Ключ до вбивства (збірка)

Досить і того, що я попудрила сьогодні свої щоки. А вам, капітане, не личить взагалі брехати... Ви, видно, совісний чоловік. Не такий, як ото ваш нахаба. Я в лю­дях розбираюся краще, ніж міліція. Зрозуміли?

— Зрозумів!

— Зі мною можна тільки так. Ви відверто, і я відверто. Чи мо' будемо й далі гратися в піжмурки?..

— Ні, будемо відвертими. Я й справді капітан.

— Авжеж, я знаю... Ви знаменитий капітан Дубль. А хто отой за­чуханий — не відаю...

— Гм, звідки ви знаєте мене?

— Ви смішний, їй-богу! Хочете стати невідомим — надягніть мас­ку, або більше ніколи не висовуйтесь з екранів телевізора. Я цю ва­шу кримінальну хроніку кожного разу дивлюся. І вас, капітане, знаю, як облупленого. Дайте автограф, а то нічого не скажу, — вона присіла поряд. Вийняла блокнотик, у якому записувала замовлення і надавала рахунки відвідувачам. Капітан взяв його і своїм гарним почерком написав: "Кращій офіціантці України з її чарівних околиць на усміхнене щастя!"

— Здорово! — посміхнулась вона, прочитавши. — Хай дівчатка позаздрять. Вони всі в вас закохані. Любка також. Знаєте, як її прозвали? "Феррарі"!

— Чому "Феррарі"?

— Цього я не знаю. Одні кажуть, що вона з італійської мафії, тому й "Феррарі". Інші кажуть, що є така італійська машина, і в неї фари заплющуються і розплющуються. У Любки також. Боже, які в неї очі, а які вії!.. Ви б тільки побачили, як вона ними, бісова, кліпає і притягує тих мужчин, як пітон зайчиків, — вона підсунулася до ньо­го ближче. — Ви сьогодні вже третій. Приходив тут перший. Також мужик — те, що треба. Може, трохи з лиця і не такий, як ви, капіта­не, але... статура я вам скажу... Наші дівчатка з кухні аж з ножами повискакували. Теж усе допитувався, і я йому чесно сказала. "Любці нічого не загрожує", — так він відповів. Гарний чортяка!.. Я йому також одразу повірила... Люблю гарних мужчин... На десерт... Ха-ха-ха! А ви, капітане, ... любите десерт? У нас тут дівчатка... О, бачу — ви не з тих... Ще й досі ото червонієте... Де ви росли?

Дубль дивився на неї і мовчав. Він знав: жінці потрібно дати висло­витися до кінця.

— Так, я тому красеню розказала... Можливо, то її рідний чоловік.

— А що бувають і не рідні?

— Скільки завгодно. У Любки їх було, як огірків у діжці. Гарна ж!.. "Гарні — не для сім'ї". Так я йому сказала. "Твоя "Феррарі" — тю— тю. За кордон поїхала. На гастролі... Зрозумів, артисте?"

— А він артист?

— Не знаю. Але дуже схожий на артиста. На оцього, знаєте, Задніпровського[44]... Дуже я люблю цього артиста. Високий, стрункий. А які в нього очі! Також, як у "Феррарі".

— А мені що ви скажете?

— І вам кажу: Люба поїхала за кордон. На гастролі. Вона так і нам по секрету сказала: "Дівчатка, я уклала контракт і на цілий рік відбуваю до Америки. А там і до Канади подамся. Чоловік дав згоду". Як на мене — хай погуляє. А ще завважила, мовляв, не вміє чоловік заробляти бабки, їх заробить його "бабка". Й при цьому ляпнула недвозначно по своєму кругленькому задку. Задок у неї, я вам скажу, хоч печатки став чи відмічай або пиши: "Тут був Вася!"

Капітан Дубль не стримався і посміхнувся.

— Що ви розповіли моєму зачуханому?

— Сказала, щоб мотав звідси, бо в неї дуже ревнивий чоловік і... як його... каратист... Кістки в один момент переламає... Ну й що сам сьогодні за нею також приходив. Так що я йому не раджу при­ставати до такої дівки... Та й вона його не підпустить навіть на відстань простягненої руки. Ви ще не знаєте нашої "Феррарі".

— А прізвище? Ви можете назвати її прізвище?

— Яке прізвище? Хіба в Любки було прізвище?.. Вона ж у нас ніколи не працювала. Смішний ви... Просто заплатила нам і все. Сказала, хто питатиме Любку, Любку "Феррарі", кажіть, що працює... Але сьогодні, мовляв, не її зміна... Її тут ніколи й не було. Вона жодного клієнта не обслужила... Я маю на увазі за столиком... А щодо ліжка, то я вам уже сказала. Все, капітане, інтерв'ю закінчено. У ме­не до вас останнє питання: хто платитиме гонорар?

Дубль поліз до кишені і витяг звідти стокупонну купюру.

— А зачуханий мені долара сунув, — буркнула невдоволено "тумба".

— Він спеціаліст по імпорту, а я...

— Зрозуміло, капітане. Вам преміальні тільки фантиками кидають... То може хоч кави? Людей, бачите, скільки в нас? Усе дорого! Пасажири до нас не йдуть. Жують свої бутерброди і соплі... Пробач­те... Бачу, до таких слів ви не звикли... Ще раз пробачте... Так кави подати? Безплатно... За автограф.

Капітан ще раз відмовився, підвівся, щиро їй подякував і навіть поцілував у щічку. Вона зашарілась і капітан зрозумів, що таку жінку готувати довго до постельних баталій не треба... Вона, як піонерка, са­ма завжди готова. Спалахує, як зірка і згоряє, як метеорит, проте її ду­же рідко запалюють, зважаючи на її чималенькі габарити.

— Спробуйте перевірити її прізвище в Печерському ОВІРі. Але я вам нічого не казала, а ви від мене нічого не чули... За це з вас ще один поцілунок, капітане, і в ліву щічку. Хай дівчата побачать... Скажу, що брат, якщо бармен питатиме... Він...

Капітан не дав їй докінчити фразу й поцілував тричі, сказавши, що Бог любить трійцю.

У Печерський ОВІР він прибув одразу за Йосипом Кублеєм. Зустрівши його тут, він водночас зрадів і розсердився. Отже, "тумба" йому збрехала. Вона підказала й Кублею звернутися до ОВІРу. "То що ж виходить? Вона й його пустила по цьому сліду? А якщо ска­зала всім однаково? Виходить, що "тумба" зацікавлена в тому, щоб я йшов по сліду Кублея. Але, питається, для чого мені "Феррарі", ко­ли я розшукую ресторан — підпільний ресторан "Європа-блюз"? Рес­торан з чотирьох осіб. Приватний ресторан".

Поки начальник ОВІРу шукав неіснуюче прізвище "Феррарі" у своїй картотеці (так думав капітан), Дубль підсів до Кублея і запитав:

— Хто вас сюди послав?

— Я прийшов сам!

— Неправда! Ви були у "тумби". Вона вас спрямувала сюди?..

— "Тумба" мене ледь не викинула за поріг. Я в неї викликаю алергію, капітане. Я, на жаль, не ви.

— Хто ж у такому випадку той регулювальник, що спрямовує нас обох на одне й те ж перехрестя? — він глянув у Кублеєві очі. Його чоло густо заросло волоссям, хоча позаду почало, як колосся, вже висипатися, оголюючи поле й утворюючи виразну лисину, навіть не залишаючи стерні. "Якщо так і далі буде, — химерно й подумки ма­лював Дубль незавидне майбутнє свого візаві, — то невдовзі зарослі сповзуть на самісінький лоб, поповзуть до кучматих брів та заросло­го перенісся і повністю вкриють маленьке обличчя Кублея, залиша­ючи від нього тільки кінчик маленького носа, якщо й він не зарос­те, і дві дірочки в ньому".

— Що ви мене так розглядаєте?! — спалахнув раптом Кублей.

— Не відволікайтесь від головного, Кублею.

— Це ви не відволікайтесь... Адже ви мене про щось питали, а те­пер розглядаєте мою голову, наче бачите її вперше... Ви питали про регулювальника?..

— Так! Хто він?

— Її чоловік!

— Оцей міцний і кремезний красень? — капітан Дубль показав фото.

— Так. Він мене і найняв...

Увійшов начальник Печерського ОВІРу.

— Дама, що вас так зацікавила, паспорт у нас не оформляла. У списку нагороджених її також нема...

— Дякую, я так і думав, — відповів Кублей.

— Слухаю вас, капітане, — звернувся начальник до Дубля, глянувши на його погони, що вигравали золотом на новенькій формі, яку капітан натяг на себе, аби уникнути зайвих питань та формалістики.

— Я відносно тієї ж дами, що й сищик Кублей...

— Мені шкода, капітане, але я все ретельно перевірив — ні заявок, ні паспорта...

Вони подякували і вийшли.

— Але ж ви її бачили в очі, Кублею? — запитав капітан, облюбу­вавши й сідаючи на лавку в затишному скверику.

— Так, бачив.

— Тоді, коли ми з вами обідали?..

— Тоді, коли ми з вами, капітане, збиралися пообідати, але нам ніхто не дав.

— Отже, Любка... Так умовно назвемо її...

— Чому умовно? Її так і звуть. Любов Коро...

— Не годуйте мене недомовками, Кублею, доводьте вже до кінця.

— Для чого? Я просто стверджую те, чого ви, бачу, не знаєте... Її так і звати...

— А прізвище?

— О, ви, бачу, і прізвища не знаєте! Що ж ви тоді знаєте?

— Я знаю те, чого не знаєте ви... А ви знаєте те, чого не знаю я, Кублею. Давайте порозуміємося. Ви знаєте текст, припустимо, а я — підтекст. Якщо це об'єднати, вийде пиріг з начинкою... Ваш верх, а мій низ. Ну, то як — піде?

— Я маю кілька хвилин ще подумати... Я розумію, що вам її чоловік не довіряв слідкувати за його дружиною. Це справа приватного детектива, а не міліції. Отже, у нас даних про неї ніяких. Ви ви­йшли на сліпий слід. Я б сказав, що інтуїтивний. Але нас обох об'єднує те, що одного з нас інформованого, а іншого навіть дезінформованого привела одна й та ж справа до одного й того ж перехрестя... Що ж, валяйте, капітане.

— Спочатку фотографію... Ви ж без фотографій не працюєте...

— Капітане, ви вже бачили одного разу цю красуню. Заплющили б очі, і вона перед вами стояла б усе ваше життя, яке вам відвів Бог. Ви мене зрозуміли?

— Гаразд, гаразд... Її очі, її вії, які закриваються і розкриваються, як у італійського автомобіля, і коли ви потрапляєте в проміння її фар, ви вже безсилі що-небудь зробити з собою. Правильно я кажу?

— Правильно, капітане.

— Тоді давайте все по порядку.

— Порядок простий, як стрій солдатів відділення. До мене прийшов її чоловік — красень, і сказав: "Мене обдурює дружина". По­кажіть мені того мужчину, капітане, у якого дружина красуня, і він не рогоносець?! Покажіть мені його, і якщо ви такого покажете, то плюнете в мої маленькі поросячі очі, як кажете частенько позаочі про мене ви, і я вам розповім усю правду...

— А конкретніше можна?..

— Я вам уже майже все сказав. Він зустрів її режисера і запитав: "Як там моя артистка — грає?" Режисер глянув на нього і відповів без еківоків: "Грає, але не в мене". "А де ж? От саме про це я й хотів у вас дізнатися". "Вона від мене пішла того ж дня, коли з'явилася... Подала заявку і більше не з'являлася". Згодом, коли чоловік її запи­тав про це, вона відповіла, що працює в ресторані бориспільського аеропорту, а точніше, в барі для іноземців. Звідти в неї і валюта. Во­на також імовірно збрехала, що тижнями бувала за кордоном. Пас­порт з різними візами у неї й справді є.