Гілея

Прошу відпустити на весілля моїх товаришів і запросити командний склад для присутності в щасливий день мого життя.

М.Магур".

Резолюція: "Дати тов. Магуру п'ять діб для весілля. Укомплектувати оперативну групу з друзів М.Магура для участі в торжествах. Групу очолю я. Начгоспу придбати подарунок Настуні Сторожук і Магуру у вигляді шафи або ліжка й тумбочки. Подарунки доставити на місце урочистої пригоди.

М.Осадчий".

* * *

"Начальнику Ольвіопільського райвідділу

міліції капітану Осадчому М.К.

від дільничного міліціонера М.Магура.

Рапорт.

Цим доповідаю, що весілля закінчилося благополучно. Після вашого від'їзду оперативна група й гості посадили на згадку парк біля контори лісгоспу Степового, щоб ріс на щастя народу і для поезії життя.

М.Магур".

* * *

На осінь Ярина з сином перебралася у Вигонівське лісництво. Приїхала, рятуючи себе від печальних дум і вагань. Але й тут вони не полишили її. Був поруч Іван, вічно заклопотаний, але уважний до неї і сина, був пристойний будиночок і якесь господарство, та не було спокою Ярині. Не могла вона звикнути до безлюддя, одноманітності й примітивності свого існування: сніданок – Іван іде на роботу, обід – його нема, вечеря – прийшов, полягали спати, і знову те саме. Правда, Іван засиджується ночами над книгами... Він – сам. І вона – сама. Все відомо, все переговорене, з півслова розуміють одне одного, могли б жити і німими...

Яринка виросла серед роботящих людей, але таких, як Запорожний, вона не зустрічала. За рік, який прожила на Овечому й тут на Вигонівському, вона завжди бачила Івана за роботою. Навіть коли вони гуляли в степу, він виривав бур'ян на лісових просіках – так і ходив зігнутий в три погибелі.

– Тато ховається! – кричав Михайлик.

Сьогодні неділя. Після обіду все-таки дозволив Запорожний людям відпочити. Дав машину, і дівчата поїхали в Степовий. Хотіла з ними і Яринка, але Іван прийшов зі степу, коли вже нікого не було. Парамон чистив коня – теж збирався на хутір.

– Погано буде нам без Артуя, Іване Трифоновичу, – сказав Парамон Запорожному, – але... треба...

– Я розумію, Парамоне... Я теж подарував би синові коня...

– Виросте – подаруєш, – Парамон ретельно розчісував довгу гриву Артуя. – На мене Юрасик і досі каже "тату Парамон"... Може, Берик і ображається, але... Як ти гадаєш, Трифоновичу, ображається?

– Та ні.

– То я поїду, – Парамон підтягнув попруги, – бо Юрасика завтра відвезуть в інтернат, а я хочу передати коня йому в руки.

– Ото буде радості! – сказав Запорожний. – Тільки ж не барися, Парамоне, бо роботи багато.

– Я з дівчатами повернуся.

– Пообідайте з нами, Парамоне, – вийшла на поріг Яринка.

– На вечерю чекайте, – Парамон легко сів у сідло й пришпорив коня.

Кожного разу, коли Парамон під'їздив до Степового, йому здавалося, що він обов'язково зустріне Марину. І зараз, в'їжджаючи на хутір, він шукав її очима серед гурту людей, що стояв біля крамниці. Марини не було. Парамон зліз з коня і вів його на поводі.

– Здрастуй, Парамоне, – почув голос Ілька Сторожука.

– Добридень, Ільку Гнатовичу, – Парамон підійшов до перелазу. – Поздоровляю вас із сином...

– Та спасибі, – зніяковів Сторожук. – Воно, конешно, добре, але... Така в мене планета з Танею вийшла: дочку заміж видав, а в самого син народився...

– Хай росте щасливий, Ільку.

– Спасибі... хай росте... – світилися щастям очі Сторожука. – Ми оце з Танею хотіли тебе, Парамоне, за кума, га?

– З радістю, Ільку Гнатовичу! – просяяв Парамон. – Буду у вас за кума, буду...

– То, може, зайдеш до хати?

– Спасибі... Діло ще є...

– Звільнишся – зайди, Парамоне.

– Зайду.

Не впізнав Марининої хати Парамон: замість чорної стріхи вилискувала вона хвилястим шифером, зелений парканчик відгородив її від вулиці. Парамон прив'язав коня і зайшов на подвір'я. Видно, побачили його Марина з Бериком, бо вийшли зустрічати.

– Заходь, Парамоне, – запросив Берик.

– Давно не бачились, – і собі Марина, – а кіт з самого ранку вмивається.

– Я... ось... коня привів, – несміло промовив Парамон. – Юрасику... коня.

– Ні, – похитав головою Берик, – кінь твій, Парамоне... Чуєш, твій!

– Навіщо він дитині? – вслід за чоловіком Марина.

– Я... пообіцяв Юрасику... Хай буде... він дуже хотів. І тобі знадобиться, Берик, отари великі, а мені не треба. Не треба.

– Не можу я брати подарунка назад, – відмовлявся Джусуєв, – казах – не може брати.

– Я твоєму синові дарую, Берик, – переконував Парамон. – Де Юрасик?

– Десь з хлопцями в степу, – відказала Марина.

– То я поїду.

– Як же так? – журився Джусуєв. – Я – дав коня, і я – беру коня... Недобре.

– Добре! – гукнув Парамон уже біля хвіртки.

– Ти ж прийди, Парамоне, з Юрасиком! – сказала вслід Марина.

– Прийду...

Парамон їхав дорогою через молоденький ліс, час від часу зводився на стременах і гукав:

– Юрасику-у!

Ніхто йому не відповідав. Поминувши курган, Парамон пустив Артуя риссю до кошар. Зупинився біля колодязя, напоїв коня... Тут вони колись стояли з Мариною... Здається, що це було давно-давно...

"Зайти сьогодні до них чи ні? – роздумував Парамон, погойдуючись у сідлі. – Ні, не зайду... Віддам коня Юрасику і..."

Артуй зупинився і тихенько заіржав. Парамон підвів голову і побачив поміж рядками сосонок кількох хлопчиків, що збилися в купу. Чарій пустив коня і пішов до гурту.

Зараз побачить його Юрасик, побіжить назустріч, розставивши рученята; і, може, кричатиме "тату Парамон, тату..." Підхопить його на руки Чарій, притисне до грудей... А я тобі, сину, коня привів... Так і скаже: сину... А Юрасик...

І раптом якась нечувана сила підхопила Парамона, кинула на коліна, в холодний пісок, наче з туману вихопили його очі Юрасика і чорну протитанкову міну в його руках...

Парамон вирвав її з рук переляканого хлопчика і метнувся вбік. Хруснули суглоби в ногах, страшний біль пронизав Парамонове тіло, але він біг зі своєю чорною смертю в руках. Далі, далі, да...

Парамон заплющив очі і впав грудьми на тисячі ножів...

Степ здригнувся від вибуху, застогнав материнським болем, затужив останньою піснею, заіржав конем, засміявся щасливим Марининим сміхом, насупився чорним димом і вмер.

24

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Клацнув вимикач, і вузенька смужечка світла пробилася крізь щілину в дверях. Олена чула, як вмивався Роман, як розтоплював грубу на кухні. Це він робив завжди, збираючись на роботу. Але сьогодні він встав набагато раніше. Напевно, збирається в колгоспи. Сніданок Роман готує собі сам – холостяцька звичка залишилася й досі. Так, він зовсім одвик від сім'ї, від неї і, мабуть, якби не Варя, то ніколи б вони не жили під одним дахом. Він страшенно любить Варю, а її... просто пожалів тоді, коли вона ввійшла до його кабінету і впала перед ним на коліна, обнявши руками чоботи, що пахли ваксою і пилюкою. Роман так розгубився, що вона, здається, пролежала на старенькому килимі половину свого життя, перше ніж він підняв її і напоїв водою.

– Прости, прости, прости, – як зіпсований патефон повторювала вона, обливаючись слізьми.

– Де Варя? – запитав він.

– У скверику, – відповіла Олена, і він вибіг на вулицю і привів дочку.

– Прости, прости, прости мені... Я ж не знала, що ти живий, я не знала, що ти живий...

– Мама не знала, що ти живий, – повторила Варя...

– Я не знала, що ти живий, а то б я ніколи... Але мені треба було годувати Варю... і я вийшла за нього заміж...

– Тату, хай мама не плаче, – по-дорослому сказала Варя.

– Олено, не плач, – сказав Роман.

Потім він привів їх на свою квартиру, заніс речі в невеличку кімнату:

– Влаштовуйтеся тут.

І пішов. Олена не знала, як їй влаштовуватися, назавжди чи до вечірнього поїзда...

Це відчуття тимчасовості не залишало її й досі, хоч на стороннє око усе було нормально в родині Мірошників. Варя ходила до школи, Олена господарювала... Мірошник носив білі, старанно випрасувані сорочки... Одягаючи їх, він щоразу дякував їй і пробачався, що вона змушена це робити. Олена дивилася на нього винуватими очима й безглуздо посміхалася:

– Нічого, нічого, я ще виперу... мені зовсім не тяжко...

Увечері, коли він мав повернутися додому, Олена надягала найкраще плаття, підфарбовувала трошки губи, накривала на стіл і чекала. Роман вечеряв, розмовляючи з Варею, дякував і йшов до своєї кімнати працювати. Тільки Варя могла заходити туди і залишатися, скільки їй забажається. Вона приносила йому безліч саморобних. ляльок, і Роман малював їм обличчя хімічним олівцем. Іноді мордочки виходили такими смішними, що вони реготали на всю квартиру, а коли на цей сміх входила Олена, Роман замовкав.

Олена, залишившись на самоті, прискіпливо розглядала себе у дзеркало: ще ж і не стара і, здається, непогана... Чому ж він і досі наче чужий. Ще жодного разу не обняв... Не назвав "Льолькою". Невже так буде завжди?

Олена тихо, щоб Не розбудити Варі, встала з ліжка, накинула халатика з кокетливим розрізом, протерла обличчя кремом і вийшла на кухню.

– Доброго ранку, Ром. (Так вона звала його колись – Ром...)

– Доброго ранку. ("Льолька, салют!" – відповідав колись він...)

– Може, приготувати тобі сніданок, Ром?

– Дякую, я вже приготував.

– Сьогодні мороз, одягни светр, Ром...

– Мені не холодно.

– Коли тебе чекати на обід, Ром?

– У мене сьогодні бюро, я можу запізнитися. – Мірошник одягнувся.

Ще ж нема шостої години, чого так рано йдеш, Ром?

– У мене бюро... Одягни, будь ласка, тепліше Варю...

– Добре, Ром...

Олена зачинила за Романом двері й підбігла до вікна Не оглянувся.

Мірошник знав, що вона зараз дивиться у вікно. Колись він зупинявся у їх маленькому дворику і махав їй рукою... Це було так давно, паче не було зовсім. У Мірошника не вистачило мужності відправити Олену з Ольвіополя після їх першої розмови у райкомі. Хотілося кинути їй слова зневаги, вигнати геть цю зрадливу жінку, але поруч стояла Варя – худа, маленька, беззахисна істота, яку понад усе любив він. Лиш одне його грубе слово Олені, і він може назавжди втратити дочку. Багато вже було втрат за війну і за останні роки, тому Роман сказав: "Ходімо додому..."

Олена була чужою.