Дихав би, не надихався...
Там, поза садом, на городі, спостерігала веснами за дідусем, котрий помалу ступав чорною ріллею, маючи перекинутий через плече ремінь полотняної торби, куди ритмічно засовував руку. Виймав і поважними рухами розсівав зерна. Скидався на мага, що здійснює
якийсь таємний ритуал, або на диригента, що керує оркестром. Він був і одним, і другим водночас. Творив своє завтра, що вирине невдовзі з чорної масної землі і щедро, радісно зазеленіє. Пізніше зашумить під набігами вітру буйними, соковитими стеблами, заграє оту мелодію, в яку стільки помірної, впевненої сили дідусь вкладає. Далі вкриється позолотою й засяє у променях серпневого сонця... І тоді дід одержить плоди того, над чим ворожить тепер. Одержить запашний хліб, у який на цьому клаптику вкладає музику своєї душі.
Дід знав, які зерна сіяти в землю. Відбирав їх із любов'ю й терпінням.
Добре зерно, придатний ґрунт і одна мить, — годує цілий рік.
Ту хатинку, те подвір'я й садок бабуся залишила Славі заповітом. Та не довелося бути господаркою того маленького раю, життя вирішило інакше. І ось тепер, у своїх снах Слава приходила туди. Приходила до цього обійстя в пошуках. Вона шукала Василіса. Так. Він чомусь тут господарював. І вона йшла сюди, бо знала, що знайде його тут неодмінно. Знаходила. Але точнісінько тієї миті радість знахідки перемішувалася з тривогою... Бо їй треба йти! Знову йти! Кудись іти. Не затримуватись у цьому місці ні на мить. Почуття різні, тремтливі й солодкі, пекучі й болючі, перепліталися в міцну косу та стискали груди. І ось вона вже на порозі, йде геть, а Василісу хоч би що. Він навіть не робить спроби її затримати. Прийшла, — то й добре, йдеш — то йди. "Чому, чому він байдужий?!" Із цією думкою Слава прокидалася.
Завжди шукала пояснення цьому сну, бо недаремно ж він супроводжує її життя. Про щось сказати хоче, на щось вказує, та сліпа вона й мови того сну все ще ніяк не зрозуміє.
Під кінець серпня з'явилася на порозі пабу четвірка їхніх німецьких друзів, які знову свою відпустку перенесли з початку червня на кінець літа. До них долучилася ще одна сімейна пара з трьома діточками. Так вечори в пабі наповнилися сміхом та дитячим щебетом. Пізніше діти засинали на м'яких лавках, а батьки продовжували свій вечір до пізньої ночі. Часом хтось із батьків ішов із дітьми до ліжка, бо все ж сон на лавці не такий зручний. А потім приходив новий день, довгий та спекотний, наповнений розвагами та купанням.
Німці від'їхали й повернулася ностальгія осінніми тихими вечорами. Пора було й Славі повертатися до праці. Цього разу
Василіс не приховував своєї жури. Він залишався один. Самотнім, відокремленим, на відстані від усіх і всього був завжди, та зараз це його бентежило. Матері Василіса Слава так і не бачила цього літа. Вона майже не виходила з хати. Він носив їй сніданки й обіди, а на всі запитання Слави відповідав глухим і коротким "Облиш...".
З неспокоєм і тягарем у грудях поверталася до столиці. Від'їжджати важко було завжди, та з кожним разом та внутрішня глиба збільшувалася й помалу підступала до горла. Здавлювала все щільніше, заважала дихати. Не в силах її позбутися. Щось знає, про щось відає її Душа...
Зустріч із життєрадісною та впевненою Інною в їхньому спільному домі (як то важливо, з ким живеш і спілкуєшся!) відсунула ту глибу подалі від горла, але не звалила з серця. Інна мала гарні новини. Найперше — Христосу сподобалась Україна, Буковина й Чернівці, де вони провели тиждень. Потім позасмагали пару тижнів на золотих пляжах Сіфну й Серіфу. А друге, — Христос запропонував Інні стати його дружиною. Весілля планують наступного літа, і до того часу вирішили проживати разом. Останнє Славу засмутило, бо мусить думати про житло, одна не потягне цю квартиру і втрачає хоч і нечасте, але приємне товариство подруги.
Вирішили наступними вихідними зібратися на чаювання. Юля й Дарина також повернулися з України.
Одного вечора, повертаючись із роботи, зустрілася з Арісом. Ця зустріч збентежила й засмутила, бо Слава вже прийняла рішення.
— Тобі дуже личить засмага, — зауважив Аріс, — було спекотно в Україні?
— Так, — відповіла коротко і перевела розмову. Домовились зустрітися в суботу ввечері за легким коктейлем.
Грала приємна музика, шурхіт хвиль доповнював ноти романтичним акомпанементом. Слава замовила горілку-тонік з лимоном, не відважуючись на коктейль. Смачніших коктейлів, до яких прикладав руки та фантазію Василіс, годі було шукати де-інде.
— Ну, розказуй, що з'явилося нового в твоєму житті за минулий, найкращий місяць року? — спитала Слава, роблячи ковток прохолодного напою.
го, то в мене новизна ще з весни цього року.
Зробила вигляд, що не чує, або ж не розуміє, про що йдеться.
— Нове має здатність з'являтися завжди і всюди, а часто — зненацька... Особливо в житті молодого й привабливого чоловіка.
— Що б то таке мало бути?
— Хоча б якийсь флірт, якесь жваве дівча.
— В моєму серці немає місця для когось іншого.
Слава промовчала, дивлячись на білосніжне шумовиння хвиль, що котилися до берега.
— В неї бездонні блакитні очі, в яких хочу плавати, сонячні золоті коси, до котрих так тягнуться мої руки, але боюся обпектися... — продовжив Аріс. Низьким, оксамитовим басом дійшов до тієї ноти й забарвлення голосу, коли, здається, він може торкнутися плоті.
Слава відпила ще один добрий ковток, намагаючись привести до тями своє тіло. Оговталась і впевнено глянула в очі Арісові, вирішивши не продовжувати гру. Та перш ніж встигла відкрити рота, він завершив свою попередню фразу:
— Це ти.
— Маю зізнатись, що це не новина, — відповіла, — та все ж хотіла почути для певності.
— Настав час, — відповів Аріс, пильно дивлячись у вічі.
Відвела погляд, бо здалося, що може розм'якнути під гарячою лавою, що лилася з його очей. Той потік відбирав у неї силу.
— Маю нагадати, що я далеко не дівча. Перед тобою зріла жінка.
— Для мене ти дівча і жінка, моє й моя. А щодо зрілості, то знаєш, як говорять у таких випадках.
— Про добре вистояне вино?
— Так.Таке вино треба смакувати, починаючи з аромату й завершуючи останньою прозорою краплею.
Слава підвела брови.
— Ти, як завжди, поетичний. Але добре вино й добре в голову б'є.
— Погоджуюсь. Мене уже вдарило, а я ще й не пив.
"Оце сміливість і відвертість після літа... Мабуть, виходимо на фінішну пряму...".
Цього вечора, повертаючись додому, він уперше цілував її. То був не цілунок, а солодкий трунок. Задоволення, що народжувалось усередині, було не стільки тілесним, як душевним, чи то навіть розумовим. Усвідомлення своєї перемоги, своєї переваги над чоловіком солодше за поцілунки. Бо вона потрібна йому не просто як жінка, потрібна йому як все. Потрібна так, як ніколи не була потрібна Василісу. Аріс ще не сказав усіх слів, та все було ясно без них. У ній знову говорив той таємний мудрий голос. То невимовна насолода — відчувати й усвідомлювати свою значимість, жіночу й індивідуальну. Ось що шукала вона з Арісом.
Визнання.
Визнання себе як жінки. Необхідної і єдиної. Такої, котрій чоловік все принесе до ніг і найперше, — себе самого. Віддасть їй свої почуття, буде готовий стати з нею одним єдиним, залишаючи простір для обох. У цьому просторі будуть вчитися одне в одного, щось давати і щось брати.
Звісно, щодо простору, то Слава певності не мала, але таким було її бажання. Цих мрій, надій, сподівань і бажань ніколи не змогла втілити у стосунках з Василісом. Шукала наполегливо і вперто. Не слухала той голос із глибин, що надривно кричав про марні пошуки.
Довелося знайти з іншим.
Там, з Василісом, вона жертвувала собою і несла все до підніжжя його "вівтаря".
Тут, з Арісом, їй принесуть. Та не готова вона відповісти взаємністю. А без того ніщо не має сенсу...
Було гірко від усвідомлення того. Стало враз ясно, що за довгі роки, з Василісом, таке було лише раз і миттєво. Так миттєво і щезло. Відтоді вона бореться, та марно.
Отут все завершується, навіть не розпочавшись. Прояснюється, ведучи до сивого ранку. Ще трохи — й сонячне проміння розжене туман. Стане ясним те, що до цих пір вона заперечувала. Так, буде боляче. За себе, за Аріса й за Василіса, але відлік пішов.
Час почне рухати її до Раху в першому домі і примусить відпустити енергії Кету. Це почалося ще з тієї миті, коли прийшла до астрології. Прийшла до того, що було важливим лише для неї і відвернуло увагу та весь сенс існування від Василіса.
Сьогодні Слава ночує вдома не одна, Христос у відрядженні й Інна у своєму ліжечку. Вдасться уникнути контакту й зробити все так, як задумала. Звісно, в Аріса квартира вільна, та вона виправдається тим, що їй потрібно своє середовище.
Задумала вона наступними вихідними зробити для Аріса гостину і поговорити про те, що постійно відкладає на далеке "колись". Час нарешті настав.
У суботу за кавою сіла складати список необхідних продуктів, усе має підготувати якнайкраще, незважаючи на те, що це буде перша й остання їхня вечеря.
Інна вирішила допомогти з супермаркетом, ну, а далі хай чаклує на кухні сама. Лише з її рук має скуштувати приречений. Про свій задум розповісти Арісу про себе Слава перед Інною не обмовилась. Після обіду, та пішла з дому, змовницьки підморгнувши подрузі й побажавши удачі.
Вечеря була готова на дев'яту. Слава, на диво спокійна, чекала.
Кинула поглядом на білосніжний стіл, на червоні серветки і такого ж кольору на довгих ніжках бокали. Колись разом вибирали їх з Інною. Підійшла до дзеркала й глянула на себе ще раз. Все добре...
У двері подзвонили. З відкритою усмішкою прочинила їх перед Арісом. Стояв перед нею із великим букетом червоних троянд і пляшкою вина.
— Проходь. Чудові квіти, дякую.
— Я тільки сьогодні подумав, що не подарував тобі до цих пір жодної квіточки...
— Таким пишним букетом ти спокутав свою "страшну провину".
Вийняла з кухонної шафи вазу, з шухляди, штопор для вина.
Аріс відкупорив вино й розлив у бокали, Слава тим часом заправила салат, вийняла з холодильника невеличкі канапки на український лад, тонко нарізаний сир, маслини й запросила до столу.
Канапки сподобались Арісу, а Слава вихваляла вино, спорожнивши миттєво перший бокал. Хвилювання все таки повернулось. Налила знову, сподіваючись, що вино додасть їй відваги й допоможе
підвести розмову в потрібне русло.