Красиво буде, коли виростуть навколо Русавського моря ліси... Добре, що й землі Сосонці прирізали сусіди. Був би молодший Ничипір Іванович, от кого обрати б секретарем партійної організації! Де ж це Микита? Пора їхати в райком. Сьогодні зустріч з парторгом ЦК на будівництві Сергієм Стояном. Треба готуватися до партійної конференції на "Факелі". Майже на вісімсот комуністів збільшилася партійна організація району. Оце сила. Можна долати нові рубежі. Ех, якби лиш здоров'я, якби не це кляте серце. Ну, нічого, Сашко, влітку поїдеш з Галиною і Андрійком до моря, в гори... Життя, власне, тільки починається... Добре, що Галинка завагітніла, якби народила йому доньку... Ні, все прекрасно на цьому світі, Мостовий.
Примчали "Волга" й газик Гайворона. Микита подав Мостовому таблетки.
– Що з тобою, Сашко? – підійшов Платон. – Знову приступ?
– Мені вже добре. Спасибі вам, Арсене Климовичу, – подякував Турчину. – Мені треба в райком. Зустрінемося на партконференції, Арсене Климовичу.
– Щасливо, Олександре Івановичу. – Турчин пішов до греблі.
– Сашко, тобі треба лягти в лікарню.
– Платоне, не вигадуй, – відмахнувся Мостовий. – Степці дзвонив?
– Завтра будуть робити операцію. Крамов сказав, що за місяць я зможу її забрати. Сашко, за місяць!
– Розумію. Давай закуримо, – простягнув руку Мостовий.
– Тобі не можна! Не дам.
– Давай, давай, щось захотілося закурити. – Мостовий взяв сигарету й жадібно затягнувся. – Я ще ось про що хочу тобі сказати. Дзвонив професор з Київського університету.
– Той, що керував математичною олімпіадою?
– Так. Степан Петрович Корчак. Просить, щоб Васька як переможця обласної олімпіади направили в школу особливо обдарованих учнів. Хай там закінчить десятий клас за спеціальною програмою, і тоді Корчак забере його на свій факультет. Порадуй Васька, хай їде.
– Добре. Хай їде, – з сумом промовив Платон. – Останній вилетить з нашого гайворонського гнізда... Залишуся сам...
– Чому сам? Ви зі Степкою ще гайвороненят народите. Хоч п'ятеро. Щоб рід міцний був, замішаний на сосонському хлібі й урані. Будь здоровий, Гайворон! – Мостовий штовхнув жартома Платона в груди й поїхав.
На столі в кабінеті Мостового синіли у вазі перші проліски, бігали сонячні зайчики по стіні – вітерець похитував кватирку. Олександр Іванович, проглянувши зведення, сказав секретарці, що почне приймати відвідувачів.
Перший з'явився Бунчук. Був чомусь у парусиновому кітелі, в синіх штанах і лискучих калошах.
– З весною, Олександре Івановичу! – привітався і сів навпроти. – Я щодо моєї заяви... Хотів би знати вашу думку, бо Василь Васильович уже той... перейшов на пенсію, то я... Запевняю вас і районну партійну організацію, що всі плани й питання будуть виконані.
– Петре Йосиповичу, я нічого не маю проти, аби ви зайняли посаду директора маслозаводу, але завод підпорядкований тресту, й кадри добирають вони.
– Я написав уже в трест і прошу, щоб ви підтримали мою кандидатуру, – просив Бунчук. – Я не Кутень, я наведу залізний порядок, я всі питання поставлю руба.
– Кутень справлявся з роботою.
– Масштабу у нього не було. Дрібненький чоловік, свиней маслянкою відгодовував, – оповістив Бунчук.
– Ви дружили з ним, вам видніше.
– Хто, я? Олександре Івановичу, не вірте. Хіба може бути у мене спільна платформа з Кутнем? Синові дали п'ять років, маслянку крав, а я щоб дружив? У цьому питанні я – залізний. Так що прошу підтримати.
У дверях Бунчук стикнувся з Кутнем, ледве кивнув йому головою, підняв руку і сказав:
– Всі завдання я виконаю, товаришу перший секретар райкому партії!
Кутень, маленький, згорблений, стояв посеред кабінету. Від нервового тику в нього весь час кліпало одне око, і тому здавалось, що Кутень змовницьки підморгує своєму співрозмовникові.
– Прошу сідати, – вдруге запросив Кутня Мостовий.
– Ні-ні, я постою.
Довелося Мостовому припровадити Кутня до крісла.
– Слухаю вас, Василю Васильовичу.
– Хочу просити, аби ви подзвонили у Київ до Верховного Суду, Олександре Івановичу... Хай зменшать, п'ять років це багато... Він був п'яний і... так сталося, – підморгнув Кутень.
– Я ж вам сказав учора, коли ви дзвонили, що я не маю ніякого права втручатися в судові справи. А по-друге, вважаю, що суд був дуже гуманний до вашого сина. Він – убивця, бо тільки зламане лезо врятувало життя Степки... Розумієте, лезо – і людина... Між іншим, Василю Васильовичу, ці п'ять років, до яких засудили Дмитра, лежать і на вашій совісті.
– Я його виховував у дусі, – підморгнув Кутень, – комуністичного ставлення до праці, а... він відбився од рук... Так що, не напишете?
– Ні. Я не можу, просто як людина, захищати вбивць і взагалі всяку погань, яка ще, на жаль, виповзає зі шпарин на сонце. Нам же не дають жити не лише вбивці, їх не так уже й багато, а наклепники, чинодрали, кар'єристи й анонімники. Ці вбивають душі людські, віру. Не буду я їх ніколи захищати.
– Якщо ви говорите про наклепників і анонімників, – підморгнув Кутень, – то майте на увазі, Олександре Івановичу, що на себе я це не беру... Я не писав.
– Звідки ви взяли, що я маю на увазі вас?
– Ви не сказали, а подумали, – змовницьки кліпнув Кутень. – А я не писав. Бунчук писав і на вас, і на Гайворона, а я ні. Можете запитати мою жінку Надежду. Він і на мене писав анонімки в трест, що я краденою державною маслянкою відгодовую кабани й продаю м'ясо. А я маслянку купую за власні гроші, і в мене є квитанції... Хай народний контроль перевірить... Що ж, я піду, Олександре Івановичу... Думав, допоможете, а воно...
– Хто там ще є? – запитав Мостовий секретарку, коли вийшов Кутень.
– Товариш Валинов.
– Просіть, – сказав Мостовий і подумав: "Що це за букет такий сьогодні?"
Валинов ще на порозі простягнув руку і так підійшов аж до столу:
– Радий вас бачити у розквіті, так би мовити, сил і енергії, дорогий Олександре Івановичу. – Не зустрівши з боку Мостового таких самих емоцій, Валинов одразу перейшов на офіційний тон, але щось у цьому тоні було солоденьке, запобігливе. – Наношу офіційні візити, Олександре Івановичу, пробачаюсь, але почав з райкому, бо, як писав поет: "Все мы ходим под Цекою..." Ось моє призначення, – подав надрукований на бланку наказ з великою синьою печаткою. – Посилає партія, так би мовити, на зміцнення м'ясо-молочної промисловості, – хрипко засміявся. – Призначили директором Косопільського маслозаводу...
– Якщо призначили – працюйте, товаришу Валинов, – повернув папірця Мостовий. – Бажаю успіху.
– Я скажу вам правду, Олександре Івановичу, – м'явся Валинов, – ви розумієте... я звик до масштабів і... приїхав сюди, так би мовити, не зі своєї волі...
– Конкретно, чого ви хочете, товаришу Валинов?
– Після всієї історії, що сталася між нами... не хочеться згадувати старе, я думаю, що вам не дуже буде приємно бачити мене в своєму районі, а тому я... просив би вас, щоб ви... якось так... сказали про це в обкомі чи в облвиконкомі... і... відмовилися від моїх послуг... Я підшукав собі іншу роботу, у мене певні зв'язки, прошу зрозуміти мене правильно, в Києві і в Москві, бо Косопілля... Я був би вам дуже вдячний, якби ви подзвонили товаришеві Шаблію, – Валинов навіть підсунув телефон ближче до Мостового.
– Я вас зрозумів, – посміхнувся Мостовий. – Вас як комуніста, інженера, посилає обком на роботу в Косопілля, а ви... ви не бажаєте виконувати це рішення й хочете це зробити моїми руками? Так? Ні, товаришу Валинов. Ми вас дуже охоче приймаємо, ви хороший організатор, знаєте виробництво, крім того, ми хочемо в цьому році розпочати реконструкцію маслозаводу, так що беріться до роботи... До вас особисто я претензій не маю, бюро обкому, як вам відомо, розібралося, а те, що ви писали на мене, то... ваша особиста справа. Вітайте своїх друзів у Києві й у Москві.
Валинов сухо попрощався, грюкнув дверима, а потім, опам'ятавшись, відхилив їх так, що тільки пролізла голова. Сказав: "Пробачте, Олександре Івановичу", – і тихенько причинив. Через приймальню вийшов навшпиньках, і тільки на райкомівському подвір'ї крок його став чіткий, незалежний.
* * *
О восьмій годині вечора колона таксі під орудою Сьоми Півника прибула до будинку №1 на Пушкінській вулиці, бо він узяв на себе все керівництво проводами Степки й Платона. По команді Сьоми усі таксисти, явно порушуючи порядок славного міста Приморського, тричі просигналили, даючи знати, що кортеж прибув. Степка в чорних окулярах вийшла на балкон.
– Ми вже йдемо, Сьомо!
– Ну, на колеса! – підняв чарку Лебідь.
– Щасливої вам дороги й життя! – пробасив професор Крамов.
– Спасибі вам за все, за все, – розчулено промовила Степка. – Я щаслива від того, що маю стільки друзів і... що живу на цьому білому світі.
– Попутного вам, Степко й Платоне, вітру й три фути під кілем! – проголосила Клава.
– Клаво, ти ж дала слово, що не будеш плакати? І взагалі беру з усіх слово, що на нашому прощанні не буде жодної сльозинки.
– Клянемося! – крикнули Славко й Ігор.
– Я хочу випити, Степко, за те, щоб ти... ще повернулась в кіно, – сказав Лебідь.
– Дорогий Борисе Авер'яновичу, не будемо показувати народові шрами на обличчі якоїсь Степки Чугай! – Степка обняла свого вчителя.
– Я сподіваюся, що вони... щезнуть... Як, професоре? – звернувся Лебідь до Крамова.
– Будемо сподіватися, – відповів Крамов. – Давайте вип'ємо за те, щоб не було у людей шрамів... на серцях...
Сьома відчинив двері машини й посадовив поруч себе Степку.
– Платоне, ви повинні знати своє місце, – сказав Сьома й подав Степці маленькі кульчики з голубими камінчиками. – Степко, це від моєї мами. Коли ви були в нас, то бачили. що вона двадцять разів виходила з-за столу. Ні, ви бачили?
– Бачила.
– То вона ходила шукати ці сережки, бо моя мама, коли щось покладе, то знайти може тільки великий спеціаліст з карного розшуку... Мама просила, щоб ви їх носили, бо вони приносять щастя.
– Дякую вам.
– Женю! Колю! Ви що, не бачили ніколи вітрин? Візьмете відпустку й можете стояти перед ними хоч усі двадцять чотири профспілкові дні. По машинах, бо я не настільки знайомий з начальником вокзалу, щоб затримати поїзд.
За кілька хвилин до відходу поїзда прийшла з чергування Віра Григорівна з букетиком квітів, обняла Степку.
– Роби все так, як я тобі сказала.