Тлумачу їй: серденько, скарбе мій, я тобі щось заспіваю або забренькаю на гітарі, щоб тебе розкрохмалити, а вона — ні та й ні! Я, каже, хочу соловейка. Ну, а як дама хоче, то кавалір щоб і на голові поставився, а мусить вдоволити її бажання. Так що немає ради, народній приятелю, рятуй ситуацію: будь за соловейка!
Мушу сказати, що пропозиція пана Макса сильно мене заінтриґувала, хоч на згадку про Старий цвинтар, надгробні пам'ятники, плити і могили моє дитяче серце стиснулося тривогою…
—Ага, то я маю вилізти на липу і тьохкати, як соловій?
—Приблизно так, народній приятелю,— притакнув мій неоцінений пан інструктор.— Та ми живемо, славити Бога, в двадцятому сторіччі, і новітня техніка поробила вже і в цьому напрямку деякі удогіднення. Я переходив нині через парк і купив тобі в ганделеса таку ось штучку, бачиш?— І витягнув з кишені малу круглу бляшку, точніше — дві бляшки, злютовані докупи з діркою посередині. Встромив цю бляшку між губи, втягнув повітря, і з його рота стали добуватися справжні трелі, хоч не знати чиї — дрозда, шпака, жайворонка чи соловейка. Так чи так, виходило щось на подобу пташиного співу.
Пан Макс передав мені цю чудесну бляшку і сказав:
—Бери і практикуй до завтрішнього вечора. Можеш кувати граматику й одночасно приготовлятись до концерту, буде тобі веселіше. Притискай дірку язиком раз міцніше, раз слабше, і так маневруй кінчиком язика, щоб не виходило просте терликання, а… "зворушлива пісня кохання, що лине просто з серця маленької сірої пташки!"
Тут пан Макс викривив уста і завернув очима, наслідуючи щебетання панни Дарці:
—Взагалі, щоб вийшла романтика, чорти її подерли б!
На другий день, по вечері, пан Макс гладко збрехав нашійпані господині, що бере мене до кіна "Гражина" на релігійний фільм "Цар Царів", і ми махнули через поле Болгарів навпростець — на Старий цвинтар.
Вечір був світлий, зоряний, ніби спеціяльно замовлений в небі для закоханих! З-поза коминів пекарні Меркурого викотився задьористий молодик, красний, бестія, рум'яний, як свіжоспечений рогалик. На нашій Богданівці характер міста дивно якось поєднувався з вечірніми настроями села: з вікон летіла музика з радіоприймачів, а над дахами бриніли хрущі. На Рогачці подзвонювали трамваї, а зараз їм у відповідь відзивалось бевкання жаб у саджавках, на полі Болгарів.
Львів стояв перед нами, як на долоні, і мерехтів, як величезна муравлина купа, перетикана мільйонами світлячків. Над Головним Двірцем горіли ясні заграви.
І перекликалися поїзди.
Старий цвинтар — це були тільки сумні залишки колишнього Городецького цвинтаря, що займав колись широку територію білогорських піль, а який зліквідовано після епідемії холери в другій половині XIX століття. Таке сказав на відчиті в читальні "Просвіта" пан професор Мурський. На тому цвинтарі, розповідав пан професор, спочили тлінні прахи трьох князів Греко-Католицької Церкви — митрополитів Ангеловича, Яхимовича і Литвиновича. Під час ліквідації цвинтаря тіла двох із владик перенесено з процесіями на Личаків. Могили зненавидженого поляками першого "Тирольця Сходу", митрополита Антона Ангеловича, який відмовився вітати армію Наполеона,— ніколи не віднайдено.
На місці цвинтаря постало потім Нове Місто — нові вулиці й квартали, вічно закурені бльоки Колійових домів, а вже за Польщі виріс на пагорбі модерний Будинок Профсоюзів, збудований інженером Зарембою, чоловіком ославленої Горґонової.
І зараз поруч, притикаючи до пляцу Кентржинського, стояв ще зацілілий трикутний шматок Старого цвинтаря. Дикий та запущений, зарослий хабаззям, полином і кропивою, з якої стирчали розвалені гробівці, надгробники і врослі в землю, від моху чорні хрести. Старезні, розмолені липи й жалібні смереки тільки підкреслювали примарний настрій цього острівця мертвеччини…
—То тут!— шепнув мій пан інструктор. Ми опинились в найглухішому закутку цвинтарища, коло якоїсь поламаної огорожі. Над нами розпростерла могутню парасолю одна з цвинтарних лип. Під нею, в зарослій травою ямі, валялася біла голівка янгола чи якоїсь іншої алегоричної фігурки з відбитим носом.
Пан Макс подивився на тоненьку фосфоризуючу стрілку годинника:
—Восьма година. За десять хвилин прилине сюди моя Дульчинея, якщо станеться якесь чудо і вона спізниться тільки на півгодини. Слухай же тепер добре, заступнику соловейка, моїх вказівок. Між іншим: ти мусиш бути трохи соловейком, трохи мавпою, то значить спритно лазити по дереві, щоб не впасти і не скрутити собі в'язів. Вилізеш, народній приятелю, і сядеш собі так, посередині липи, ні зависоко, ні занизько. Знайди собі, поки час, солідну гілляку і сядь на неї окраком, як на кобилу, а для забезпеки тримайся рукою стовбура. Незаглядай і не підслухуй, що тут надолі робитиметься, бо це гріх, з якого мусітимеш сповідатися. Сиди тихо і чекай на мої сиґнали. Коли я раз кашляну — починай концерт! Тьохкай, голубе, з настроєм, з серцем і чуттям, хай тобі здається, що ти фактичний соловейко.
—А як довго треба тьохкати?— питаю.
—Аж доки не впаде сиґнал число 2. Коли я кашляну двічі за порядком — це знак припинити музику, бо вона вже непотрібна. В тих рішаючих моментах ти там, на липі, повинен зберігати абсолютний спокій, заткайся, хлопе, навіть дихати перестань і терпеливо жди на сигнал число 3. Коли я закашляв тричі, тоді ще трошки посидь на липі, а потім помаленьку, обережно починай злазити. Як злізеш — не оглядайся за мною, а хутко виривай з цвинтаря туди, на Городецьку вулицю. Маєш тут дві шістки на бальон, тільки не згуби! І уважай, щоб тобі сиґнали не помішались, борони Боже!
Видавши повищі інструкції, мій неоцінений пан інструктор підсадив ще мене на липу, між іншим, тип деревини зарахований у лісознавстві до м'яких дерев, легколомливих. Про це я знав дуже добре, бо вміння лазити по деревах приніс до Львова ще з села. Не було в сусідстві яблуні чи черешні, на якій я не сидів би та з якої потім не втікав би стрімголов, коли несподівано надносило господаря.
А по липах лазив щороку за липовим цвітом, що потім сушився проти сонця в решеті на призьбі, а взимку мама варили з нього смачну гарбату — знамениту медицину проти кашлю й простуди.
Я знайшов собі на липі вигідне сідало, забезпечивши себе від упадку руками і ногами, витягнув свого свистуна, щоб мати його напоготові, і терпеливо чекав на "сиґнали". Довкола мене пахло вологою корою і мокрим від роси листям. Липа ще в той час не цвіла, але вже пускала прозябці квіту, що й біліли в темряві, мов крильцята нетлі. Просто мені над головою просвічували крізь віття великі зорі, а з кінотеатру "Раксі", що містився в Домі Профспілок, долітала мелодія популярного тоді у Львові "личаківського танґа":
"Трамвай за трамваєм,
За трамваєм трамвай,
А за тим трамваєм —
Єще єден трамвай!"
Видно, скінчився фільм, і тепер була перерва.
Але зараз надолі, підо мною, почувся знаний мені голоочок панни Дарці:
—A-а, добрий вечір! Хтось нині був вийнятково точний!
Потім загудів басиськом пан Макс, що він завжди точний, чого, на жаль, не можна сказати про деяких гімназисток, а тоді його панна сріблисто засміялась і стала розповідати скоромовкою якусь історію в зв'язку з матурою. Що бельфер від латини завзявся когось "спалити" ще при письмовій, а вона, ідіотка, закохана в ньому по самі вуха, це не жадний секрет, і ще не знати, що з того всього вийде.
Потім пішли смішки, зідхання і перешіптування, з чого я нічого не міг розібрати, та й не старався занадто підслухувати, щоб під час шкільної сповіді не мати на списку гріхів ще одної додаткової позиції.
Врешті, коли й перешіптування втихло, почувся сиґнал число 1: мій неоцінений пан інструктор кашлянув пораз перший!
—Ну, тепер на мене пора. Треба рятувати ситуацію,— подумав я, встромив між зуби чудесну бляшку і без чарів-марів та заклинань обернувся в соловейка.
Вже не тямлю, як я тоді "тьохкав" — з чуттям чи без чуття, з серцем чи без серця, в кожному разі мої трелі на липі продовжувались довгенько, але, кінець кінцем, мусіли мати якийсь ефект, бо нарешті почувся здолу сиґнал число 2. Пан Макс кашлянув двічі, а я з полегшею перестав тьохкати, бо вже й у горлі мені пересохло, і язик задубів від сердечного того дмухання в чудесну бляшку.
Довкола мене стояла глибока тиша і непроникальна темрява. Навіть зорі десь поділись, ніби позападалися під землю, так низько сплелися наді мною могутні конарі липи, яка, здавалося, все тісніше й тісніше обіймає мене невидними обіймами, як той вуж-удав, що був намальований у підручнику зоології пана професора Сітницького.
І раптом мою свідомість прошибла блискавка: Господи, та ж я на цвинтарі! І моє серце тонюсенько защеміло… В розгарячкованій уяві виринули чорні від моху хрести, надгробні камені і фігури, що стояли там, підо мною, а порожні ями заповнилися відразу відьмаками, опирями й опирицями, про яких я стільки наслухався вдома, в довгі зимові вечори, коли в хаті пряли або лущили кукурудзу…
А стара липа, на якій я висів, перетворилася в страшного "Лісового царя" з балляди Гете в переспіві Івана Франка, яку ми тільки вчора в школі читали та й ще мали написати з неї "короткий зміст".
Що й казати, страх облетів мене порядний, як у книжках стоїть! І чого вони так довго приготовляються до тієї матури?— обурювався я в своїй дитячій наївності. Сидять і сидять, і не дають жадних сиґналів! А може, пан Макс забув подати сигнал число 3?.. А що, як вони вже забралися і лишили мене самого на цвинтарі? А що, коли мені прийдеться сидіти так на липі до 12-ої години опівночі, коли починають духи ходити?..
Думка про це пройняла мене невимовною тривогою і заставила зробити одчайдушний крок: злазити з липи, не чекаючи на останній сиґнал пана Макса. Спущуся трохи нижче, міркував я, і збадаю положення: як вони ще не пішли — тихенько сидітиму далі, а коли їх немає — скочу на землю і дам драла.
Злазити прийшлося цілком навпомацки, ніби спускатися в чорну пропасть або на дно глибокої студні. Тримаючись стовбура, мов кліщ, руками, ліктями та колінами, я зсунувся на одну гілляку нижче, потім ще на одну і ще на одну, але відчув, діткнувшись її стопою, що вона вгинається підо мною.