Підвелася й включила легку музику, запропонувавши печеню. Так помалу взялися до головної страви. Слава все цідила вино, а Аріс хвалив її майстерність і знання грецької кухні.
— Стільки років не минуло даремно, чогось таки я навчилась на чужині. Та гадаю, що з твоєю матір'ю мені не зрівнятися.
— З материнських рук все особливе, то правда. Так само особливе все те, до чого доторкаються руки коханої.
Погляд прискіпливий і глибокий свердлив Славу. Здається, той погляд стустошував її, роздягав не тіло, а душу, намагався відшукати там щось собі потрібне. Вона й не збирається критися від нього сьогодні. Відпила ще один ковток і випалила:
— Ти дуже подобаєшся мені. І маєш на мене дивний вплив...
— Можу сказати те саме.
Погляд Аріса все глибшав і разом з тим у тій чорній, загадковій глибині його очей розпалювався шалений вогонь. Перші іскри вже сипалися й досягали Славиного тіла.
"Цікаво, які очі в диявола?.. Певно, такі...". Але оскільки в чортівню вона все ж не вірила, то довелося подивуватися ще раз Господній майстерності. Тому, скільки енергії може вкласти лише в одні людські очі.
— Маю додати, — знову відпила, — що мені приємна твоя присутність і дружба. Ти допоміг зрозуміти мені щось дуже важливе...
— Не сумніваюся, — відповів, не розуміючи, куди веде.
— Ти говорив мені якось, що дивує, як така жінка — і одна... Отож, я ніколи не була одна, — відрубала останнє.
Аріс все ще дивився на неї спокійно й ніби завмерши, але погляд потьмянів.
— Що маєш на увазі? В тебе є чоловік в Україні?
— Ні. Маю друга. Тут.
— Де тут? — з іронією перепитав Аріс.
— Не в Афінах.
— Он воно як... — вже геть сухо й тихо пролунали його слова.
Далі Слава почала розповідь. Аріс не відводив від неї погляду. Намагалась не заглядати в ту безодню...
— Не хвилюйся, — відповів Аріс, — і я мав би подумати про це раніше. Можливо, це я поставив тебе у незручне становище, не прояснюючи своїх намірів.
— Зрозумій правильно, — вела далі Слава, — ти молодий і це спантеличило мене. Та мені була приємна твоя увага, навіть необхідна...
— Моя помилка, що не взяв до уваги вік, — гостро відповів Аріс.
— Хотіла б зберегти цю дружбу назавжди...
Аріс мовчав. Враз підвівся.
— Вино робить свою справу, та й вечеря. А я працював зранку, розумієш... Пора на відпочинок.
— Звісно, — відповіла й підвелася слідом.
Уже на порозі ще раз скупо подякував і попрямував нагору. Слава повернулася до столу, налила знову вина, відкоркувавши ще одну пляшку й присіла на канапі.
Не було бажання прибирати зі столу, не було бажання навіть поворухнутися. Чому б не розчинитися в музиці? Щезнути зі світу, в якому стільки розчарувань, болю, проблем. Де маєш вічно чомусь вчитися, щось зважувати і на щось зважати, бажати! Їсти, пити, любити... Бажати належати комусь і бажати, щоб належали тобі. Вічно за щось чи когось боротись. Увесь час хотіти! Задовольняти якісь потреби... "Не хочу більше потреб. Набридли потреби. Все набридло. Все нісенітниця, й оце життя в такому вибагливому тілі. З таким вічношукаючим, вічноневдоволеним, з постійними сумнівами, людським розумом. Як це нестерпно завдавати комусь болю... Навіщо?".
Отак би стати нотами. Існувати лише в музиці. В цьому голосі Божому. І там позбутися потреб, бажань, розчарувань.
Бо все зводиться до тіла, з тієї миті, наколи душа вирішила поселитися в ньому, щоб пережити свій досвід... Досвід чого? Втрат, насолод, сили, слабкості, зради, брехні, влади, відданості, любові?!
Кожен, чогось свого. Та все заради неї, Любові! Бо це все, чого потребує людська душа, йдучи по тернистих життєвих дорогах.
Година минала, а Слава не рухалась. Стишила музику й прилягла на канапі. Сон не прийшов швидко, але з музикою вдалося заглушити болючий біг думок. Чудово провалюватись у стан, коли можна не думати. Особливо коли ці думки — докори твого сумління.
Прокинулась досить рано. Розбудило сонячне світло, що заливало кімнату. Почувалася змученою, але доведеться підвестися, бо нестерпно хочеться пити. Починаються оті безкінечні потребо-бажан— ня. Що ж, час повертатись у грішний світ із його нещадністю, а заодно прибрати зі столу, все перемити і забути. Та хіба це можливо?
Вчора під дією алкоголю та почуттів так легко було відмовитись від усього і всіх. В Нептуна обійми солодкі, відносять далеко, звільняють від усього, навіть від тіла. Цілковита ейфорія! Ясно, чому так важко вирватися з його пут, навіть потреба така зникає. Жити за його межами — то мати відвагу, силу.
Відкрила холодильник і взяла пляшку з водою, наповнила склянку. Не встигла допити, як почула свій телефон. Невже Аріс? Але то була Інна, їй кортіло знати про вчорашній вечір. Все, що вдалося вивідати у Слави, це було "поговоримо ввечері" і загальна відповідь на все — "нічого".
Половину дня просиділа над книжками. Дивилась на свою сина— стрію з Арісом, ніби прощаючись із непережитими мріями про щось надзвичайне. Про союз, що міг зробити її щасливою. Союз цей залишиться отут, на папері. Знала чому. Незважаючи на те, що в неї складний сьомий дім шлюбу, керований він Сонцем, що своєю чергою в другому домі. А це говорить про партнера багатого як інтелектуально, так і матеріально. Про партнера, до котрого вона зможе тягнутися, як до світла, і який буде зігрівати. Не могла сказати, що Аріс був нерозумним чи бідним. Але все ж... не те світло, за яким вона буде йти, не той, ким зможе пишатися.
"А чи був таким Василіс? — спитала себе зненацька. — Був. У певний період її життя, на початку всього.".
День збігав і голод дав знати про себе. Після обіду недоспана ніч також вирішила взяти своє і повела Славу до ліжка.
Прокинулась від звуку дверей, що закривались, — то повернулась Інна. Залишила сумку на кухні й пішла прямісінько до Слави— ної кімнати.
усмішкою дивилася з дверей.
— Вночі спала зле, — пробурмотіла Слава, — та не з тієї причини, що ти думаєш... Стояти там будеш?
— Та ось думаю, на кухні за чаєм побесідуємо, а чи тут?
— Став чай, виходжу. Є ще тістечка в холодильнику вчорашні, — кричала вслід, — до солодкого не дійшло.
За кілька хвилин подруги розмовляли на кухні. Слава завершила свою розповідь про вчорашні події, наминаючи тістечка й облизуючи пальці. Зазвичай у неї від нервових переживань відбирає апетит, а це чомусь навпаки, — відкрилось провалля.
— Ну й дурна, — зробила свій висновок Інна. Йому треба було те знати?
— Не можу бути послужником брехні. Якби все це було поверхнево... Та не той випадок. Мусила розставити все на свої місця...
— Ну й розставила, а далі що? Ти знову там де й була.
— Отже, так треба.
— Але ж болить...
— Не без цього.
— Тоді заради чого? — не вгавала Інна.
— Заради правди. Завжди безболісна і солодка лише брехня... Все дається, щоб зміцніти.
— Що не вбиває, те робить сильнішими? — гірко посміхнулась Інна.— І правда болить, і від брехні зле. Думаєш, не розумію тебе?
Інна сіла біля Слави й обійняла ніжно за плечі.
— Та можливо, цей хлопчина зробив би тебе щасливою...
— Чомусь я страхаюсь такого союзу. Життя мене навчило покладатись на свій внутрішній голос.
— Знову твоя Ліліт у сьомому обізвалась?
— Не знаю... Просто знаю, що це не моє. До певної межі він був потрібен мені, але не далі...
— Що ж тоді твоє без меж? Василіс?
Слава стенула плечима:
— Мабуть, і не він. Здається, я близька до того, щоб сказати це впевненіше. Та все ще дозріаваю, як хліб у діжці.
чому. Схаменися.
— Це тобі так здається, — посміхнулася Слава, — то я його місила до цих пір, а в пічку недавно засадила.
Обидві розсміялися.
— Доля наша, доленька, — хитала головою Інна, — різна в кожного, складна по-своєму й по-своєму легка.
— Правду кажуть, що нам дається лише те, що ми в силі стерпіти,
— погодилася Слава, — згідно з моєю астрологією, кожен з нас тут своє відбуває. Головне — вміти цінувати те, що нам дається. Що б то не було...
— Як добре, що ти в мене є, — тепло глягула на подругу Інна.
— Як добре, що ми є у нас! — відповіла Слава.
Вони ще довго сиділи на кухні, вирішуючи, коли знову закликати дівчат на вечірку.
Тиждень знову накрив, як хвилею цунамі. Заповнив насиченим ритмом. Відчайдушно й упевнено борсалась у тій клекотні, що неслася з шаленою швидкістю. Незважаючи на ці темпи, часу все одно не вистачало ні на що. І найперше, — не вистачало його для себе. Іноді здавалось, що все це без сенсу. Хоча, так не може бути. Все лише заради того берега, який уперто не приймає. Чим відчайдушніше гребе, тим далі відкидає хвиля. Все відносить і відносить...
А чи то не хвиля винувата, а вона сама. І все що робить хвиля,
— лише показує напрямок.
Лише б осідлати її. Тоді вже сама скерує, куди треба. Тільки довіри трохи й терпіння, та сили втриматись на гребні.
Берег її ще не визрів на горизонті. А те, що побачила, — то одинока скеля, що виринула з глибин минулого, аби могла на хвильку перепочити, перевести подих, зміцніти, озирнутись навколо й зазирнути в себе. Знову кинутись у бурхливе море в пошуках опори...
Аріс не дзвонив цілий тиждень, навіть не зустрівся їй "випадково" біля під'їзду, не подав ознак життя і на вихідні. Попри все, знала, що це не кінець їхньому спілкуванню. Невизнеченість і незавершеність ситуації літала навколо невидимим духом.
У суботу чаювали з подругами, накрутивши гору налисників. Слава дала завдання подругам напитувати їй житло, бо час летить швидко.
Наступного тижня з'явилося несміливе повідомлення від Арі— са. Довго думала, перш ніж відповісти, бо не мала певності, що їм потрібна ця "остання сцена". У повідомленні Аріс пропонував каву в неділю зранку. Відповіла невизначено, мовляв, ближче до вихідних вирішить. Така відповідь виявилась доречною, бо Інна з Хрис— тосом запропонували їй вихід до бару суботнього вечора. Христос виставляв могорич своїм друзям на честь заручин. Інна запевняла подругу, а чи попереджала, що буде немало вільних чоловіків, уже не вперше намагаючись cкерувати Славу в потрібному напрямі.
Вечірка була призначена в одному з численних закладів в окрузі Газі. То було своєрідне розважально-відпочивальне містечко з кав'ярнями, затишними ресторанчиками й традиційними тавернами, барами на всі музичні та естетичні смаки. Збиралося тут люду тьма-тьмуща, різного віку й конфесій.
Два продовгувасті столики на високих ніжках із такими ж ча— пленогими стільцями були відведені для компанії Христоса.