Прокинулася знову після полудня, змучена. Подумала, що останнім часом вона не відпочиває навіть на вихідних.
Інна випитувала ввечері, що та як, але Слава обійшлася коротким "нормально".
— З вигляду не скажеш. Бодай би тінь якогось щастя...
— Про яке щастя мова? Облишмо.
Інні залишалось делікатно замовкнути.
Те, що відбувалося надалі, ще більше спантеличило Славу. То була чергова мовчанка від Аріса. Мовчала і вона, роздумувала. Не знаючи його, могла би припустити, що взяв собі належне, та й по всьому. А спалах віртуальної жаги мав свою мету. Та ні в його поведінці раніше, ні в гороскопі Слава не знайшла чогось негідного. А стримане і холодне, — то інша річ. Знову залишалось чекати, доки все виясниться. Часом думала написати, а чи зателефонувати самій, та коли приходила така певність, не складалося за часом. Коли ж приходив час, зникало бажання. Не піднімалась рука.
Аж у п'ятницю ввечері чудо все ж відбулося, — прийшло повідомлення. Питав, як справи і повідомляв, що цілий тиждень мав багато роботи, а на вихідні мандрує у Воло. Відповіла побажанням приємно провести вихідні. А сама подумала, що все виглядає на втечу. І жодного слова, жодної фрази, схожої на ті, що писалися до їхньої готельної зустрічі. Та це вже не бентежило Славу, бо, здається, якимось вітром доносило до неї флюїди Арісової аури. Відчувала те, що не писалося словами. Те, що хотів приховати від неї за своєю байдужістю і холодністю, за щільною, крижаною оболонкою. То був вогонь. Живий вогонь, теплий, світлий, рухливий. Вогонь, що здатен зігріти її. Та чи хоче вона того тепла?..
Наступний тиждень гра в мовчанку тривала. А далі Слава вирішила діяти і прояснити для себе усі свої здогадки. Це було не так просто. На повідомлення Аріс відповідав із запізненням, або ж не
відповідав взагалі. А ще за тиждень написав таке, що примусило її затамувати подих, кинуло в жар, а потім у холод. Спершу навіть не було ясно, від чого така реакція — від люті чи образи. "Залиш мене в спокої". Отакої. Коли нарешті оговталась, хапаючи повітря ротом і вдивляючись у написане ще раз і ще (бо, може, то їй привиділось, або ж має якийсь прихований сенс), слова гострі, як лезо, ковзнули по губах: "Це так голубчику не буде. Я тебе бачу наскрізь, хоч ти лусни! І ось коли луснеш, сам і приповзеш... Чуєш?! Залиш мене в спокої... Цього спокою сам і злякаєшся".
Більше Слава його не турбувала. І "спокій" тривав близько місяця, доки нареші не побачила його струнку постать на тому самому місці, що й колись давно-недавно. На дверях мінімаркету. Він втупився в неї очима. Не стала вдавати, ніби не бачить, а навпаки, — кивнула головою на знак привітання і навіть невимушено усміхнулася. Все ж старі знайомі.
Доки відкрила вхідні двері, Аріс став перед нею, як укопаний.
— Як справи? — спитав, не вітаючись.
— Добре...
— Що нового?
— Все старе...
— Квартиру вже знайшла?
— Щось відбувається...
Стрімко піднімалася сходинками, не чекаючи ліфта, Аріс ішов слідом. Порівнявшись із дверима, повернула голову в його бік. Їхні очі зустрілися. Арісові зіниці горіли. Так, як горіли завжди, коли дивився на неї. Тепер у тому вогні було стільки жалю й туги, скільки буває в очах маленького цуценяти, котрого відібрали від матері. Та Слава не здригнулася.
— Гарного тобі вечора! — побажала беземоційно. Закрила двері просто перед його лицем, бо не рушив із місця. Глибоко зітхнула, вивільняючи напругу з грудей і самовдоволено посміхнулася. "Починає лускати".
З цього вечора і кожного наступного Аріс вірним вартовим чекав її появи на порозі мінімаркету. Правда, не завжди супроводжував до дверей квартири. Ці небагатомовні й дивні здибанки тривали достатньо довгий час. Слава мала великі запаси терпіння...
Якось увечері, коли її ноги дріботіли сходинками, а язик механічно відповідав на одні й ті ж запитання Аріса, вдарилася, як перелякана пташина у вікно, давно призабута пропозиція: "Десь каву вип'ємо?.. Чи як?...". Це була остання крапля. Вона уважно глянула на нього:
— А не здається тобі, що мене турбують без причини уже кілька днів поспіль? Звісно, нічого не стається від того моєму "спокою" чи моєму терпінню, але, бачу, що декому подобається шукати того "спокою", відбираючи його в інших.
— Винен... знаю... і прошу в тебе вибачення... Про це хочу поговорити...
— Має він бажання. Чудесно! А мене питаєш, чи маю його я? А чи, може, мої бажання закінчились разом із твоїм останнім повідомленням?!
По цих словах Слава зайшла в квартиру, гримнувши дверима. Їй було жаль Аріса. Але вибухнути мала право. Вона не зробила чогось такого, щоб із нею так себе поводили. Зрештою, це було дозволено лише одному.
Нею і долею.
Останнім часом Слава залишалась вечорами одна й у будні. Інна потроху перебиралась до Христоса, тож удома з'являлася зрідка. Сьогоднішній вечір також одна, і ця самотність ставила перед викликом: потягнутися рукою до мобілки і загладити свою провину перед Арісом. Вона не ображається на нього, а розуміє його. Бо ще до того, як попросив залишити його в спокої, знала добре, що так має бути. Сиділа в кріслі, застигла в роздумах, невідому кількість часу, все глипала на мобілку, що лежала на столику. Нарешті простягла руку і взяла пульт від телевізора...
* * *
Знову збиралася до Гісьйо. На тижні, можливо, знайде сили ще раз поговорити з Арісом. А він ніби зрозумів її відсутність, бо телефонував кілька разів. І в суботу, і в неділю. Серед тижня чекав її, але вже відверто на сходинках біля дверей квартири. Найперше — спитав як провела вихідні. Запросила в квартиру.
— Я що, на допиті? Та й яке це має значення?! Я розказала тобі все як є. До речі, якщо з цієї причини хотів завершити будь-яке спілкування зі мною, можна було зробити це інакше...
— Я був злий. Було боляче... Хотів завдати болю й тобі. А також — сховатися від тебе, забути...
— Я скоро переїду. Ми не будемо бачитись, — тихо відповіла.
— А для чого все це?
— Що ти маєш на увазі?
— Чому маємо не бачитись і втратити одне одного?
Набрала повні груди повітря, там чомусь знову зробилося тісно, видихнула і знову втягнула.
— Найперше, між нами велика різниця у віці. Друге, — наразі я не можу вчинити інакше.
— Чому? Не розумію, чому?! А різниця у віці — то просто відмовки, щоб знайти якусь причину! Він багатий? — спитав, як вистрілив.
— Так! Він безмежно багатий, а в мене відповідна мета. Все просто, — розвела руками. — Зрозумій, — вела далі уже миліше, — не все може бути так, як того хочемо, а часто і не тієї миті, коли хочемо. Дозволь собі пережити щось приємне зі мною, а решту — облиш. Життя коротке. А прийде час, — знайдеш милу дівчинку, яка зможе дати тобі сім'ю і дітей, ласку та любов, не маючи за плечима нічого й нікого важливішого. Бо єдиним і важливим будеш ти. Ваше спільне життя.
— Якщо ти не хочеш дітей, я можу обійтися без дітей, — уперто продовжував Аріс, ніби не чуючи її, — а бути з тобою? Як ти не розумієш, що я не можу ділити тебе! Це не для мене... Тебе торкається інший!
Слава мовчала.
Продовжив Аріс:
— Чіпляєшся за різницю у віці, а з ним яка різниця? Про це ти думала? І що? Це щось змінило, до чогось призвело? Що дають тобі ці стосунки вже стільки років? Ти все ще тут, а мала би бути там! Мала би мати дім, сім'ю, затишок. Яке щастя з ним? Яка утіха? Плотська? То ви — лише плотська утіха одне для одного?! І це все?!
новищі перед тобою, в якому ти — перед ним.
За цими словами Аріс підвівся й пішов до дверей. Перед тим як відчинити, додав:
— Як подумаєш над чимось глибше, телефон мій маєш.
І зачинив за собою двері.
Надалі вони майже не бачились і вперто мовчали. Зустрілися випадково на вулиці, аж перед святами, сухо привітались і розійшлися.
* * *
Василіс тероризував Славу щодо її задуму їхати на свята в Україну, бо залишає його в найважчі хвилини. Мати його злягла.
Перемогу над нею, як завжди, здобуло її ж сумління і серце. Не поїхала в Україну. Поїхала до того, що завжди розділяло на двоє. На Різдво відкрили паб, цього разу без святкових прикрас. А на Новий рік і всі десять днів після нього Василіс навіть не думав вийти за межі свого подвір'я. Виїхав лише два рази до міста по хліб. У погожі дні навіть збирали маслини, та без великої охоти. Слава запитувала себе, як то має бути далі. Бо виглядало, що й збір урожаю закине, щойно вона поїде.
В Афіни поверталася чорна, як ніч. Темні, тривожні, дивні відчуття почали жити в ній постійно, знайшовши біля серця затишну оселю. Лише коли поринала в астрологію, забувалась і звільнялась. Астрологія та забуття в ній все більше здавалися Славі єдиним сенсом життя та порятунком.
Повернулася у своє нове житло, невеличку однокімнатну квартирку з мініатюрною кухнею і такою ж вбиралнею, об'єднаною з лаз— ничкою. Цього було достатньо, бо в будні тут лише ночує. У вихідні сідає перед комп'ютером і книжками, а для таких дій багато місця не треба. Переїхала сюди перед святами, речей мала небагато. Допомагали їй з переїздом Дарина з Володимиром і Христос із Інною. Район був той самий, уже свій і знайомий, та й до подруг недалеко.
За її переїздом спостерігав через вікно узері Аріс, але не підійшов і на мить. На свята, щоправда, обмінялися повідомленнями, а першого числа навіть дзвонив. Не відповіла. Життя тривало у своєму давно визначеному й звичному ритмі.
Ще не закінчився перший місяць року, як Славі знову випадало їхати до Василіса. Подзвонив серед тижня і без привітання глухим голосом сказав кілька фраз.
— Відійшла...
— Хто відійшов? — не второпала Слава, бігаючи з телефоном біля вуха за однією з трійнят по хаті.
— ...Стара...
Василіс рідко називав стареньку матір'ю.
— Коли? — застигла Слава.
— Сьогодні зранку... Не можу говорити більше... — й закрив телефон.
Голос його звучав надірвано. Здавалось, що ледве стримує, або й не стримує сльози. Дивні ці чоловіки. Ціле життя стосунки з матір'ю були напружені, хоч і не ворожі. Все нарікав, що ніколи не розуміла його і не підтримувала. Але чим і як могла допомогти йому стара мати? Народила його вже досить пізно, певно за сорок, тож той часовий проміжок відчувався у їхніх стосунках завжди. І ось, коли відійшла, коли звільнила його від турбот і своєї присутності, заболіло, вдарило зненацька й безжалісно.