Чи знала вона про небезпеку? Мабуть, та не шукала її часу. Знала, що у неї там Овнівський Марс, швидкий і гарячий, з напруженим аспектом до Урану. Знала, що варто бути обережною. Та хіба можливо постійно берегтися, і при тому жити повноцінно? Повноцінне життя для Фотіні — то був рух, стрімкість, бурхливість, насиченість.
У період її загибелі транзитний Марс утворював конфігурацію напруги до натальних Марса і Урана, при таких позиціях небезпека нещасного випадку очевидна. Чи бачила ту картину Фотіні, а чи й
Вона іще раз зафіксувала на папері всі головні аспекти своєї си— настрії з Василісом. І взялася до розгляду сумісності з Арісом.
Коли в Афінах переносила на папір схему синастрії, вже тоді її приємно здивувало, що всі Арісові планети зібралися в її сьомому й восьмому домах. В домах шлюбу і сексу. Про секс ще не було мови, та це могло означати, що він бачить її як потенційну й природню партію для себе. Така картина пояснювала сильний потяг і симпатію, що зародилася з першої миті їхнього знайомства, а також спокій, що відчувала поряд із ним. Юпітер Аріса в її сьомому домі говорив про те, що їхня зустріч і союз мають всі можливості бути успішними.
Виходячи лише з позицій планет, можна було говорити про вдалу сумісність. Вкотре Слава переконувалась, що нічого не відбувається просто так. Цей хлопець більше, ніж будь-хто, підходить їй для життя та шлюбу. Та чи зможе вона зробити крок?
Ще раз пробіглася очима по карті й зупинилась на своєму першому домі. Там її Раху знаходилось в об'єднанні з Кету Аріса. В сьомому домі відбувалося схоже, тільки навпаки. Ще повністю не розуміючи значення цих об'єднань, серце забилося частіше. Це має бути щось особливе.
Вузли — це минуле й майбутнє. Це показники Карми. Вони утворювали єдиність... Згадала міф: колись дуже давно чоловік і жінка були єдиним цілим. Та якось утнула щось та людська істота й розгнівила Бога. Вирішив він покарати її, розділивши на дві частинки, щоб забрати її цілісність, мир, щастя. А потім розкидав ці частинки в різні кінці світу, щоб не змогли легко знайти одна одну. Дав їм долю — шукати гармонію.
Невже вони є половинками одного цілого, що колись загубилися в часі та просторі, в довжелезному ланцюгу втілень? Все своє життя Слава мріяла знайти "свою" людину, добивалася безуспішно цього з Василісом. І ось тут, коли її мрія стукає в двері, їй... страшно. Вона боїться відчинити.
Синастрія вимальовувала картину спільного минулого, що пов'язувало обох. І душі їхні пам'ятали про це. При зустрічі вони
потягнулися одна до одної, як давні добрі знайомі. В цьому житті їм давалась нагода навчитися чогось одне в одного, пережити й довершити той досвід, про який мають "згадку" з минулого. Та чи може тривати це все життя?..
Кету Слави знаходилось на всіх особистих планетах Аріса[††††††]. Це не давало гарантій на вічність. Досвід переживеться і стосунки обірвуться.
Як бути? Відповідь із тих глибин, на які покладася Слава, не приходила. Вона чекала, але тиша й мовчання зростали. Серце не мало що сказати їй, не мала про що розповісти й душа. Вони достеменно знали те, що знала й сама — вона ніколи не покине Василіса. Ніхто і ніщо не може стати причиною. Їхній кінець вирішить хтось із них лише тоді, коли остаточно поховає почуття. Це здавалось нереальним...
Всі ці відомості й розгадки вели до ще більшого неспокою, аніж попередня цілковита Невідомість. Їй, Невідомості, можеш дозволити мрію, надію, ілюзію. Їй можеш дозволити багато. Ясність ставить перед вибором. Змушує усвідомити щось важливе. Прийняти рішення, на яке не було відваги. Але так робиш крок уперед. Так продовжуєш важке сходження.
На вулиці темніло. З останніх сил напружуючи зір, Слава хапалась за букви. Нарешті підвела голову й, роззираючись довкола, подумала про годину і про те, як чудово, тихо й мило в обіймах гір. Навіть цикади припинили на мить своє безупинне тріщання. Надокучливу сороку чимось злякаєш і відженеш, собаку заспокоїш, кинувши щось погризти, а оті створіння неможливо зупинити нічим. Їх може зупинити лише сама Природа у відповідний для того час.
Глянула на годинник у телефоні. Минула дев'ята. "Ого, злетів час, а Василіса не чути... Певно, варто будити, бо сам не зрушиться".
Підвелася й попрямувала до дверей, відчинила тихо. Василіс посопував на канапі.
— Васильку, — покликала тихо, — може, прокинешся? Дев'ята уже...
Тиша. Навіть не поворухнувся, занурений у глибокий сон. Глибину сну посилювали вагомі порції узо й вина.
[шила його в спокої ще на півгодини і увімкнула телевізор. звуку, але Василіс лишень розвернувся на другий бік.
Біля десятої все ж вирішила будити наполегливіше.
— Може, пора вставати, Васильку? — покликала обережно. — Десята на носі...
— Дай мені спокій... — пробубонів крізь сон.
— Не відкриємо сьогодні? — наполягала.
— А якого дідька? — уже голосніше й дещо роздратовано озвався Василіс.
Відчула гіркоту в його словах і вирішила не продовжувати.
— Поклади каву, — попросив уже спокійніше й потягнувся до пачки "Bison", на який поміняв "Old Holborn".
Слава приготувала подвійну порцію, розраховуючи й на себе. Незважаючи на те, що сьогодні залишаться вдома, вечір буде довгим.
Василіс, окрім алкоголю, почав рятуватися домом. І тут він не тримав Славу на відстані. Такі вечори були необхідні йому, а для неї — приємні, бо почувалась потрібною. Одного вечора розповів їй про Бабіса, котрий уже довгий час десь пропадав, переховуючись від поліції. Скільки ниточці не витись, а кінець буде. Дівчата, що втікали від нього, — то прямісінько в поліцію. Звісно, місцеві деякий час покривали його як могли, та дійшло до столиці. Все змінюється рано чи пізно.
Розповів і про позику в банку, яку наразі не може сплачувати, а відсотки ростуть. З банку дзвонять і пишуть. За ті гроші він викупив землю у родича для своїх аграрних задумів, та сенсу з того поки ніякого. Весь час мовчав про це, але тепер не в силі.
— Куди подітися від цього всього?
Слава зітхнула:
— Не знаю, що й порадити. Але "дітися" ти намагаєшся занурюючись в алкоголь, а це не допоможе.
— Знову ти про своє! Якби ж то лишень ця біда!
— Тепер це не здається тобі бідою. Але я надивилась на те, що робить алкоголь з людьми...
— Я не алкоголік, затямила?! Просто люблю випити, а тепер і потребую. Це допомагає мені, не розумієш?
— Вірю. Але й допомогти нічим не можеш.
— Ти не даєш мені такої можливості, — замовкла на хвильку й продовжила: — Мені не лише болить, я не в силі бачити тебе таким. Багато разів ішла від тебе з різних причин, та все то було ніщо у порівнянні з цією причиною. Якщо я не змогла раніше "відірватись", то тепер постала серйозна й вагома загроза. Я розчаровуюсь. А розчарування несе кінець всьому. Ти також розчарований, лише з інших причин. Що це робить з тобою? Нищить.
Василіс мовчав, підсилив звук телевізора. А невдовзі хлюпнув собі віскі. Після першої склянки знову повернувся до розмови. Пояснював Славі, що йому потрібен час, аби вийти з цього стану, а їй потрібне терпіння.
"Де брати те терпіння?! А чи його де продають?!".
— Що роблю стільки років, як думаєш? Вони минають і не вертаються. Нема тих сил, що були раніше. Ані фізичних, ані душевних... Ти хоч колись поцікавився, як я живу в Афінах? І чи життя це? Сили покидають, молодість минає, заради чого вся ця метушня? Приїхати до тебе раз на місяць... Були розмови про дітей, але де ті діти? Була надія, що колись буду з тобою в іншій ролі, та й вона, ця надія, з моїх рук вислизає, хоч як не намагаюсь її втримати. Все це спустошує... Хочу спокою і свого гнізда, навіть якщо й проблеми! А де і коли обходилось без них?... Усе чогось вичікую. Не можу більше. Мені іноді стає страшно, бо навідує думка, що ми загубимось, віддалимось, відімремо одне для одного, навіть не вирішуючи цього. Назавжди...
Слава замовкла. Вона не думала над цим раніше, та слова прийшли ніби самі собою й вилилися назовні.
Василіс уважно дивився на неї.
— Ти хоч чуєш, що говориш?
Справді, після всього, що пережилилось, після десятків розлучень, оце "загубимось" і "назавжди" чулося у Славиних вустах найбільшою нісенітницею. Навіть Василіс не міг повірити в таке. Та холодну реальність небезпеки Слава відчула нутром, тому й замовкла. Сама злякалася своїх слів.
(іди допізна. Слава пішла до себе нагору, коли Василіс за— t ову на канапі.
Цієї ночі до неї навідався уже добре знайомий сон, що не покидав її кілька останніх років. В тому сні вона прямувала на подвір'я своєї бабусі, котра жила в селі біля підніжжя Карпат. На тому подвір'ї, свіжому й зеленому, м'якому від густої соковитої трави й огорнутому звідусіль фруктовими деревами, проводила Слава, ніби в колисці, не одне своє дитяче літо. Літа мирні та затишні, турботою і теплом оповиті, безжурністю наповнені. Дощовими водами її волосся змито, м'якими бабусиними руками. Як мило й солодко на тому подвір'ї, як спокійно. Там пахне кулешем із грубки, там борщ смачнючий, як ніде і ніколи. Там повітря просочене ароматами сушениць із яблук, грушечок, слив, що їх розстелили на ліску. Там буйний горіх під самим порогом дарував прохолоду й духмяність. Там сад позаду хати заповнений кущами кошлатого аґрусу, червоної порічки, чорної смородини, малини солодкої, винограду. Там черешні й вишні, марелі й абрикоси, алича та груші соковиті, яблука різних сортів. Дідусь мав хист та добрі, щедрі руки. А навкруги — трава, висока, буйна й запашна, зелена-зелена! Бреде по ній боса, від насолоди п'яніючи, прямує до городу, а звідти споглядає на перші сині хребти гір. Не раз по них дерлися з дідусем, через височенні трави, зустрічаючи колючі кущі ожини й шипшини, де— не-де й смачнющі лісові горішки. Вибиралися до вершини, а заодно й до густого темного лісу. Там розпочинали пошук грибів. Коли змучувались, присідали на зелену від моху колоду, колись повалену вітром, і смакували сині сливки з хлібом. А пізніше з повними кошиками поверталися назад. А як стрімко на цих зелених, килимом квітів укритих, кручах гірської спини! Нагору йти чомусь легше... Потім бабуся чистила гриби та розстеляла їх для сушіння. Помалу на подвір'ї і в хатині ароматів більшало, вони змішувались і взаємодоповнювались.