Закінчиться мазь, пришлю тобі ще, не забувай про щоденний масаж, – давала останні настанови, – не ховайся від сонця, і... з часом ніхто й не побачить цих рубців...
– Окуляри, окуляри, Степко, не скидай півроку, пам'ятай, – наказував Крамов.
– Пиши нам, – гукав Славко.
– Щасливого плавання! – сказала крізь сльози Клава. – Влітку чекаю тебе!
– Дуже пробачаюсь, – протиснувся до вагона Сьома. – Слово хоче сказати Женя.
Женя, червоніючи, підійшов до вагона й подав Степці цілу в'язку ключів од машин.
– Це запасні ключі від цих машин, якими приїхали сюди... Ми всі даруємо їх вам, шановна Степко Чугай. Якщо ви будете в нашому місті, то кожний таксист, якому ви покажете ці ключі, буде вашим другом.
Схвильована Степка взяла ключі й притиснула їх до грудей, як найдорожчий подарунок.
– Дуже пробачаюсь, але Женя не має фантазії й забув сказати, що це ключі не тільки від машин, бо вони залізні, а й від наших сердець.
Поїзд рушив, і Сьома, вихопивши з рук Жені пляшку шампанського, розбив її об колеса вагона.
– Щасливо-о-о!
...Вони вирішили не заходити до Мостових у Косопіллі, а приїхати в Сосонку й уже з дому подзвонити й запросити Галину й Сашка до себе.
– Поїдемо поїздом до Видуба, Платоне!
Зійшли на станції Видуб, підхопили чемодани й пішли полем. Ранок був світлий, ніби золотий, – таким його бачила крізь окуляри Степка.
– Платоне! – радісно крикнула. – Поглянь, усе навкруги золоте!
Платон зупинився біля вітряка, підійшла Степка, відірвавшись поглядом од широченного розливу Русавки.
– Ось і наш вітряк, – тихо промовила... – Наш старенький добрий вітряк. Платоне, Платоне, подивись! – піднявши голову, показувала кудись у небо Степка. – Та ні, на крило подивись, на оте, що вгорі. Бачиш?
– Бачу, Степко.
– І я бачу, і я бачу, обома очима бачу! – Степка зірвала окуляри і, не мружачись, дивилася в синє небо.
– Степко, надінь окуляри!
– А я бачу, Платоне! Бачу! Прочитай, що написано на тому крилі, прочитай!
– "Степка плюс Платон – любов", – прочитав Платон, потім обняв Степку й тихо сказав: – Любов, моя ти любов...
З дому Платон подзвонив Галині, що вони зі Степкою вже у Сосонці.
– Як вас зустріла рідна земля? – запитала Галина.
– Степко, Галина питає, як нас зустріла рідна земля?
– Скажи, що зустріла весною...
– Зустріла весною, – повторив Платон. – Ми вас сьогодні чекаємо, Галю! Це ж найщасливіший день у моєму житті, запам'ятай, Галю.
– Я запам'ятаю, Платоне, це перший день вашого щастя.
– А де Сашко?
– Ще вдосвіта поїхав у колгоспи. Сказав, що буде о десятій, бо скликав бюро, люди ждуть, а його нема ще й досі. Зараз уже дванадцята!
– Не хвилюйся, затримався десь, – заспокоїв сестру Платон. – Чекаємо вас!
– Як тільки Саша приїде, ми одразу ж будемо... Чого його так довго нема?
* * *
Мостовому стало погано, коли він виїхав з Переорок. "Мабуть, стомився. – подумав Олександр Іванович, – треба було взяти шофера, не послухав Галі... Ну, нічого, доїду... на валідолі..." "До Телепеньок 16 км", – прочитав на дороговказі й посміхнувся, згадалася пісня: "Телепеньки мої, Телепеньки, ти моя дорога сторона..."
Ні, треба спочити, вирішив Сашко і звернув з дороги. Лежати в машині було незручно, взяв плащ і пішов на горбочок – там сухо й сонце... Підкошувались ноги у Мостового, немов оловом налилися груди й страшенно дзвеніло у вухах, таким настирливим дзвінком піднімали їх колись по тривозі в армії... Все ж вийшов на горбочок, кинув плаща на землю, оглянувся навколо, якимись жадібними очима вбирав у себе цю весняну красу землі...
"Курли, курли, курли..." Летять журавлі...
Журавлики, журавлики, журавлі,
Поклонітеся від мене всій рідні... –
згадав, як співала мати. Його старенька мати...
"Курли, курли..." Все ближче й ближче...
Чуєш, брате мій,
Товаришу мій...
Відлітають сірим шнуром
Журавлі у вирій...
Прилітають...
"Кру, кру", – над самою головою Сашка Мостового, у синьому піднебессі пролітав чорний ключ...
Сашко провів їх поглядом, а може, тільки останньою думкою й упав на теплу сиру землю, в смерть...
* * *
Поховали Олександра Мостового на Видубі. Так побажала Галина, бо збиралася переїхати в стару батьківську хату.
Насипали високу могилу, і на ній чорним полум'ям мармуру рветься в синє небо пам'ятник.
Шумлять пружні вітри, б'ється десь внизу в береги Русавське море, цвітуть у Сосонці сади, й двигтить земля від гуркоту машин, що вгризаються відвалами бульдозерів і ковшами екскаваторів в її надра.
Вгризаються люди напругою мислі і м'язів, щоб добути з Видубецьких гір сріблясту руду, яку на "Факелі" й у Сосонці називають усі просто ураном...
Тягнуться до сонця квіти на могилі Сашка Мостового, зеленіє трава – люди завжди прагнуть ствердити чимось живим свою перевагу над смертю. І тому галасують на вулицях і в сквериках Видуба діти, їздить на своїй лінійці полями зажурений Ничипір Сніп і вечорами співають дівчата.
Життя...
* * *
Вранці вийшла газета зі звітом про пленум райкому партії. Люди прочитали після зірочок:
"Пленум розглянув організаційне питання. У зв'язку зі смертю Мостового О.І. першим секретарем Косопільського РК КП України одноголосно обрано Гайворона Платона Андрійовича".
Життя...
1967–1970