Здається, я все-таки проґавив ту мить, коли ота жадана і довгоочікувана пригода нарешті завітала у моє життя. Передчуття неймовірної пригоди тягнулось за мною тонесенькою павутинкою, невідривно і легко. Це передчуття було скрізь зі мною, а я так і не помітив, як воно ненароком перетворилося у справжнісіньку пригоду. Це неймовірно! Це дивовижно і неперевершено.
Саме в той час, коли починаєш робити звичні справи, знайомитись з новими людьми й відкриватись назустріч новому й незвіданому, може статися дещо неймовірне. Так зазвичай відбуваються події, що з ніг на голову перевертають життя й змінюють його напрям. Найяскравіші пригоди народжуються несподівано і без попередження.
Навіть уявити не можу, що готує мені ця нова пригода попереду, але абсолютно впевнений, що не маю права залишити все так, як є. Я маю знайти сили й вправність, аби дізнатися якомога більше про Діда, і про чарівну Повітрулю зі сну і про все-все те, про що навіть і не здогадуюсь, але воно є. Знову якась непослідовна дурня в голові. Мабуть, думки сплутані, бо емоції переважають здоровий глузд.
Натрапивши на обгортки від цукерок, я згадав про Бусю. Ця кумедна світла істота одним тільки своїм виглядом змушує усміхнутися. Досі пам'ятаю шоколадні вуса. Я не говорив з нею, не встиг познайомитись, але вона не полишає моїх думок, бо вона особлива.
Я ще не знаю чому, але вона важлива й зможе стати в пригоді. Сподіваюся Буся не злякається й охоче потоваришує зі мною. Дуже сподіваюся на це. Можливо, саме вона стане головною героїнею тої захопливої пригоди, яка вже помалу поглинає усе довкола й пахне так п'янко, ніби гарячі пундики із печі.
Тепер я 100% впевнений, що настирливий запах шоколаду, який переслідував мене, був пов'язаний із Бусею. Я знав, що пригода й неймовірна історія зовсім поруч. І ось вона тут зі мною, не просто поруч. Пригода скрізь, а я в самісінькому її епіцентрі. Цікаво, куди занесе мене ця пригода? Сподіваюся все минеться безпечно.
Мої думки, наче бездонна прірва, де можна загубитися та блукати годинами. Головне, вчасно записувати усе, аби не втратити цікаві ідеї. Поринувши в роздуми, я швидко прибрав кімнату. Якщо не смітити, прибирання займає лічені хвилини, навіть без цікавих роздумів чи допомоги волохатого ледаря Сапфіра. "Зрадник, — подумав я. — Шерсть свою чорну скрізь порозкидав, а прибирати лінується."
Хоча, як він має прибирати, коли до сказу боїться пилотяг? Найперше його знайомство із величезним страшним монстром — саме таким здався пилотяг малому кошеняті — закінчилось тим, що ми кілька годин після прибирання шукали Сапфіра по всіх закутках у квартирі. Тепер досить тільки взяти пилотяг у руки, навіть вмикати не потрібно, а Сапфір уже в безпечному місці.
— О, а це вже цікаво, — вигукнув я, відкривши шафу. — Поглянь, Сапфіре, це ж повітряний змій.
Кіт зневажливо поглянув на яскраво зеленого змія і жодним чином зацікавленості не виявив. Та що він знає про повітряних зміїв? Для нього це величезна абсолютно безглузда дивна штукенція, не більше. Для мене ж це прекрасна річ, яка допоможе розважити Назара. Так, це буде крута розвага. Ми запустимо повітряного змія високо в небо. Нехай він чкурне якомога далі до хмар, а може трохи далі за небокрай.
Можливо це звучатиме дещо наївно, байдуже. Нехай зелений повітряний змій вирушить у височінь і знайде загублені мрії Назара, відшукає втрачені надії та усмішки, яких йому так не вистачає сьогодні. Ми споглядатимемо за тим, як ніжиться змій поміж яскравого сонячного проміння і будемо потайки йому заздрити.
Я впевнений, що відчуття невагомості, легкості й свободи польоту — це найкраще, що можливо уявити. Я думаю, що це шалений вибух яскравих емоцій, які навряд чи можна з чимось порівняти.
Я ледь дочекався полудня. Час, ніби густа, щойно зварена карамель, тягнувся довгими нескінченними пасмами. Стрілки на годиннику завмерли, ніби хтось їх потайки змастив клеєм, аби пожартувати наді мною. Хвилина за хвилиною, а потім ще і ще, і знову хвилина, а за нею наступна і наступна, і так, здається, нескінченно.
На відміну від мене, пухнастик взагалі не переймався проблемами плину часу. Він, наче справжній повелитель, немов володар нашої квартири, нікуди не поспішає і нічим не турбується. Хіба що м'якістю подушки дещо переймається та кількістю смаколиків у мисці. До речі, смаколиків у нього вдосталь, тож можна іти гуляти.
— Бувай, Сапфіре, не бешкетуй.
Я прихопив великого повітряного змія і рушив у парк. Моє обличчя світилося безмежною радістю і щастям від того, що ось-ось за мить я запущу цього красеня у небо і він вирушить у свій довгоочікуваний політ. Змій тихенько лежав на верхній полиці в шафі ще з минулого літа, тому, напевне, теж радіє прогулянці.
Певно хтось скаже, що повітряний змій — річ нежива, і тому не має права радіти. Навіть, якщо і так, я порадію за нас обох, бо ж день сьогодні видався чудовий, зовсім не спекотний, із приємним легким вітерцем, який вправно нестиме мого змія у небесну височінь.
Сьогодні до парку я ішов швидше, ніж учора. Може, це змій потайки мені допомагав. Байдуже. Я у парку, тільки от Діда немає і хухи десь усі поділися, навіть білки поховалися. Цікаво, що це за витівки? Невже так соромно, що не можна і привітатися? Навіщо взагалі було показувати той сон, якщо після нього таке витівати?
— Діду! — вирішив я про всяк випадок погукати старого, але відповіді не почув. Натомість я зустрів Назара.
— Що це ти припер, малий? — запитав він одразу.
— Це змій, ми будемо його вигулювати у небі, адже він від минулого літа лежав у шафі, важко йому без неба, — відповів я й плюхнувся на лавку поруч.
Сівши на лавку, я відчув той самий давно знайомий мені запах шоколаду й згадав про Бусю. Миттєво я підскочив, наче ошпарений, провів долонею по лавці й сполохано озирнувся довкола. Сподіваюся, я не всівся на неї. Назар непорушно спостерігав за мною. Він лише скривив здивоване чи радше ошелешене обличчя, але нічого не сказав. Я вирішив, що стояти безпечніше.
— Ви любите повітряних зміїв?
— По-перше, нам варто домовитись. Звертайся до мене на ти, а то мені якось незручно, — запропонував Назар. А потім із неприхованим сумом сказав: — Тому, кому хоча б один раз поталанило злетіти до небес, дуже болісно лишатися на землі. Запускай змія, досить тримати його на землі.
"Невже Назар теж літав колись?" — подумав я, але спитати вголос не наважився — боявся зачепити щось наболіле.
— Бувають у світі речі, прості та майже не помітні, на перший погляд, — продовжив Назар, — ми сприймаємо їх, як належне, і не цінуємо їх, адже вважаємо звичними. От тільки, коли втрачаєш щось таке, на що раніше й уваги то особливої не звертав, починаєш розуміти, що то був справжній скарб.
"Це він, мабуть, про втрачену ногу, — подумав я, але знов не наважився сказати. — Що я можу йому сказати? У мене і руки, і ноги на місці, а я їх дійсно не ціную, не використовую на повну силу. Я можу цілий день ганяти м'яча на подвір'ї з хлопцями, можу рушити в похід у ліс чи в гори, можу чимдуж розігнатися і бігти за своїм змієм. Натомість я здебільшого сиджу вдома за компом у своїй затишній кімнаті та без перестанку мрію про щось зовсім не важливе й абсолютно не реальне"
— Назаре, а у тебе є мрія? — просто і невимушено запитав я.
— А що таке мрія? Якого вона кольору? Чи приємна на дотик і на смак, і чи, взагалі, можна її посмакувати чи ні? — несподівано почав міркувати Назар. — Іноді мені здається, що мрія схожа на величезну зефірову хмару, яка постійно тікає від мене. Достатньо лишень легесенькому вітерцю дмухнути, аби та хмара знову і знову чимдуж рушала від мене навтьоки. Я лишаюся стояти на землі, ніби крихітна мурашка, а моя пухка й невагома мрія тікає в далечінь, лишаючи мені на згадку легесеньку павутинку солодкого ванільно-зефірового аромату моїх нездійснених бажань. Так і хочеться побігти за нею, збиваючи ноги, втрачаючи відчуття часу і простору. Просто бігти й тримати у грудях п'янкий і такий жаданий аромат того, що так і не здійснилось, того, що ми звемо мрією. Тільки от бігти вже немає як, на жаль.
— Так то не страшно, — спробував я підбадьорити Назара. — Тобі волонтери допоможуть з протезом і ми разом будемо ганятись за тією пахучою хмарою. Може і впіймаємо її колись за хвоста.
Чесно кажучи, до цієї миті я навіть не помічав, що у Назара одна нога. Я просто намагався не дивитися туди, де зовсім порожньо. Чомусь значно легше затято не помічати щось неприємне, ніж сміливо поглянути на дійсність і реально оцінювати ситуацію.
В цю мить Назар знов занурився у свої роздуми, підставляючи своє вже кілька днів не голене обличчя до теплого сонячного проміння. І без слів зрозуміло, що це не просто болюча для нього тема, а щось взагалі заборонене до обговорення. Це тема, на якій він старанно вималював попереджувальний знак оклику, аби зайвий раз не забути, що цієї розмови краще уникати.
Трохи помовчавши, я знов заговорив:
— Мама каже, що, коли я поспішаю, гублю свої думки. А у тебе так буває, Назаре? От було б чудово, якби думки можна було нанизати на мотузку, ніби якісь чудернацькі намистини. Думки всі дуже різняться, тому і намистинки були б найрізноманітніші: і великі, і малесенькі, різноколірні та просто сірі, іноді кострубаті, але частіше гладкі та блискучі.
— А, може, її взагалі не існує? — ніби прокинувшись од сну, знов заговорив про мрії Назар. — Може, це просто вигадка. Такий собі міраж, створений десь глибоко у підсвідомості. Вигадка, народжена саме там, де снуються наші сни з невагомих спогадів минулого і сподівань від майбутнього.
Я удав, що все ніби так і має бути, миттєво перемкнув увагу на роздуми, щодо мрій і включився в розмову:
— Ти питав, якого кольору мрії? Часто кажуть, що мрії рожеві. Мабуть, це не так. Скоріше за все це зовсім не так. От тільки поміркуй. Я мрію про цуценя, тому моя мрія ніяк не може бути рожевою, бо ж песика я хочу рудого, схожого на крихітне лисенятко. Моя мрія напевне буде м'якою і теплою, як хутро цуцика. Вона буде пахнути молоком і сосисками, які обожнюють усі цуценята.
— А я не знаю чим пахне моя мрія, я загубив її давно, дуже давно. Останні згадки про мої мрії загубились у пітьмі. Я їх загубив у тій пітьмі, яка нищить на своєму шляху усе світле і тепле, не жалкуючи нічого й нікого.
Знов пауза і мовчання...
— Запустимо змія? — коротко спитав я.
— Запустимо, — несподівано згодився Назар і на його обличчі з'явилась малесенька ледь помітна усмішка.