З-під картатої хустини, зав'язаної по-жіночому назад вузликом, випручався на чоло пучечок золотих кульбаб — отакі в неї коси.
— Мати сказала?
— А от і ні!
— Баба Борщиха?
— Ну який з тебе, Митю, вгадько?
— А хто ж?
— Сніг.
— Тобі все смішки.
— Таж сніг, справді. Слід твій сосонкою сюди тягнеться.
— Ти ба', яка хитруха. І тут знайшла.
— І не хитруха я, і зовсім тебе не шукала. Потрібний ти мені…
— А то ні?
— Просто слід побачила.
— Вигадуй.
— Шукала! Шукала, ну й що? — раптом скрикнула Яленка і, немов зламана стеблина, схилилась набік, припала обличчям до Дмитрового плеча.
— Чого ти?
Вона похитала головою.
— Тебе хтось обидив?
— Ні.
— А що?
— Я хотіла тебе побачити. Це все сніг… Згадала, як нам добре було.
Яленка підвела очі, і щось кольнуло Дмитра у серце — її погляд тремтів од болю, і не було в ньому й близько смішинки, і спокою не було ні краплі. Щось незнайоме прокинулося в її очах, доросле, жіноче, печальне, таке, від чого йому захотілося крикнути: "Ти моя, моя!" Але він тільки силувано всміхнувся і мовив:
— Козенятко моє…
— А ти цапок!
— Ну, то й гайда молоти. Насипай кукурудзу.
Дмитро взявся за ручку жорен та й ну їх розкручувати на всю, ще й заспівав:
Цап меле, цап меле,
Коза насипає,
А маленьке козенятко
На скрипочці грав.
І від того, що співав так голосно і що жорна гули-гуркотіли, не почули Дмитро з Яленкою, як уїхали німці в село, як з тріскотом запалала крайня сестринська хата…
XV
Вони спершу й не розібрали, що то було — крик, плач, сміх, стогін? Заклекотав чийсь голос надворі, нелюдський такий, мовби впав десь із неба, од ключа журавлиного відірвався.
— Чуєш, Митю?
— Що це?
Вискочили з повітки… а на краю села сичать вогняні гребені, спалахнули білі снігові шапки на хатах, засліпили очі. І ні плачі звідти не долинають, ні голосіння, ніхто не кричить ні "ґвалт", ні "рятуйте", видно, нема вже спасу від цього пекла.
Глянув Дмитро у кінець вулиці — тіло взялося сиротами: не люди, а якісь потвори з залізними головами метались від двору до двору, вимахували вогняними квачами, згонили в купу чоловіків, Дмитро помітив — тільки чоловіків і хлопчиків, а жінки бігали збоку, не давали дітей, і тоді ті створіння з чорними залізними касками замість голів штурхали їх у груди, валили на сніг.
— Ховайся, Петре, ховайся у погріб! — почув Дмитро дикий невпізнанний голос — баба Борщиха, як підстрелена ворона, бігала подвір'ям, затуливши кулаками вуха.
— Це кінець світу, — сказав Печиборщ. — Од нього не сховаєшся. — І не було переляку на дідовому лиці, а тільки холодне здивування висіклося у ньому, немов у камені. Стояв біля хвіртки, дивився, як виводять чоловіків із палаючих дворів, і ждав.
А чия ж то жінка впала на своє дитя, затулила його руками-крилами — не можуть її одірвати? Гамселить її залізноголовий межи плечі, а жінка й не ворухнеться, застигла, захолола, як пташка на морозі. Мотя то, Мотя! Бо он вискочив з гурту Вакула, — упізнав свого друга дід Печиборщ, хоч і туман впав на очі, — вискочив простоволосий та дужий, та красивий же чорт, на дві голови од німців вищий, ще й кучері он які — вітер заплутався в них. Підскочив до німця, до того, що жінку його мордував, та як здійняв свої налиті самою силою руки, то таким тільки й бачив його Печиборщ: сухо застукотів автомат, здригнувся Вакула й завмер, і здалося дідові, що німий щось сказав йому на прощання, а от що — не дізнатися вже ніколи.
— Тікай хоч ти, дитино! — курликала баба Борщиха. — Тікай, бо це смерть, чуєш?
Дмитро озирнувся на її голос й побачив Яленку. Дівчина зіщулилась, такою маленькою була, беззахисною, а в погляді яріли відблиски пожежі. Стрепенулася раптом, підбігла до Дмитра, вхопила його за руку.
— Сюди. Мерщій!
Вона майже втягла його в повітку і щільно причинила за собою двері. Тут було тьмяно, лише смужка світла косо падала на стіну крізь маленьке вмазане віконце.
— Тут… хіба тут… — Голос його кришився, Дмитро не міг зрозуміти, що Яленка надумала. — Вони ж… повітку… запалять.
— Митю, за шахти! Тре' бігти.
— За шахти?
— До Макара, до наших,
— Пізно.
— Ти встигнеш. Скажеш…
— А ти?
— Вони жінок не чіпають. А якщо ти встигнеш… Це ж близько, Митю. Ти прудкий.
— А де?..
— За шахтами бери вправо, до Вовчого яру.
— Якби ж це раніше.
— У них є коні.
— То я побіг?
— Ні, підожди.
— Німці вже ось-ось…
— Підожди, Митю. На! — Яленка зірвала з себе хустину. — Запинайся.
— Навіщо?
— Швиденько. Якщо побачать, подумають, що дівчина. — Вона одійшла в куток, розстебнула пальто. — Но гайся, Митю. Роби як я. — Сіра спідничка ковзнула по її білих стегнах, вони тьмяво засвітилися й згасли під полами пальта.
А за хвилину Дмитро вже був Яленкою, а Яленка Дмитром, і так щемко стало від того, і солодко так, ніби злились вони воєдино, і тепер їх ніколи нікому не роз'єднати.
Обійми її, пригорни, обцілуй усю до граминочки!
Потім… Зараз ніколи.
Візьми хоч за руку!
Потім.
Потім він цілуватиме її все життя.
XVI
І знову городами, городами — до річки; правда, вчора все було голим, а сьогодні під снігом, та тіло йому пече ще дужче — позаду палає село, а в селі… Краще не думати про це, бо де ж тоді тої сили взяти, щоб добігти до Вовчого яру, про все розказати…
Біг — і наче бачив себе ізбоку, в хустинці Яленчиній, і — сміх, та й годі — в спідничці Яленчиній, але замість сміху схлипування виривалося з грудей, сухе, давке схлипування, а сліз не було…
Може, й даремно вони перевдягалися, Дмитро блискавицею вимайнув із села, ніхто його не побачив, ось він уже перебіг річку, — і льодок заховався під сніг — не витьохкує, — ось уже рушив під гору, ось уже на горі, коло лісу… озирнувся — і кров зачервоніла йому в очах: горіло всеньке село, та де ж те село, як його немає, немає Сестринців, а тільки вогонь язикатий.
За шахти, за шахти! Де ви, Макаре, де ви, дядьку Момоте? Хіба вам не видно із Вовчого яру полум'я цього, що село ковтає разом із небом, хіба ви не чули, як німці стріляли у Вакулу, а тепер ось стрілятимуть… І за що, за що?
Зненацька його різонула страшна, пекуча думка: "Це я, я винен. Це… дріт".
І від того болю якось ураз проясніло йому в голові, і він побачив, що сніг у лісі сходжений чужинськими чобітьми, і здогадався, що якби тут були партизани, то німці в село не зайшли б. І здалося Дмитрові, що він біжить зовсім не до партизанів, що він утікає від кари, накоїв лиха, накликав біду, а сам утікає… А ще здалося Дмитрові, що Яленка навмисне послала його до лісу, аби врятувати, бо які ж партизани поможуть, коли село вже горить, а людей женуть десь до церкви. Таж один він, Дмитро, міг зарадити горю, сказати, хто дротом дорогу перегородив, сказати, що люди не винні. Один же він про те знав, а більше ніхто. Чого ж він опинився так далеко?
В село, в село!
І раптом до нього долинули постріли. Глухі, немов із дитячої пухкалки: один, другий, третій… Ще, ще, ще… Ні, не дитячі то постріли, ненько моя, то поодинокі автоматні постріли.
— Стійте! Пождіть! — заволав Дмитро і кинувся до села, і біг, немов сліпий, натикаючись на дерева, роздряпуючи лице об голе кострубате гілля — нічого не бачив перед собою, а біг на глухе (чи то він сам оглух?) пахкання.
— Стійте, це я! Я!!!
Кому він кричав? До кого?
Заплутувався у Яленчиній спідниці (а хустка зосталася десь на гілках), падав, черпав губами сніг, тулив його до очей, знову підводився й біг.
— Це я… я…
Уже й постріли втихли, а Дмитро не збивався з дороги, біг прямо на село, маючи силу в єдиній думці: встигне.
Розступися, лісе, розступися, рідненький. Бо як же він житиме, якщо не встигне.
Не біг, а котився Дмитро з гори, котився до річки, до річки. І коли застиг на її березі, увіткнувшись обличчям у сніг, щоб не бачити чорного згарища, почув, як через місток гуркотять мотоцикли. Він підвів голову і вгледів горбату машину, побачив на мотоциклах чорних потвор з залізними головами…
Куди це вони? Він же ще не сказав…
— Стійте! — Дмитро підвівся і, похитуючись, пішов прямо на німців. — Це я!
Хтось помітив його, але мотоциклістам зупинятися перед горою було не з руки, котрийсь на ходу випустив чергу з автомата, і Дмитро лиш устиг почути хрускіт в коліні, а болю — ніякого. Легко так упав у сніг, немов у сон.
XVII
Біль він почув пізніше, той біль заповзав у самісіньке серце й приводив Дмитра до тями; десь краєчком свідомості він ще хапався за думку, що виборсується з тяжкого сну, зараз він прокинеться в хаті — і прийде полегкість, і живчиком радість заб'ється у грудях: "Це сон!"
Авжеж, він у себе вдома, ось і голос мамин чується десь з-за стіни:
"Спасибі вам, Хросю, у вас таке горе, а ви зі мною оце".
"У всіх горе. Тепер за живих думка".
Це ж Макарова Фрося до них зайшла, видно, нерано вже, а Дмитро й досі вилежується. Хотів розплющити очі, але не зміг. Наче хто свинцеві кулі поклав на повіки.
"А я прибігла до церкви, дивлюсь-видивляюсь — нема мого Миті. Печиборщ стоїть ні живий ні мертвий, Макар ваш, Микита, хлопчики баби Казійки, — дітки ще зовсім, не розберуть навіть, що воно коїться, — а Миті нема".
"Ой горечко-горе, — тоненько плакала Фрося, — де ж такі тварюки вилупилися, що оце стільки люду вибили. Жодного ж не помилували, у голівоньку кожному стріляли".
"Спершу ж хотіли живцем їх у церкві спалити, а тоді отой, що в машині приїхав, передумав. Церкви, каже, шкода".
"А Макар дивиться на мене, так, бідненький, дивиться, наче вбирає очима, то я не видержала та як кинуся поміж німців до нього, отако-о по чубові, по лиці його провела рукою та: "Прощай же, Макарцю любесенький, бо я ж тебе більше не побачу".
"Та й мені ж тоді серце обірвалося, як вони потягли вас за коси од нього, а Макар… випростався отак у попереку та як заспіває: "Зашумєлі, загудєлі провода, ми такого не відалі нікогда".
"Ой, мовчи, Оксаночко, мовчи…" — заголосила тітка, страшно так захлинулась плачем, що Дмитро зрозумів: це не сон. Він розплющив повіки і не стелю побачив, а запорошене зорями небо — біле, аж сиве од тих зірок. І лежав він на санях — полозки скрипіли по снігу, мати з тіткою везли його.
"Ма'", — хотів гукнути Дмитро. Не подужав. Ледь ворухнув губами. Та й на той порух витратив сили останні. Зчорніло сиве небо — опустились повіки.
"А я ж тебе, Макарцю, дурна, ще й лаяла вранці, ледащом обзивала, а ти ж трудяга був, що такого тільки пошукати, та ти ж мені слова лихого не сказав, та ти ж мені й "брешеш" не сказав ні разочку".
"Гукаю до Печиборща: "Ви не бачили Митю? Він же до вас пішов кукурудзу молоти!" Мовчить".
"А тепер же, Макарцю, лежиш ти з усіма у ямі холодній, бадиллям прикритий, не було ж як і поховати вас до ладу, щоб не мерзли там".
"Аж дивлюся — Яленку Санюшину ведуть у шапці Митиній, обімліла я вся, хочу про Митю опитати — не можу.