Ви, капітане, комуніст?
Дубль посміхнувся і сказав у відповідь:
— Не зрозумів!
— Обіцяли, як більшовики в сімнадцятому році, рай на землі, а що я одержав взамін? Обіцянку-комедію з цим імпортним чемоданом і краваткою-метеликом... Де ж ваші знамениті блондинки, шатенки, брюнетки? Де ж ваша "Феррарі", капітане, і де її чарівні очі?
— От саме про це ми й запитаємо її, як тільки зустрінемо.
— О'кей, капітане! Валюту, яку я щедро розтринькав на зло вам в кав'ярні, барі і за столиком ресторану, ви вже не отримаєте від мене. Вона вся ось тут, — він показав на свій живіт, який від того так і не збільшився.
— Пили маленькими дозами?
— Маленькими. Як ви наказували... Як іноземці п'ють. Ніякого подвійного віскі... Не більше сорока грамів з содовою... І після цього ви чекаєте змін?..
... Дубль, розплющивши очі, продовжував посміхатися.
— Комедія, — мовив капітан. — Оце згадав учорашню операцію за участі Кублея, яка зазнала повного фіаско. Щоправда, ми в цьому майже не сумнівалися... Але інтуїція... Ота дурнувата нав'язлива інтуїція, яка завжди підштовхує: "З Кублеєм вийде. Він щасливчик. На цього дурника обов'язково клюнуть..." Підвела інтуїція...
Щиро у відповідь сміявся і лейтенант.
Паспорт на ім'я шведа Карла Свенсона з столичного управління по боротьбі з контрабандою привезли того ж вечора. Кращі криміналісти фотокартку підклеїли так, ніби вона там існувала з дня народження документа.
— Маєш стати знаменитим Карлсоном, — посміхнувся капітан Дубль. — Але шведи в своїх паспортах повідомляють ще й колір своїх очей. У Свенсона, як і в тебе, очі голубі, лейтенанте Хорт. А все решта, як кажуть американці англійською мовою, о'кей... Вночі і виїжджаємо... "Європа-блюз" працює цілодобово...
Лейтенант Хорт ще раз ретельно оглянув себе. На ньому був гарно зшитий голландський костюм голубуватого кольору, модна краватка, чорні замшеві черевики сорок другого розміру, світло-солом'яна зачіска з лівим пробором. Довелося і над цим попрацювати. Хоч фотокартку й поміняли, але вирішили все таки лейтенанта Хорта трохи загримувати під справжнього комівояжера Свенсона.
— Європа-люкс, — поплескав його по плечу Дубль. — Цікаво тільки, які носи у шведів? Такі ж, як у тебе — короткі, м'ясисті і з веснянками, чи хрящуваті, тонкі і обтягнуті біленькою ніжною шкірою, що й сонця не бачила?..
— Мені пригадується, що в шведів носи обсипані веснянками.
— Сонця нема в природі, сонця навколо носів. Ти це хотів сказати? Ну, гаразд. "Рено" подано. Номери французькі. В'їжджаємо прямо на аеродром. Сьогодні останній рейс "Люфтганзи" з Франкфурта-на-Майні... З цією групою і вийдеш... Тримайся поважно і трохи розгублено... Так, ніби тебе мали зустріти, але не зустріли, і ти опинився один на один у невідомій тобі країні.
Виїхали вчотирьох: капітан Дубль, сержант Квочка, водій Голубей і, звичайно, переодягнений лейтенант Хорт.
Голубей вів машину вправно. Трьохлінійна автострада на Бориспіль бігла перед їхніми очима, освітлена дорожніми ліхтарями у вигляді авіалайнерів, що піднялися у небо, і щезала під передніми колесами.
Обабіч дорожніх смуг простягся густий мішаний ліс. Степняку і людині, яка народилася на чорноморському узбережжі, лейтенантові Хорту здавалося, що він не в Україні, а й справді десь у Швейцарії чи Німеччині. Все йому тут подобалося. Як цю гарну трасу, так і Київ він бачив уперше. Їх переганяли "Тойоти", "Мазди", пролетіло повз них і кілька машин знаменитої фірми "Вольво".
— "Вольво" у нас не знайшлося. А то провезли б тебе у "Вольво" з вітерцем. Якщо пощастить, фірма "Європа-блюз" тебе на "Вольво" підвезе...
— А вони що саме цією маркою перевозять своїх "клієнтів"?
— Якби ж то знати... Ні вони, ні марка нам невідомі... Відомо тільки те, що ми тобі сказали...
— А може це все вигадки?..
— Та ні... Є підтвердження, що така "контора" існує. Ми знаємо, здається, навіть ім'я однієї з героїнь...
Раптом Голубей різко загальмував. Лейтенант ледве не вдарився у вітрове скло, а капітан Дубль тільки дивом не опинився у нього на плечах.
— Там щось трапилося, — мовив капітан, коли вони виїхали на узбіччя, майже впершись у металеву сітку-огорожу, що захищала автостраду від лісових тварин: лосів, косуль, оленів, кабанів, які часто намагалися вибігати на автостраду.
— Попереду вбили... Здається... Господи!.. — майже прошепотів Голубей. Капітан Дубль вийшов з автомашини, відчинив передні праві дверцята і запитав лейтенанта:
— Вікторе, як ти? Все гаразд?
— Здається. Хоча могло б бути й гірше...
— Казав, що треба пристібатися... Не слухаєш старших... Ану покажи! О, та тут нема чому до весілля й заживати... От тільки боюсь невдачі... Я страшенно забобонний, як усі подоляки...
Підійшов сержант Квочка.
— Дозвольте доповісти?
— Ти ще мені тут козирни, — прикрикнув на нього Дубль. — Глянь на себе — ти ж не у формі.
— Достеменно так!
— "Достеменно", — перекривив його капітан. — Сідайте в автомашину. Що там?
— Іноземці лося вбили чи збили...
— Що значить "убили" чи "збили"?
— Лось збив іноземців, — виправився сержант Квочка, переодягнений у костюм дипломатичного представника. — Тварина перебігала дорогу, а іноземці в нього на повній швидкості машиною...
— Жертви є?
— Один лось постраждав і автомобіль у... гармошку...
— Гаразд, у нас мало часу... Працівники ДАІ разом з ветеринарами розберуться... Поїхали!
Вони з'їхали з бровки автостради і лягли на попередній курс — Київ-Бориспіль...
Біля величезної брами, що закривала в'їзд до аеродрому, їх уже з нетерпінням чекали. Згодом вони під'їхали до депутатської кімнати (так за звичкою називали обвите плющем приміщення, сховане від простого людського ока). Увійшли до зали, устеленої дорогими килимами та доріжками, в яких ноги м'яко втопали...
— Тут сам Президент ходив зі своєю свитою, — шепнув капітан Дубль лейтенанту Хорту. — Проведемо успішно операцію, у Київ переведу. Не дадуть квартири, одружимо на багатій киянці, щоб одразу міцно став на ноги... Чи ти хочеш по любові?
— По любові, пане капітан...
— Тоді доведеться жити в Одесі... А з тобою мені хотілося б попрацювати... Що ж, викликатиму під час чергової відпустки чи за рахунок майбутньої відпустки, якщо ти так любиш романтику... В Одесі на роботі відпочиваєш, у нас, під час відпустки, працюєш. Іде?..
— Іде!
Миловидна жіночка в білосніжному халаті подала справжню гарячу каву.
— Якщо вам з цукром, він на столі... Можемо запропонувати вершки, молоко. Багато хто ласує з вершками...
— Нам також з вершками, — попросив капітан, а коли молодичка відійшла до холодильника за вершками, він вивчаючи оглянув її і задоволено констатував для себе, що "вона ще у віці сунички з молочком" і, хитро примружившись, додав: — Посмакуємо кави з вершками, якщо не як депутати, то хоч як дипломати...
Квочка цвів, як весняна півонія... Він не спускав очей з гарненької, стрункої ще молодички з прямим і невеличким носиком, з такими ж живими, усміхненими очима, з надзвичайною люб'язністю та приязню і думав: "Цікаво, а за кого вона мене сприйняла: за аташе, дипломата чи дипкур'єра? А більше тих посад, хто працює в посольствах, я, на жаль, і не знаю".
Дубль думав зовсім про інше. Він дивився на цю вродливу жінку і сам про себе міркував, дивуючись: "Чи вони тут у аеропорту конкурси краси влаштовують? Або в них традиція така... Де вони підбирають таких красунь? Дамочка вже не першої стиглості, але... але..." Словом, вона належала до тих жінок, які, здається, ніколи не старіють і навіть у похилому віці зберігають свою привабливість і жіночність... "Хотіли б мати таку "бабусю"? — так і підбивав зсередини чортяка капітана Дубля запитати про це в лейтенанта. — Нічого, матимеш "Феррарі"..." Йому вкотре кортіло сказати Хорту цю фразу. Він уже готовий був повторити її, та в цю мить до зали стрімко ввійшов службовець у формі і коротко повідомив:
— Літак приземлився!..
Розділ V
У барі для іноземців перебувало не більше шести чоловік. Усі чекали переважно своїх запізнілих знайомих чи родичів. Останній нічний рейс, що мав прибути з Франкфурта, запізнився на годину. Саме тому лейтенант Хорт зайшов сюди одразу після "проходження митниці" і присів за стійку бару. Молодий бармен, схожий на цигана вправно витирав білою серветкою високі склянки і привітно всім посміхався в свої чорні вуса. Кругленькі й темні очі бігали, ніби придивлялись, де ж сховався кіт. Ніс картоплиною дещо у ніздрях розпух чи то від пахощів спиртного, чи то від звички принюхуватися буквально до всього.
— Що будемо замовляти? — ковзнув він своїми очицями по статурі лейтенанта Хорта, натреновано міряючи й вивчаючи його з голови до ніг. Хоча ніг Хортових і не було видно. Вони надійно сховалися під високою стійкою бару.
— Віскі з содовою, будь ласка! — чітко вимовив Хорт англійською мовою. Принаймні так йому здавалося. Він кинув обережний косий погляд на сусідів ліворуч, що сиділи через дві тумби від нього, але в їхніх очах нічого не помітив підозрілого. Закоханій парі було не до нього. У найвіддаленішому кутку біля самого вікна, що виходило на площу перед фасадом будівлі аеропорту, звідки добре було видно автостоянку і клумбу, щедро засаджену квітами, сидів бравий молодик з такими ж чорно-смоляними вусиками, як у бармена, тільки вертикальними й тоненькими. Дві ледь помітні їх смужечки росли, здавалося, з кожної ніздрі хрящуватого носа і зупинялися над обривом верхньої тонюсінької губи, ніби роздумуючи чи зазирати їм далі, чи зупинитися прямо тут. Очі, в яких відбивалися блискітками нічні прожектори, що освітлювали аеропорт, неоново поблискували й, здавалося, ні на мить не випускали зі свого поля зору бармена. Кошлатість його брів надавала йому якоїсь чи то злості, чи то зосередженості.
Бармен продовжував протирати бокали. Потім, помітивши ще двох іноземців, раптом голосно запитав спочатку українською мовою, а тоді англійською:
— Панове, у кого знайдеться розміняти сто не фальшивих доларів? — при цьому він так щедро посміхався, ніби оті долари збирався в цю мить комусь дарувати.
Кілька чоловік йому відповіли, що у них валюта на картках, молодята навіть не підвели голови, а Хорт наче відчув, що саме він зараз має подати себе мільйонером і показати всій цій братії купу доларів готівкою в кишені.
— Я, сер! — тихо повідомив Хорт, оскільки бармен найближче стояв до нього.
— О, сенк'ю, містере...
— Свенсон, — підказав йому не задумуючись Хорт.
— Сенк'ю, містере Свенсон! Ви скандинав!
— Ієс, швед!
— О, жовто-блакитний прапор, Полтава, Карл XII...
— Не Полтава, не Карл XII.