Та в тривозі, що мене обхопила, я забув увесь мій тарзанівський досвід, здобутий на сусідських черешнях, навалився цілим тягарем на цю гіллячку, а вона — ррруп!— хруснула, затріщала, повітря засвистало мені в ухах, галуззя вдарило по очах, і я, з відповідним лоскотом, бебевхнув просто в якусь запустілу могилу…
—Ґвалт! Йой, хто це?!— пронизливо запищала панна Дарця, десь таки немовби в траві, коло мене.
Розуміється, в такий драматичний момент, якби я навіть і був на смерть забився, то все ж таки зірвався б на рівні ноги й щодуху втікав би з цвинтаря! Ох, милий Боже, звідки тоді взялася в моїх ногах швидкість і легковійність вітру? Як шалено я плигав через повалені надгробники, хрести і кам'яні плити, як молодий сернючок, пересадив одним махом залізну огорожу! Крім страху, що мене гнав і пхав, я чув, що під лівою лопаткою сильно мене запекло: мабуть, падаючи з липи, я гримнувся плечима об кам'яну голівку алегоричної фігури, що лежала в траві.
А коли вирвався з цвинтаря на поле, почув ще сповнений святого обурення голос мого неоціненого пана інструктора:
—Стій, батяре! Тримайте його! Дам я тобі підглядати!
Стільки слів подяки почув я від пана Макса за мою вірну службу соловейка… Хоч я розумів його ситуацію. Не міг же він тоді сказати:
—Дякую тобі, Михасю, за прекрасне тьохкання!
Поліційний аґент Коґут
1
Я вже, мабуть, десь-колись і згадував, що пан Макс, мій неоцінений пан інструктор, був пристрасний спортовець-футболіст. Якщо ви призабули цей історичний факт, то я вам пригадаю, що в 30-их роках біжучого століття нашої ери пан Макс зачислявся до кращих воротарів Спортового товариства "Україна", яке взагалі славилось тоді знаменитими оборонцями святині на двох стовпцях. Не належав, скажімо, до таких тузів, як Труш, Новицький, Бутель чи пан Василь Босий, але мав нераз моменти просто геніяльні: в підворітному замішанні потрапляв так розбити двох і трьох ворожих напасників, що суддя ніколи не міг второпати — був "фавль" чи не був?
Прекрасно боронив горішні стріли і так звані "віконця" — клясично розтягаючись в повітрі, наче струна. З долішніми "шнітами" або "щурами" не йшло йому так гладко — був трохи задовгий. Все ж таки спіймав раз пекельну "бомбу" Штаєрмана з віддалі кількох метрів! Отоді саме мій неоцінений пан інструктор проскочив до історії українського футболу. Пригадую, одного літа випало нашим розіграти матч із самбірською "Короною" в перший день Зелених Свят, коли то, як відомо, весь український Львів ішов маніфестаційним походом на могили. Розуміється, патріотична преса підняла зараз крик, а проводові клюбу поставлено прямий закид національної зради. Більшість змагунів заявили, що не будуть грати. Щоб не допустити до скандалу й зацитькати розгарячкованих "кабанів", "Спортовий Звйонзек" переніс зустріч на 10-ту годину ранку. З цього факту ми з паном Максом були вельми раді, бо мали нагоду піти ранком на змагання, а пополудні — вклонитись тіням героїв.
Мій пан інструктор не приймав тоді участи в грі, зате приніс додому аж два дармові квитки. Один обіцяв великодушно відпустити мені, вперше за весь час нашого знайомства, бо так, звичайно, провадив гонорово на трибуну котрусь свою наречену.
Сповнилася, як писали ґазети, моя задушевна мрія! Перший раз за моє коротке тоді, зрештою, життя я мав сидіти собі на трибуні, як пан, а не кукати на грище крізь шпарину в паркані або висіти орлом на дереві, як досі бувало.
Все йшло ладно-складно до Зеленої Суботи, до сьомої, приблизно, години вечора. Звичайно в цій порі пан Макс вертався з тренінґу, з площі "Сокола-Батька", проковтував на підвечірок могилу кайзерок з маслом і бриндзою, видудлював дві літри маслянки, а потім поспішав на маївку. Тим разом порядок дня (чи вечора) взяв у лоб: підвечірок відбувся нормально, але маївка і дальші наслідки цього милого богослуження відпали зовсім. Попоївши, мій неоцінений пан інструктор вже не голився і не мився, тільки впав долі черевом на "недокінчену симфонію", звісив бездушно на землю руки й ноги і почав стогнати:
—Ох, як я того не люблю! Щоб ти знав, народній приятелю, як я того не люблю!
В таких випадках я не насмілювався питати — а що, а як, а чому, о, ні! Я здисципліновано мовчав, вичікуючи на додаткове пояснення.
—Ох,— стогнав далі пан Макс,— видно, наша справа стоїть цілком під псом, коли нам обом припала роля підіймати революцію на Богданівці.
Отут, звичайно, й далі не розуміючи ні крихти, я відважився спитати:
—Нам обом?.. То, ніби, і мені?
—Еге ж, народній приятелю: з нинішним днем ти переходиш у підпілля. Але, насамперед, іди до кухні, засунь двері на засувку і принеси мені мою торбу, що стоїть там, коло шафи.
Я приніс цю торбу, а пан Макс уже був схопився з канапи, засунув віконниці і запалив світло.
—Розв'яжи торбу!— скомандував.
Я витягнув із торби його запорошені футболівки, пересяклу гострим потом спортову сорочину, штанці, порожню пляшку з соди, але насподі лежав ще якийсь пакет, обмотаний в жидівську ґазету та перев'язаний шпагатом.
—А це що за пакуночок?..
—Ха-ха-ха!— зайшовся диким реготом пан Макс.— Оце тобі питання — "що за пакуночок?" А ти знаєш, брате Соловію, що за той пакуночок не то що ми обидва, але й наші діти та внуки не вилізли б з криміналу до самої смерти, якби так хатраки застукали нас на гарячому!.. Ану, розв'язуй далі!
Я почув, що мурашки лізуть мені попід тім'я, підважують волосся на голові і що кожній волосок на ній стає дуба… Холодними, майже задубілими пучками я розмотав клуночок: з-під жидівської ґазети наставилася польська, а з-під тієї польської висипались на долівку екземпляри "Сурми", листівки з портретами Басарабової і Любовича, летючки ОУН, ще якась нелеґальщина…
—Ой-ой!— тільки й вспів я прошептати.
Пан Макс стояв над розсипаною бібулою і розгублено чухав свою гирю:
—Так, так, брате Соловію. Оте "ой-ой" треба нам сьогодні порозпихати по Богданівці. Тільки ти — пст!— нікому ні пари з рота! Це конспірація! Гріб! Могила!
При тому мій неоцінений пан інструктор зміряв мене таким страшним, конспіраційним поглядом, що в мене душа завмерла на амінь! Не спускаючи мене з ока, сягнув рукою до кишені і з таємничою міною, спроквола, став добувати звідтам якусь металеву коробку…
—Бомба!— заревів я і пустився навтікача з покою.
Але пан Макс ухопив мене на бігу своєю залізною лопатою, підняв за обшивку, мов котеня і посадив на "недокінчену симфонію".
—Мовчи, дурню, не репетуй, мов на пуп! Це не бомба, а шмір до коліс.
—Шмір?..
—Еге. Гака чорна сметана, якою тато мастили осі, коли їхали до лісу, пригадуєш?
—Та пригадую, але не знаю, до чого вона вам пригодиться?
—До чого? До революційної діяльности. Будемо малювати на парканах такі прекрасні написи, як: "Ганьба ляхам", "Смерть катам" і тому подібне.
—Чим? Шміром?
—Шміром. Наш відвічний ворог не заслужив собі на ліпшу фарбу. Зрештою, підпільний досвід учить нас, що вапно — річ непрактична. Піде вночі дощ та й все позмиває, а тоді вся робота до люфту.
Пан Макс посортував "літературу" — окремо летючки, окремо листівки і пресу. Летючки порозпихав по кишенях, а листівки та бібулу всунув собі за пазуху, під сорочку.
—Не люблю ж я того пачкання з бібулою!— сердився при цьому.— Це якраз робота для панянок і мікрусів з Юнацтва. Моє місце було завжди в першій лінії зеленосвяточної боївки. Так що з того: вчора і сьогодні поліція так прочистила Городецьку дільницю, що нема кому летючок порозкидати. Дурна робота, дурна, але хтось мусить її виконати… Ага, ще одні важлива річ: скоч до кооперативи і купи пуделечко кляйстру. Купи за свої гроші, Україна тобі цього не забуде.
…Отак, назгузь води, не читаючи "Декалога" і не присягаючи в лісі на револьвер, я попав у підпілля і включився в революційну роботу. Будучи тоді заледве підростком, я мав дуже зелене уявлення про завдання і суть конспірації. Я знав лише те, що "наші хлопці" роблять полякам всякі штуки — граблять поштові уряди, нападають на амбулянси і мусять через те критися, бо поліція розшукує їх і замикає до Бриґідок. Але підпільна романтика вже тоді хвилювала мою душу, розбурхану в школі читанням козацьких повістей Чайківського і Кащенка, а поза школою пожиранням "на фунти" пригод Шерлока Голмса та іншої детективної літератури.
Треба ж було бачити і подивляти — як строго законспіровано я йшов тоді купувати той кляйстер і як вертався потім додому!.. Як прокрадався попід парканами і мурами кам'яниць, стараючись бути незаприміченим, ніби "невидима людина" з повісти Веллза. На кожному розі тривожно оглядався, чи хто за мною не слідкує або не йде назирцем. А пуделечко з кляйстром притискав до серця, як найбільший у світі секрет, найжахливішу таємницю! Воно палило вогнем мою долоню й тяжіло в руці, мов десять пудів динаміту!
Якраз перед нашою хатою стояла вулична ліхтарня, і я, збагачений кримінальним знанням, після студій Конан Дойла, витягнув з кишені побільшуюче скло і докладно прослідив хідник і стежку до хати — чи немає, бува, на них яких підозрілих слідів.
Не помітивши нічого загрозливого, свиснув задоволено, перескочив три східці нараз, з розмахом відчинив двері кухні і на порозі остовпів: переді мною стояв і, прищуливши рідкі рясниці, загадково посміхався поліційний аґент Коґут…
2
Поліційний аґент Коґут — це була, мабуть, найпопулярніша постать на Богданівці, може, трохи й тому, що він жив тут з горою п'ятнадцять років, і наша "парафія" могла почванитись перед рештою Городецькою, що має свого власного шпіцля. Нераз люди ставили собі на здоровий толк питання — що ж це, насправді, за таємний аґент, коли його знає навперестріт кожний батяр, що краде баламути, кожна перекупка з Рогачки і трохи не кожна дитина?.. Проте, його хлібодавці мусіли мати в тому якийсь розрахунок, коли так довго тримали його в службі на одному місці. Може, саме в тому, що публіка його знала й потрохи легковажила, крився і ввесь секрет його службових успіхів?
Ви ніколи не могли вгадати, коли Коґут був на службі, а коли ні: він завжди лазив сновидою по базарах, торговицях, трактирах та ресторанах, то базікав, попиваючи пиво, з візниками, то грав "очко" з якимись обірванцями, жартував з товстими дівчатами за прилавком, довго і терпеливо слухав, як сторожиха, підпершись на своє "берло", обмовляла льокаторів, або як закукурічені сидухи скакали одна одній до очей.