Так, так. Він теж наш... як і хліб.
– То правда, Сашко, – замислився Платон. – Тільки ж доторкнулися до цього урану на Видубецьких горах, а він уже, справді, наш, входить у кожну хату, не минає нікого... наш... Плани колгоспу – шкереберть, долі людські й ті ламаються... Сніп обома руками в землю вріс, умре за це поле, а Юхим сміється, розриває береги Русавки й чекає, коли море буде...
– Так воно й мусить бути, Платоне... Але ти мені так і не відповів, що ж ти робитимеш як голова колгоспу на своїх чотирьохстах гектарах? – нахилився до Платона. – Кажи.
– Я думаю про це й радився з Мазуром, Макаром Підігрітим, з Кожухарем, з Колядою... Треба реорганізовувати господарство, спеціалізувати. Городина, картопля, одне слово, овочівництво. Сади. Більше ми нічого не потягнемо, – сказав Платон. – На жаль, більше нічого. Мало землі, дуже мало.
– Ну, а скільки ще ти хотів би мати землі, Платоне?
– Як скільки? – не зрозумів Гайворон. – Я хотів би мати всю, але... я мушу поступитись урану... Нам треба з ним дружити...
– А якщо реально, щоб... дружити з ураном і мати ще й землю. Тільки не розмахуйся на тисячі гектарів, – застеріг Олександр Іванович.
– Ну... ну... хоч би ще гектарів шістсот, – вирішив Платон.
– Стільки не обіцяю, а чотириста гектарів під зернові й сто луків, гадаю, Сосонка матиме.
– Ти що, чарівник? Де ти їх візьмеш? – Платон все ще сприймав це як жарт. – А-а, розумію! Турчин помилився, і тепер нам повернуть, тоді інша справа.
– Турчин, Платоне, не помилявся ще жодного разу.., І, на жаль, він тобі не зможе повернути жодного гектара.
– Тоді ти, Сашко, просто дуриш мені голову, ну тебе! – махнув рукою Платон.
– Ні, Платоне, – серйозно промовив Мостовий. – Я тобі кажу правду...
– Де ж та земля візьметься? Який це розумник вигадує? Дуже я хотів би знати, Сашко.
– Платоне, – поклав руку на коліно Гайворона Мостовий. – Найбільша помилка керівника, малого чи великого, полягає в тому, що він думає, ніби його... розумові здібності зростають пропорціонально до посад, які йому доводиться обіймати. Ну, це ти знаєш... Є величезна кількість розумних людей, природжених мудрих політиків і серед тих, кого у нас так примітивно й зверхньо дехто називає – простими. Мене особисто це обурює. Хіба є люди прості й непрості? Якщо він сидить по дванадцять годин на тракторі осінніми ночами чи добуває вугілля, то це – проста людина. А я, наприклад, секретар райкому партії або якийсь графоман, то – ми вже непрості... Нонсенс! Ну, про це не тут треба говорити, а на високих форумах... Так ось, ми з тобою нічого не змогли придумати, як Сосонці легше, без великого болю, здружитися з ураном, а прості люди знайшли вихід. Читай. – Мостовий подав Платонові віддрукованого на машинці листа.. –
"ЦЕНТРАЛЬНОМУ КОМІТЕТОВІ КОМУНІСТИЧНОЇ ПАРТИ УКРАЇНИ. КОПІЇ: СЕКРЕТАРЕВІ ОБЛАСНОГО КОМІТЕТУ ПАРТІЇ ТОВ. ШАБЛІЮ П.А.
СЕКРЕТАРЕВІ КОСОПІЛЬСЬКОГО РАЙКОМУ ПАРТІЇ
ТОВ. МОСТОВОМУ О.І.
Заява од члена КПРС Снопа Ничипора, безпартійних більшовиків Кожухаря Михея й Чемериса Сави, потомствених безземельних пролетарів і організаторів колгоспу "Рідне поле" села Сосонки Косопільського району.
Дорогі товариші! Ми отримали від вашого уряду листа з проханням до нас, колгоспників, аби ми віддали свою землю для побудови об'єкта "Факел". Ми знаємо, що це треба зробити для того, щоб наша держава була ще міцніша і щоб ми всі лічно нікого не боялися, а стояли неприступним муром проти всього імперіалізму й різної контри. Бо нам треба будувати світле майбутнє всього людства – комунізм, як учив і вчить усіх нас товариш Ленін.
Пишемо вам правду, що на перших зборах ми такого рішення не прийняли, бо ніхто нічого не знав. Товариш уповноважений з області Валинов почав нас залякувати, що буде переселення сосонського народу в Крим і в Казахстан. Ми, як свідомі комуністи й безпартійні більшовики, в це не повірили, але деяка трудяща маса почала сумніватися й розходитися по хатах... Розходилися ще й тому, що уповноважений, вищезгаданий Валинов, сказав, що рішення приймуть і без нас. Одне слово, про це треба довго писати. На других зборах, коли перед нами виступив Арсен Турчин і районні керівники, коли нам показали на планах, що воно буде, коли ми побачили на свої очі, які збудують хати, чиї садиби будуть затоплені морем, – ми проголосували за "Факел", хоч нам було дуже шкода землі, на якій вирощували хліб ще наші прадіди, й ми, й діти наші. Наша Сосонка давала в останні роки стільки хліба й усякої продукції народу, що багато колгоспників було нагороджено лічно орденами й медалями, а одному чоловікові навіть присвоїли Героя Соціалістичної Праці.
Тепер у нас будується "Факел", місто Видуб, гребля і йде такий рух у селі, що машини гуркочуть цілу добу й по неділях. Наші діти теж пішли уже в робочий клас до Турчина і Отара Долідзе. Але йде вже весна. Скоро прилетять журавлі. Невдовзі треба виходити в поле, а поля у нас дуже мало. То ми звертаємося до вас з таким проханням і пропозицією, щоб цей уран, який дасть народу наша земля, не лежав тільки на наших руках. Партія нас учить, що всі наші народи – брати. Якщо так, то треба, щоб усе робилося так, як між братами. Ми просимо, щоб народ наших сусідніх сіл Переорок і Городищ увійшов у наше стратегічне положеніє і виділив із своїх колгоспів нашій артілі по триста гектарів орної землі й трохи луків. Бо це теж політика. Їхні землі стикаються з нашими, так що відділити дуже легко. А вони не збідніють. Ми гадаємо, що це буде по-комуністичному, бо людина людині – друг, товариш і брат. А якщо ми будемо мати хоча б тисячу гектарів землі, то наш колгосп буде ще розвиватися, давати продукцію, й ми будемо жити. Просимо обговорити нашого листа й написати в Сосонку на ім'я Ничипора Івановича Снопа.
З комуністичним більшовицьким привітом до вас Сніп Ничипір, Кожухар Михей і Сава Чемерис".
– Ну, що ти скажеш, Платоне? – запитав Мостовий, коли Гайворон закінчив читати.
– Це все Ничипір Іванович!
– Павло Артемович запросив Снопа до обкому й поїхав з ним у ЦК партії. Перший попросив, щоб прибув Сніп.
– А як ми це зробимо практично, Сашко? – запитав Гайворон.
– Шаблій сказав, щоб Ничипір Іванович, Михей і Савка Чемерис самі поїхали на збори колгоспників у Переорки й у Городище й просто зачитали свого листа... Можеш вважати, Платоне, що Сосонка має ще чотириста-п'ятсот гектарів землі. Не відмовлять колгоспники.
– Обідати ви будете чи вже забули про все на світі? Зійшлися! Хоч би раз, коли зустрінетесь, поспівали чи в дурня зіграли, – сердилася Галина.
– Галинко, здаюсь! – Мостовий почав допомагати дружині. – Пообідаємо і як засядемо за дурня, то... Ні, сьогодні не зможу. Завтра будемо грати з тобою...
Платон подзвонив у Сосонку Макару Підігрітому.
– Ми сьогодні правління скликаємо, Платоне.
– О котрій?
– Зараз починаємо. Про підготовку до весни хочемо поговорити.
– Добре, Макаре, я скоро приїду... Що? Все добре, їй краще, заспокой Полікарпа Васильовича... Розмовляв зі Степкою по телефону? Тим краще. Од мене всім вітання.
Прокіп Минович Котушка, шкутильгаючи, ходив од вікна до вікна й відривав білі смужки паперу, прибиральниці мили шибки, й по всіх кімнатах райкому гуляли весняні протяги, а на косопільських вулицях дзюрчали струмки. Під тоненькою плівкою шерхлого льоду, на посинілих річках, в ярах та байраках народжувалася повінь.
До приймальні Мостового вже кілька разів дзвонив Петро Йосипович Бунчук, допитуючись, коли буде секретар.
– У Сосонці Олександр Іванович, – відповідав Котушка. – Обіцяв скоро бути.
Цієї ночі на "Факелі" було оголошено аврал: Русавка враз почала розливатися і, стримувана греблею, ширшала на очах, підбираючись до стіжків сіна, залишених на луках, до буртів картоплі, буряків і моркви на полях городньої бригади. Михей Кожухар підняв тривогу, прибіг до Гайворона, Платон подзвонив Турчину, і Арсен Климович поїхав у гуртожитки, будив шоферів, екскаваторників, бетонників і посилав у Сосонку. Машини грузли на луках, і їх майже на руках витягали люди з весняного місива.
Вдосвіта приїхав у Сосонку й Мостовий – Кожухар подзвонив йому, бо йшлося ж про насіння картоплі, вирощене на дослідній ділянці.
До півдня автоколона "Факела" перевезла все, що було в буртах і на луках.
Мостовий з Турчиним пішли греблею до відвідного каналу, з допомогою якого в разі необхідності можна буде понизити рівень води в Русавському морі. Турчин поглянув на відмітку.
– За добу на двадцять сантиметрів підвищився рівень води, Олександре Івановичу, добре, що встигли переселити людей.
– Я прошу вас, Арсене Климовичу, швидше закінчити будівництво хат, у нас ще дев'ять родин живуть у клубі, – стурбовано сказав Мостовий.
– Сьогодні ми пошлемо ще дві бригади будівельників, – пообіцяв Турчин. – Давайте, Олександре Івановичу, вийдемо на той берег, глянете, як ми зустрічаємо весну.
Крута стежка дерлася вгору. Турчин у шкіряній куртці й гумових чоботях легко ступав по доріжці й не помітив, що Мостовий далеко відстав од нього. Кожен крок Мостовому коштував неймовірних зусиль, не було чим дихати, він хапався руками за колюче гілля глоду й ішов, ледве пересуваючи ноги. Здавалося йому, що кожний крок буде останнім. Хотілося впасти й лежати, хотілося води... з криниці.
Турчин оглянувся.
– Що з вами, Олександре Івановичу? – підбіг Турчин до Мостового.
– Нічого... просто я... стомився.
Турчин взяв Мостового під пахви і майже витяг на крутий берег Русавки.
– Я забув удома валідол, Арсене Климовичу, але в машині є, якщо можна, то...
Мостовий сів на камінь, розстебнув комір сорочки.
– Я швидко, – сказав Турчин і побіг до села.
Мостовий сидів із заплющеними очима, не маючи сили підняти повіки. Тут, на високому березі, під свіжими вітрами, Олександру Івановичу стало трохи легше, й він уже шкодував, що потривожив Турчина. Підвівся, підставивши груди вітрові, глибоко вдихнув настояного на весняних бруньках повітря й відчув себе краще – приступ минувся.
Тут, на березі Русавки, справді було гарно. Перед очима Мостового вимальовувалися контури могутнього "Факела", чорніли Видубецькі гори, а поля ще були вкриті де-не-де сірим снігом. Пройшов поїзд з платформами, навантаженими саджанцями, – лісовий міністр додержав слова.