Але чи гастролює вона десь, чи ні — ніхто цього достеменно не знає. От саме ця інформація і привела мене до ресторану. Очевидно, як і вас... Тільки я не знаю, у якій справі вас...
— Далі! — майже наказав капітан.
— Далі? Ну, що ж... Сьогодні чоловік прийшов утретє до ресторану й запитав, де ж усе таки його Люба Король. Йому відповіли, що вона на гастролях за кордоном. Підписала угоду на рік з якоюсь чи то американською, чи то канадською фірмою. Саме це вона сказала і чоловікові. У ресторані йому підтвердили. Мене ж "тумба" викинула за поріг, не надавши ніякої інформації...
— Її прізвище Король?
— Це його прізвище, а її дівоче я не знаю... А що у вас, капітане?
— Я знаю, що її прізвисько "Феррарі". Прізвисько їй таке дали або за її великі очі та вії, що закриваються й відкриваються як фари іномарки, або вона пов'язана з італійською мафією, яка діє десь у районі Бориспіль-Київ, — капітан Дубль витяг свого улюбленого шведського сірника і приклав його до губ. Імітуючи куріння неіснуючої сигари. — Судячи з усього, вона нікуди не виїжджала. Гастролює тут. Не виключено... Не виключено...
— Ми ж домовилися, капітане. Усе начистоту...
— Але це мій тільки здогад...
— Ви хочете сказати, що вона підписала контракт з якоюсь іноземною фірмою, яка тут відкрила підпільний притон... і час від часу її випускає на повітря... адже вона дома останні дні регулярно з'являлася. Доти, поки не сталася ота випадкова зустріч її чоловіка з режисером. Після домашнього допиту вона заявила, що підписала контракт з американською фірмою і днями виїжджає на гастролі. Обіцяла повернутися і, пішовши з дому, більше не прийшла. Тоді чоловік прийшов до мене.
— Тепер для мене дещо прояснюється. Дякую, "комісаре Метре" з Борщагівки.
— А де ж ваша взаєм...
— Хіба вам цього замало? Її звуть у тому підпільному світі "Феррарі". Ось мій підтекст. І ще одне, Кублею, якщо захочете... А втім, у мене виникла геніальна ідея... У вас долари є?..
— Ну?
— Ви б хотіли переспати з "Феррарі"?
— Не відмовився б. Але моя професія...
— А якщо врахувати, що ви стаєте жертвою і потрапляєте в обійми "Феррарі"... Підкреслюю — "Феррарі", а не Любки Король... Її близнючки. Її двійника...
— Ви хочете сказати, що їх дві сестри і вони близнята?.. Любка і ваша "Феррарі"?!
— Вашу руку, сищику Кублей! Руку з пачкою доларів перед барменом з бориспільського аеропорту.
— Я подумаю.
— Подумайте. Подумайте, Кублею. Думання ще нікому не завадило. Окрім великих учених, які за своє думання часто йшли на плаху... Зате ви потрапите в рай... Хоч один раз у вашому житті ви зустрінете те, про що мріяли все життя. Те, що мають усі повноцінні мужчини, окрім вас, Кублею...
— Ну і хам ви, капітане!
— Ви переплутали... Я перший син Ноя... Хам, кажуть, мав дещо іншу вдачу, яка майже не відрізнялася від вашої, — капітан Дубль підвівся й потис Кублею руку, на прощання додавши: — Не ображайтеся, Кублею... Інколи в гарному настрої можна образити також загалом гарну людину... Я маю на увазі вас... Ви мені сьогодні допомогли... Я в боргу не залишусь...
Розділ IV
Нетиповий одесит лейтенант Хорт — стрункий білявий блондин, схожий на скандинава, того дня приїхав до Києва фірмовим потягом "Чорноморець".
Він щиро і мило посміхаючись, дивився на капітана Дубля, ніби кажучи:
— А от і я!..
— Ти проїздом чи як?
— Я ж у відпустці, пане капітан. Соромно зізнатися, але я так і не вивчив Київ як слід. Тож хочу ознайомитися з цим чудовим містом докладніше.
— Ну що ж, я тобі покажу Київ. Ти ж мені свого часу показував Одесу і навіть катакомби, райські катакомби.
— Не перебільшуйте, пане капітан. Тоді ви якраз мене познайомили з підземною Одесою. Її земним раєм.
— Не відмовляюсь... Круто заварили тоді кашу одесити. Я й досі згадую знамениту операцію "Золотий апельсин", — він пильно поглянув на Віктора і подумав: "Типовий іноземець. Швед, фіни чи норвежець. А що, як спробувати? Власне, ризику тут майже ніякого. Окрім втрати цнотливості. Але чи маю я на це моральне право? Чи погодиться лейтенант Хорт?.." Останній, як завжди, глянувши в злегка зажурені й аналізуючі очі капітана, запитав:
— Знову якась операція?
— Ти вгадав.
— Я б з вами з великим задоволенням взяв у ній участь.
— Так уже й з великим... А якщо ризик? Постріли, смерть, петля на шиї і все таке інше?..
— Хто на що вчився...
— Я перебільшую, — капітан присів. Підсунув до себе чашечку кави, другу поставив перед лейтенантом. Коли секретарка полковника Ситорчука[45] залишила його кабінет, він продовжив, звертаючись до лейтенанта: — Ти надовго до нас? Де зупинився?
— На кілька днів. А зупинився в жіночому гуртожитку медінституту.
— Ти — і в жіночому?! — здивувався капітан. — І що, тебе отак вільно й без проблем пропускає комендант? Чи ти одягаєш спідничку?
— Там є сімейні кімнати, — запиваючи ледь не кожне слово кавою, не поспішаючи, відповів лейтенант.
— Ага, ти одружився!
— Не зовсім, — почервонів Хорт. — У мене тут подруга. Одеситка. Вона запросила в гості. Я живу в її кімнаті, а вона в своєї подруги...
— Сімейність не проходить...
Лейтенант заперечливо закивав головою.
— Сувора дисципліна... Ну і ми тільки придивляємось одне до одного. Вона моя однокласниця... Колись у сьомому класі я її за коси смикав...
— Зрозуміло, — капітан поставив чашку на блюдечко. — Ти мені скажи, лейтенанте, іноземну мову знаєш?
— Яку?
— Будь-яку, крім російської.
— Англійську, трохи французьку...
— А як з англійською? Для анкети, з словником?
— Ображаєте... Я ж себе готував для контррозвідки. Свого часу мріяв стати розвідником.
— Звичайно, резервним.
— Чому ж? Можливо й головним резидентом. Та побачив, що ця професія не знадобилася. Україна і США — країни-друзі.
— Дай Боже... Але сьогодні мова не про політику... Давай від Америки перейдемо до Європи. У нас тут одна пікантна операція намічається. Ми її охрестили "Європа-блюз". Власне, охрестили її не ми, а самі власники цього підпільного кабаре, готелю, притону, але от де вони знаходяться — ми ніяк не можемо вийти на їхню адресу, — Дубль підвівся. — Ми вже вшосте закидаємо блешню і результат — нуль цілих і нуль десятих. На нашу блешню щука не йде.
— А в чому суть справи?
— Розумієш, в аеропорту "Бориспіль" діє група по виловлюванню приїжджих іноземців. Часто в сіті цієї злочинної групи потрапляють і наші ділки, бізнесмени, вчені. Чи то їх приймають за імпортних українців, чи просто у них один критерій — валюта. Операція, на перший погляд, проста. Як нам стало відомо з газети "Нью-Йорк таймс", прилітаючи в "Бориспіль", ви сідаєте в таксі, щоб їхати там у своїх справах до Києва. До вас підсідає по дорозі пасажир, обкурює вас якимось дурманом, ви засинаєте і розплющуєте очі вже у обіймах двох чарівних юнок. Вас повністю тут обслуговують: годують, поять, купають і подають себе "на десерт". Потім кладуть перед вами рахунок, і ви змушені виплатити вельми кругленьку суму...
— Це вся сума з наявних купюр у гаманці клієнта? — перебив лейтенант капітана і від того почервонів.
— У тім то й річ, що не вся. Беруть по максимуму відповідно прейскуранта чи меню. Як хочеш, так і називай. Після цього відвозять туди, куди тобі треба. Але це вже на другу чи третю добу. Як тобі таке унікальне "обслуговування"? Розповідь очевидця й потерпілого від такого "обслуговування". Ось таку інформацію ми отримали через міністерство закордонних справ та від представника нью— йоркської місії при ООН.
— Але це може бути й вигадка.
— Так. Цілком можливо. Але ти ж знаєш, земля слухом повниться. Про це сьогодні говорить весь Київ.
— А заявники?
— Жодного! Або вони там дають підписку про мовчання, або... Або їм гідність не дозволяє про таке говорити... Словом, для нас це поки що загадка. Загадка мовчання. А може там не такі вже й великі бакси беруться, що про них бити в дзвони чи бігти до міліції — зайвий клопіт...
— Я зрозумів...
— Валіза в нас є. Власне, кілька контрабандних валіз з етикетками Копенгагена, Амстердама, Осло, Льєжа... Знайдеться і валюта для операції... Хочеш погуляти?..
Лейтенант посміхнувся. А по хвильці додав:
— Міліція, як і мистецтво, також вимагає жертв.
— У цьому випадку, гадаю, моральних. Убивств, Вікторе, не зафіксовано. Ми кілька днів проводили уже операцію. Кинули на неї приватного сищика Кублея... Та ти його знаєш по Одесі. Він же кругом суне свого носа. Тут він також його висунув і довелося його прищемити...
— І як?
— З нього іноземця не вийшло. Не клюнули ні на нього, ні на мене. Боюсь, ми обидва вже засвітилися. Або в ресторані, або в барі. Тебе проведемо через депутатську залу. В інвалютному магазині купиш щось там солідне. Звичайно, не "Панасонік" чи "Шарп". Цих товарів там, як сміття. Придбаєш якусь нашу петриківську шкатулку, може кілька баночок ікри. Іноземці це люблять. Наш гарний чи вірменський коньяк...
— Словом, випивку і закуску...
— Як аванс за перемогу в "Європі-блюз"... То як?
— Я погоджуюсь...
Капітан Дубль на мить заплющив очі. Задумався. Перед ним пропливла вчорашня картина, як вони запускали в операцію "Європа— блюз" приватного детектива Кублея. Він ледь стримував сміх, коли той з імпортними валізами в картатому костюмчику з краваткою-метеликом вискочив на бориспільський тротуар і закричав з невідомо яким акцентом: "Таксі!"
До нього одразу підскочило кілька приватних перевізників, і він зовсім розгубився. А потім оговтавшись, почав кожного почергово допитувати: "Ти таксі?"
— А тобі що тільки на таксі треба?
— Тільки на таксі...
— То мотай у чергу... Чого тут розкричався? Ми приватники... Простовбич кілька годин у черзі, тоді й на таксі до Києва доберешся...
Сищик, переодягнений в інтуриста і з фотоапаратом на грудях поплентався в чергу, де чекали люди таксі. Простояв там довгенько, його намагалися підібрати на підсадку, але Кублей не погоджувався...
— Я люблю їхати сам.
Не врятувало становища й наступне. Його підібрав зрештою таксист з третього таксопарку і благополучно довіз до готелю "Хрещатик", де на нього уже чекав розчарований капітан Дубль...
— Ніяка сволота на мене не вийшла й не зупинила...