Уран

Борис Авер'янович посивів за ці дні...

– Добре, що ми втратили тільки актрису, Альошко...

– Вчора на студію приїхав Корчмарьов – режисер, який хотів знімати Степку в своєму фільмі... Повернувся з клініки – плакав, як дитина... Старий, сивий – і як дитина...

– А ти ж чого киснеш? – навмисно грубо перебив Платон Олексія. – Витри, витри сльози, Альошко. Головне, що Степка є, розумієш, жива...

За кілька днів, коли Платон, як і завжди, вранці прийшов до клініки, сестра звеліла йому зачекати.

– Але мені дозволила Віра Григорівна, пропустіть, будь ласка, – умовляв Платон.

– Саме Віра Григорівна й звеліла, щоб ви почекали.

Платон кілька разів перечитав на плакатах усі лікарські поради хворим на шлунок, діабетикам, знав уже, як треба годувати немовлят, ставити гірчичники і яку гімнастику рекомендується робити вагітним. Раптом відчинилися вхідні двері, й до приймальні ввалилися три здоровенні хлопці у формених кашкетах таксистів. Вони принесли величезну корзину квітів і ще безліч якихось пакунків. Найнижчий, схожий на боксера, навшпиньках підійшов до сестри, зняв кашкет і пошепки сказав:

– Валю, ми вже є... Дуже пробачаюсь, але нас троє... Решта прийдуть завтра.

– Сьомо, треба трохи зачекати. Он він, – кивнула на Платона сестра, – теж чекає.

Валя нагнулася й щось сказала Сьомі. Він покликав своїх дружків, теж про щось поінформував їх, і вони всі троє підійшли до Платона.

– Дуже пробачаюсь, – промовив, вклонившись, Сьома. – Будемо знайомі: я – поклонник таланту вашої... е-е... Степки... Ми – друзі з нею. Це, – показав на двох своїх товаришів, – теж поклонники – найактивніші члени нашого клубу "Екран". Коля, Женя.

Коля й Женя потиснули руку Платонові. Женя дістав пачку сигарет, але її одним порухом руки вибив Сьома.

– Ти що? Це тобі не ресторан "Калинка". Дуже пробачаюсь, – Сьома улесливо посміхнувся Валі. – Ви йому пробачте. Я його ще тільки привчаю до культури, бо він думає, якщо купив двісті листівок з портретами кіноакторів і виписав "Комсомолку", то він уже культурний...

– А чого ви чекаєте? – не втримався, щоб не запитати, Платон. – Хіба вас пустять?

– Ти що, не знаєш? Сьогодні знімуть всі бинти.

– Не знаю... А вам хто казав?

– Що за вопрос? Сьома Півник знає все. У мене контакти й агентура, – Сьома подав Валі плитку шоколаду.

– Що тут за мітинг? – увійшла Віра Григорівна. – А-а, таксисти! Почекайте трохи.

– Хоч до вечора.

– Ходімо, Платоне, – запросила Віра Григорівна.

Вони пішли вже не на другий поверх, а через скляний перехід у вітальню.

– Ось ваша красуня, – сказала Віра Григорівна, підштовхнувши Платона. – Впізнаєте?

Степка стояла біля величезної пальми у синенькій піжамі й усміхалася.

– Платоне! – обняла Гайворона й поцілувала.

Платон не бачив її обличчя, нічого не бачив, тільки відчував гарячий Степчин подих.

– Ти ж моя маленька! Степко моя...

– Ой обережно, бо злетить пов'язка, – промовила Степка, і Платон побачив білу пов'язку, що прикривала ліве Степчине око. – Я страшна? Я дуже страшна? Тільки скажи правду!

– Степко, ти така, як і була!

– Платоне, – покивала пальцем. – Сьогодні мені дали дзеркало.

Через ліву щоку і верхню губу Степки протягнувся шрам, на правій щоці другий шрам ішов од вуха до шиї. Ледве помітний рубець стягував повіко правого ока, на кінчику носа білів широкий пластир.

– Отак мене розмалювали, – Степка поправила пов'язку. – Ще як буду сліпа на одне око, тоді з мене можна буде писати жанрові картини.

– Степко, – суворо поглянула Віра Григорівна, – я не люблю таких жартів. В Інституті очних захворювань роблять і не такі операції. Ще від твоїх очей не в одного замакітриться голова... І шрами поволі розійдуться... Слід залишиться, але це не смертельно.

– Я й мої колеги дуже пробачаємось, Віро Григорівно, але Жені треба на зміну. Можна зайти? – Сьома Півник, Коля й Женя навшпиньках несли квіти й пакунки.

– Ви ж уже зайшли, товаришу Півник, – засміялася Віра Григорівна.

– З одужанням, Степко! – галантно вклонився Сьома, зігнулися й Коля з Женею. – Прийміть ці квіти і різні продукти нашої кондитерської фабрики від імені водіїв Другого таксомоторного парку імені Чапаєва.

– Спасибі, – промовила зворушена Степка.

Сьома поставив корзину квітів перед Степкою й поцілував їй руку. Степка обняла Сьому й теж поцілувала.

– Коли я буду помирати – я цього дня не забуду, – сказав Сьома, – не забуду не як шофер, а як людина, що має фантазію. Степко, ми запрошуємо вас до себе в гості. Дуже пробачаюсь, але якщо ви захочете прийти зі своїм коре... другом жизні до мене, то вся Чорноморка буде вас зустрічати, як турецького короля чи хто там у них править...

– Ми неодмінно прийдемо до вас, Сьомо, – пообіцяла Степка, – якби вас не було тоді з машиною, то... Я ніколи вас не забуду...

– Я вже маю подяку від міліції, грамоту від швидкої допомоги, з мене зняли догану на роботі й написали про мене в стінній газеті й умістили мою фізіономію, як це вам подобається? Вони роблять з Сьоми Півника героя. А на моєму місці вони теж зробили б так, – Сьома показав на Колю й на Женю.

– Кожен так зробив би, – підтвердив Коля.

– Так точно! – відчеканив Женя.

– Бувайте здорові! Одужуйте й не хвилюйтеся – око у вас буде, – запевнив Сьома. – Скажіть там, якщо треба, то Сьома Півник віддасть вам своє... Я можу й з одним, а ви ж – женщина. Віро Григорівно, всі таксисти нашого парку вас будуть возити безкоштовно. Ви лиш скажіть, що ви Тищенко. Бувайте здорові. Степко, я, моя мама, дід і вся Чорноморка чекають вас. Адреси не треба: ви сідаєте в таксі, приїжджаєте на Чорноморку й питаєте: де живе Сьома Півник? І ви – уже в моїх апартаментах... Двері праворуч – стукати два рази...

Віра Григорівна провела таксистів, потім довго розмовляла з кимось по телефону, поглядаючи на Степку.

– Гаразд, професоре. За годину вона буде у вашій клініці. – Поклала трубку й сказала: – Степко, ми прощаємося з тобою. Іди переодягайся, й поїдемо в клініку професора Крамова. Платоне, ви можете зачекати тут.

– Дякую, я буду на вулиці.

Професор Крамов оглянув Степку й запросив до кабінету Платона.

– Ви можете спокійно їхати в Сосонку, Платоне Андрійовичу... Так, так, спокійно, ми вже зі Степкою обійдемося без вас... Будемо робити операцію.

– Коли, професоре?

– Я ще не знаю. Але думаю, що весну ваша Степка побачить уже без пов'язки.

– Спасибі вам, професоре.

– Рано, тьху, тьху, тьху, – тричі сплюнув Крамов. – Ось моя візитка, ви можете мені інколи дзвонити...

– А приїжджати можна?

– Це вже будете питати дозволу в Степки й у Олександра Івановича Мостового.

– А ви хіба знаєте його? – здивувався Платон.

– Особисто ні, але ми з ним уже кілька разів розмовляли по телефону і з Шаблієм теж, – додав Крамов. – А з Павлом Артемовичем ми давні знайомі, Платоне, ще з фронту... Степко, прощайся – й марш в палату! Можете цілуватися при мені, я маю вже онуків і ось цілу купу історій хвороб.

Платон пригорнув Степку:

– Пиши.

– І ти, Платоне, милий мій.... Я така щаслива, я така щаслива...

20

– Зараз усе розповім тобі, Галино, – Платон обмів віником черевики і зайшов до кухні. Кинув у куток чемоданчик і сів біля плити. – Холодно...

– Роздягнись, зараз я тобі дам чаю або кави. І Сашкові подзвоню, він просив сказати, як приїдеш.

Галина метушилася по кімнаті, дзвонила по телефону, варила каву, накривала стіл. Платон роздягнувся, скинув шапку, й Галина зойкнула.

– Платоне, який ти сивий! Поглянь! – тягнула брата до дзеркала.

– Та що там дивитись, такий і був.

Галина подала каву й вичікувально дивилася на брата.

– Я почну з кінця, Галинко, – усміхнувся Платон.

– Добре.

– Степка приїде в Сосонку, до мене... Ось і все...

Увійшов Мостовий.

– Нарешті! – міцно обняв Платона. – Хоч би подзвонив, поїхав і як у воду...

– Та я ж розмовляв з Галиною, Сашко.

– Міг би й з області подзвонити. Все секрети, секрети розводите за моєю спиною, ну, нічого, я до вас доберуся!

– Півдоби в аеропорту просидів, поки добрався... Приїжджаю й де, ви думаєте, почув про Степку? В перукарні. Кажуть, зарізали...

– Досить про це, – сказав Олександр Іванович, помітивши, що Платон почав хвилюватися. – Головне, Платоне, що вона жива й що буде скоро з нами. Тільки май на увазі: щоб обов'язково було весілля. Інакше й не думай. А то у нас не так, як у людей... Ми з Галинкою у поїзді просиділи, ти з Наталкою тоді... прибіг з поля й... пішов на якусь нараду до Коляди... Хочу, щоб весілля було справжнє, з музиками, з піснями на все село, на всі гори Видубецькі. Згода?

– Згода!

– Галю, ти – свідок! – обняв за плечі дружину Сашко. – Ну, а в Сосонці Турчин з Отаром за ці дні розвернулися! Почали виробляти великопанельні блоки для будинків колгоспників, фундаменти під хати вже кладуть. Оце, Платоне, індустрія! Ми з нашою технікою п'ять років будували б ті хати. Гроші нам переказали, все згідно з нашими актами, до копійки. Щедро, нічого не скажу. Приїдеш додому, збирай комісію, й виплачуйте людям готівкою. Підкажи, щоб купували та більше розводили худоби, садки хай ростять, не відступайте від плану забудови села.

– Ти, Сашко, говориш, щоб худоби більше розводили, – почав Платон.

– Якомога більше, Платоне! І в колгоспі, і в кожній родині. Уже тепер у Видубі живе майже триста родин, а всього робітників на "Факелі" близько двох тисяч. Весною буде п'ять. Треба, щоб у нас базари були великі, магазини кооперативні. Турчин обіцяв збудувати універмаг і десять магазинів, ресторан. Розумієш, Платоне, за рік ти сам не впізнаєш Сосонки й усього нашого району.

– Я все розумію, Сашко, але й ти вислухай мене. Якщо ми затопимо наші луки, то чим будемо годувати худобу? Чим? У держави будемо просити чи в Турчина? Ти мені про це скажи, а те, що треба розводити якнайбільше худоби, я знаю... Оце був у місті – черга за м'ясом, робітники стоять; жінки їхні... Душа болить. Без кормів я нічого не зроблю.

– А який вихід, товаришу вчений? Дисертації пишете, – посміхнувся Олександр Іванович, – а на ділі що?

– Якби у Сосонки уран не забрав дві тисячі гектарів землі, то ми б вам показали, товаришу секретар райкому...

– Вірю, Платоне, вірю, друже, але ми повинні з тобою думати й про уран...