Без слів. За ці роки їхньої терапії, окрім слів, були й крики зі сварками в її сторону, були мільйони спроб переступити її межі, точніше, перші рік-півтора Даня тільки й робив те, що переступав межі. Вона їх непохитно тримала і ненавиділа в ці моменти свою роботу, тихо чекаючи наступного клієнта, не такого важкого, який не буде з межовим розладом особистості або, іншими словами, з психопатією, а масштаб проблем наступного клієнта дасть їй змогу відпочити в невротичних розповідях, пов'язаних зі страхом втрати роботи чи розлучення.
— Я втомився, — сказав Даня нарешті, крізь сльози, навіть трохи задихаючись. Психотерапевт встала, підійшла до сумочки, дістала звідти таблетки, налила в склянку води і повернулася, присівши знову поряд.
— Випий гідазепам, — вона простягнула до нього одну таблетку.
— Мені він не допомагає.
— Добре, тоді випий дві таблетки, — вона дістала ще одну і простягнула Дані. Він випив. Встав. Підійшов до вікна і стояв ще з хвилину, намагаючись заспокоїтися.
— Це була моя відповідь, — промовив Даня, не повертаючись від вікна.
— Відповідь?
— На запитання "як ти?" — прошепотів він майже беззвучно, а потім істерично засміявся.
— Ти можеш зустрітися з мамою? — запитала терапевт після того, як Даня повернувся і знову сів у крісло.
— Вона мене не впізнає. Можливо, я її теж. Я її не бачив більше ніж шістнадцять з половиною років. Після суду. Не впевнений навіть, чи вона ще жива. Краще б вона померла, — додав він після короткої паузи.
— Чому ти хочеш з нею зустрітися? — запитала психотерапевт.
Даня знову мовчав близько хвилини. Психотерапевт не сказала за цю хвилину нічого, чекаючи на відповідь, в цій паузі вона декілька раз спіймала себе на бажанні перебити тишу і знову нагадати йому, що він був дитиною і що він не міг вчинити інакше. Але вона втрималася і витримала паузу.
— Це так дивно, що років тринадцять я навіть не згадував про неї. Як це, взагалі, можливо на такий тривалий час викреслити її зі своєї голови?
— Ти пам'ятаєш, коли почав згадувати? — запитала терапевт, трішки нахилившись вперед і так залишившись, не повертаючись у попереднє положення, ніби вона тілом почала чекати відповідь.
— Дуже добре пам'ятаю, — відповів Даня. — Я прокинувся в один день від сну, в якому мені було близько двох років і я сидів вночі в темній кімнаті з собакою. Ми вдвох чекали, коли хтось прийде, але ніхто не приходив. Ця кімната, темнота і страх. Я їх відчував через сон, як щось абсолютно нестерпне — кожна секунда була переповнена стражданнями, які я в житті ще ніколи не відчував. Ніби тебе роз'їдає ця пустота в кімнаті, як кислота. До тебе підходить собака і облизує твоє лице, але тобі не стає легше від цього. Ти сидиш там так довго і втрачаєш надію, що хтось повернеться, але ще не знаєш, як це називається — ти навіть не знаєш слова "надія", щоб це означити. В якийсь момент ти перестаєш чекати. Ти не знаєш, що робити, куди можна піти, не вмієш говорити, ти не знаєш, що світ не повинен бути таким. Просто чекаєш, плачеш, кричиш, а потім в якийсь момент ламаєшся і більше не чекаєш. Пустота назавжди оселяється в тобі. Ти частина її, а вона — тебе. Я прокинувся тоді в холодному поту після цього сну. Не міг зрозуміти, чому це був такий реалістичний і важкий сон, як раптово згадав ту кімнату і себе в ній. Це було зі мною. Вона мене з тим псом закривала в тій кімнаті постійно. Я не пам'ятав це все своє життя, я не знав про це. Воно мені прийшло зі сном. І я все згадав. Іноді я сумніваюсь, думаю, що, можливо, мені це тільки приснилося. Що я це все додумав. Але згадуючи, що вона робила все моє дитинство, все, що я пам'ятав — мої сумніви після цих спогадів швидко зникають. Після цього сну мені не давала спокою думка, що вона ще жива. Після цього сну вона прийшла до мене привидом, який з'являвся по декілька разів кожний день, чого не було раніше. Завжди мене відправляючи в пам'яті до нашої останньої зустрічі, як я виходив із залу суду, коли свідчив проти неї.
— Тобі було тринадцять років тоді? — перепитала терапевт, згадуючи, що Даня вже розповідав про це декілька разів раніше. Різниця була в тому, що кожного разу раніше він говорив відсторонено, легко, начебто говорив про те, як обідав в цей день, наче говорив про геть незнайомих людей. Сьогодні це змінилося — він говорив із червоними очима, зі схиленою головою і дуже повільно.
— Так, майже чотирнадцять.
— Ми вже говорили про це. Ти пам'ятаєш?
— Так, — відповів Даня і після короткої паузи додав: — Я зробив так, як мусив.
— Ні, ти не мусив. Але тебе поставили на ту трибуну і ти сказав правду, — сказала терапевт.
— І зрадив її, — перебив Даня. — Сказав останнє слово, поставив крапку, штовхнув у прірву, не залишив шансу, я натиснув останній контрольний раз на курок, — швидко тепер перераховував він, його лице перетворилося на зле від напруження і він, перераховуючи, підняв руку, на якій загинав пальці після кожного пункту. Після цього він підвівся, але одразу сів назад у крісло, відкинувшись і закинув ногу на ногу. Своїми червоними очима він подивився просто в очі терапевта з такою ненавистю, що їй стало трохи незручно від цього. Він дивився на неї, але бачив не її.
— Даня, послухай, що я скажу, — сказала серйозним, але все ще м'яким голосом терапевт.— Все, що тоді з тобою сталося, не є твоєю виною. Ти вчиняв як добрий, хороший хлопчик, який іноді залишався сам-на-сам з речами, з якими не можуть справиться навіть дорослі. Це неймовірно, що твоя психіка витримала, що ти сидиш зараз тут — це викликає так багато поваги. Я захоплююся твоєю боротьбою. Що було — це зробили з тобою, залишили одного, не побоюсь слова, з пеклом на землі, а ти це витримав. Ти тут. Борешся далі, як робив все своє життя. І тебе люблять люди, ти їх причаровуєш своєю харизмою, щирістю і інтелектом. Віддай собі за це шану. Віддай собі шану за те, що ти тримаєшся. Це багато вартує. Щодо суду, то ти вчинив правильно. Як ти міг вчинити інакше? Ти вчинив як дорослий, взяв ношу на себе не по роках, але ти не мусив це робити. Мені щиро прикро, що ти опинився в таких обставинах. Подивися на себе зараз — ти не побоявся зустрітися з цим жахом знову вже скільки років по тому.
Терапевт в прагненні підтримати говорила прості слова, які Даня спочатку не чув навіть, але вона повторювала деякі фрази двічі. Спокійно і дуже повільно говорила, нахилившись вперед всім тілом. Вона була єдиною людиною в світі, якій він розповідав геть все про своє життя.
— Час закінчується, — сказав Даня холодним і байдужим тоном і мімікою повного знецінення, начебто все сказане терапевтом абсолютно йому не треба. Але окрім ледь помітної посмішки, це не викликало в неї більше жодної реакції.
— Почекай, — зупинила вона його. — Як ти зараз себе відчуваєш?
— Я ненавиджу це питання, — сказав Даня. А потім, перекривляючи повторив собі під ніс: "Як ти? Як ти?"
— Добре! Я буду чекати на тебе, як завжди, через тиждень. Проведу тебе.
Даня вийшов того дня о четвертій годині на бульвар Шевченка. Спустився вниз у сторону Хрещатика, по дорозі скуривши дві сигарети, і зайшов у бар на перехресті. Там було порожньо. Даня присів за барну стійку.
— Джек Деніелс. В чарці, — замовив Даня у дівчини-бармена. Після цього він зняв своє пальто, подивився на неї своїми ще червоними очима. — Давай, мабуть, п'ять чарок Джек-Деніелса одразу, щоб вони всі стояли навпроти мене. — Даня показав пальцем на пусту барну стійку перед собою, п'ять разів пальцем вказавши на місце для кожної із них, ніби перераховуючи їх у своїй голові. Це трохи здивувало дівчину.
— Важкий день? — спитала вона.
Даня згадав, що він менше ніж годину тому випив гідазепам.
— Я випив тільки що легкі транквілізатори, — сказав він начебто сам до себе.
Дівчина виставила перед ним п'ять чарок.
— Колу ще, будь ласка, — попросив Даня і випив першу чарку. — Чи в мене важкий день? Чому тут нікого немає?
— Сьогодні вівторок, — відповіла дівчина. — Люди почнуть заходити через три-чотири години.
— Сьогодні вівторок, — повторив сам до себе Даня тихо і випив другу чарку. Після цього підвівся і пішов у туалет. Там він недовго простояв, дивлячись на себе в дзеркало. Його очі знову почали набиратися сльозами, але він відігнав від себе всі думки і пішов назад за барну стійку.
— В мене все добре, — сказав він із запізненням, відповідаючи на її питання, але знову ніби сам до себе. Позаду дівчини-бармена були виставлені десятки різних пляшок. Музика грала неголосно, як це буває в барах вдень. Це був підвал із цегляними стінами всередині, але дорого і висококласно обробленими. Дерев'яні лаковані столи, шкіряні дивани. Затишне місце. Даня підняв голову, роздивився дівчину і спитав: — Ти не проти трохи поговорити?
— Окрім нас, тут нікого немає, — відповіла дівчина, таким чином натякаючи, що це частина її роботи.
— Напевно, важко бути барменом, якщо ти не в настрої, — сказав Даня.
— Як і ким завгодно важко бути, коли ти не в настрої, — парирувала вона.
— Точно, — Даня випив третю чарку. — Взагалі, бути — це вже важко. Люди стараються будувати життя, підлаштовуючись під нього. Носять маски, зростаються з ними і рано чи пізно забувають, хто вони, зростаючись зі своєю маскою назавжди, якщо їм, звичайно, не пощастить частіше цю маску знімати з лиця. Називають це тим, що вони знайшли себе в цьому житті, але частіше буває, що вони, скоріше, загубили себе в цьому житті. Одного разу придумавши образ, повіривши в нього, вони не звертають увагу вже, що всі наступні повороти життя засновані на тому розумінні себе, яке одного разу вони вбили собі в голову. Всі наступні вибори будують на фундаменті маски, до якої вони так пристрасно приросли. Згодом вони починають ненавидіти тих, хто не розділяє їхні погляди, тому що в глибині душі, несвідомо вони ще знають, що коли обрали цей шлях, то відмовилися від іншого. Це жертва, яку вони не можуть пробачити собі, але не визнають цього ніколи. Потім вони зустрічають когось, хто відрізняється, і ненависть опановує ними. Вони плюються злобою і здатні на страшні вчинки. Тому, якщо ти не хочеш перетворитися на злу людину, не дозволяй своїй масці прирости до твого гарного обличчя.
— А якщо пощастить не зростись назавжди? — спитала вона.
— За це теж треба заплатити.