт. Онде розбитий ангар. Колись тут стояли новенькі літаки. А там далі видно залишки головного терміналу.
Колись це аеропорт зустрічав тисячі пасажирів з усього світу, а тепер він нагадує суцільні руїни. Безколірна сіра порожнеча довкола пригнічувала тишею, крізь яку ледь чутно було шурхотіння уламків зруйнованої будівлі.
Поміж темряви я побачив світло, що рухалося в бік оглядової вежі. То був воїн, дуже схожий на Назара. Я поглянув на нього пильніше й зрозумів, що це дійсно Назар. Впізнати його важко, адже він з обома ногами, дужий і войовничий. Споглядаючи на воїна, я зрозумів, що він не пілот. Він охороняв аеропорт, тому так натхненно дивився в парку на мого повітряного змія.
Довкола знов заворушилась пітьма. Земля здригнулась кілька разів поспіль. Я вчепився руками за чорну хмару і зрозумів, що зараз побачу щось дуже страшне і важливе. Невже це той самий страшний бій, який остаточно знесилив ліхтарик Назара? Певно, що так. Скоріше б усе скінчилося. Будь ласка.
Пухирі підповзли до аеропорту майже впритул. Напівзруйнована будівля перетворилася на фортецю, що була осяяна світлом, ніби старий маяк. Пухирі довкола надималися почергово, тому здалеку нагадували бурхливі хвилі чорного збентеженого моря. Море, сповнене люті й ненависті кипіло жагою знищити кожен ліхтарик і поглинути світло до останньої сяйнистої краплинки.
Назар скомандував займати бойові позиції й готуватися до бою. Кількість ліхтариків в будівлі збільшувалась, вони шикувалися, утворюючи суцільний світловий ланцюг — кордон. Я поглянув уважніше й розгледів мужніх воїнів, що сяють своїми серцями й душами. Вони щільно стояли один побіля одного, своїми спинами затуляючи від пухирів частину землі, де все ще є світло, життя і надія.
Зараз ось тут на моїх очах почнеться битва світла і темряви. Я сидів розчавлений і несамовито переляканий. Попри страх, я будь-якої миті готовий кинутися в боротьбу із темрявою, адже в мене теж є ліхтарик. Мій страх поволі обертається на мужність. Це фантастичне відчуття всередині. Ніби дещо могутнє розквітає всередині й починає пульсувати силою волі й світла.
Пухирі надимаються щораз більше і більше, а бездонні їхні пащеки ледь стримують накопичене від люті полум'я.