Врівноважено й рівномірно. Таким видається і сам Аріс, таке повітря навколо нього і їй добре в цьому просторі. З цікавістю глянула на нього ще раз.
Нарешті припаркували авто на платній стоянці, бо вільного місця на вулицях годі було шукати. Машини просовувались у найвужчі вільні щілини. Направились до кав'ярні. Простора веранда, на якій знайшовся вільний столик, виходила на море. Аріс продовжував пожирати Славу очима, але той погляд ніс їй уже насолоду, а не збентеження і почав давати силу, а не страх. Задоволення, а не поверхневу, незрозумілу збудженість. Сміливіше глянула в його чорні, бездонні, очі. Її голубі — посміхалися.
— Що за очі у тебе! Я можу загубитися в них, як подорожній у морі, — мовив Аріс, і це видалось надто поетичним як для простого механіка. — У вас, звідти, в багатьох такі очі... Але твої — особливі.
— Робиш мені особливу честь, — лукаво посміхаючись, відповіла Слава, — те ж саме можу сказати про твої, хоча вони темні, аж чорні, тому притягують, мов безодня. Щось заховано в них... Такі очі називають циганськими.
Аріс розсміявся щиро.
— Циганські, кажеш? Моя мати іспанська циганка і є!
— Ов-ва! То, може, твоя прабабуся була легендарною Кармен?
— Ну, якщо в неї були діти, то невиключено. Щось знаєш про те?
— Про дітей Кармен? На жаль, таких відомостей немає. Та дозволь мені думати так.
— Будь ласка. І щоб бачити твої блакитні, я можу дозволити багато.
— Лише багато?
— Як справжня жінка, хочеш всього?
— А ти хотів би бачити мене несправжньою?
— Хочу бачити тебе такою, як ти є.
— Тоді доведеться дозволити мені все.
— Як скажеш, — спокійно й на одному подихові відповідав Аріс.
Їм принесли холодне фрапе і воду. Слава відпила добру половину зі склянки.
— Дивно ти говориш. Навіть у твоїй манері триматись і розмовляти є щось містичне, навіть поетичне. Не скажеш, що професія в тебе, скажімо так, не духовна.
— Я ще й співаю, граю на гітарі, деколи й пишу щось своє.
о! То ти повен сюрпризів! Музика та гітара — це так по-ци— ! Ніч, вогонь і пісня про чорні очі.
— Це, мабуть, також від Кармен, — підморгнув їй Аріс.
Обоє розсміялися, як добрі старі друзі. Ще з добру годину сиділи за кавою. Далі прогулялися пішки вздовж моря, спостерігаючи пишний захід денного світила й розмовляючи про все на світі. Слава таки розказувала, як то було "там і тоді", і якими очима побачила все "тут і потім", як дивиться і розуміє тепер. Людина росте, розвивається, мужніє, твердіє, здобуває досвід, вчиться зважувати і порівнювати, оцінювати й переоцінювати. По-одному розумієш життя в двадцять, по-іншому — в тридцять, ще по-іншому — в сорок. Вивчаєш життя, а разом з ним і себе. Гірше, коли цього не відбувається. Топтання на місці веде в нікуди, веде до застою у свідомості, в розвитку. Життя, як і вода, тече, пізнає новизну, формується й самоочищується. Так має бути з людиною. Бо що відбувається зі стоячою водою, те відбувається й із зупиненим людським життям.
Аріс уважно слухав, час від часу лише ставлячи питання. Він був цікавий, як дитина, а ще — чистий, відвертий, щирий. Не боявся видатися необізнаним у чомусь. Поряд з нею відкривав для себе щось нове. А їй було приємно ділитися з ним.
Дійшли й до особистого.
— Дивуюсь, — мовив Аріс, — як така жінка — й незаміжня? Невже не трапився той, хто зміг би вкрасти твоє серце?
Розказувати про те, де її серце, не мала бажання, та й не вважала за потрібне. Поки що. А далі час покаже.
— Скажімо, що я вередлива і мене не кожен витримає, — відповіла сміючись, — не така вже я сумирна й приємна, як виглядаю сьогодні.
— Не думаю, що справа лише в цьому. Кожна жінка, як кішка: коли за шерстю гладиш, то й ластиться, а як проти, — кігті напоготові.
— А в тебе, бачу, є досвід, — підморгнула йому Слава, — і багатьох кішок ти погладив?
Аріс досить щиро відповів:
— Та ні, я нелегко йду на контакт. З тобою — сам собі дивуюсь. Тебе не боюсь.
— То ти боягуз?! — жартома питала.
— Ні, я просто обережний. І для мене не є важливою кількість.
— Як твоїм ровесникам.
— Кожен з нас своєрідний.
— Не сумніваюсь. Але звідки така обізнаність про жінок?
— Спостережливість. Плюс дві сестри, мати, оповідки друзів та знайомих різного віку й характеру.
— Молодець! Якщо вмієш вчитися з досвіду інших... Я, на жаль, вчуся лише зі свого. Це іноді досить болісно, повір.
— Хтось зробив тобі боляче... Біль ще з тобою. Ось чому ти одна, — Аріс співчутливо та ніжно дивився на Славу.
— А ти психолог? Ось іще один талант відкрили в тобі, окрім механіки і музики, — сміялася Слава.
— Не думаю, що потрібен особливий талант, аби здогадатися про стан серця вродливої жінки, котра попри все це — одна.
"Знав би ти... Та не час.".
Повернення назад було легшим і швидшим, напевно, втрапили у підходящу годину. Пізніше, коли всі почнуть повертатися, ситуація на дорогах повториться.
Слава подякувала за прогулянку, Аріс пообіцяв ще не одну. На цьому, потиснувши одне одному руки, розійшлися на площадці свого будинку.
Серед тижня подзвонив Василіс і натякнув, що пора б їй приїхати. Вона й сама про це думала. Там, на селі, зможе увійти в тісніший контакт із весною. І щось варто придумати, аби сказати Арісу, бо він безсумнівно запропонує зустріч у суботу або в неділю. Брехня їй не подобалась, а час для правди не визрів. Та й загалом, що то в них таке? Ніби нічого особливого. А чи то так їй вигідно думати? Як би не було, Слава не могла уявити собі в цьому початку якихось стосунків.
Аріс подзвонив якось надвечір, сказав, що побачив світло у вікні й вирішив побажати їй доброї ночі та разом і голос її почути. Питав чи змучена, з особливим теплом у голосі. Хто турбувався про неї останнім часом? Також повідомив, що, на жаль, не зможуть зустрітися цими вихідними. У п'ятницю мусить поїхати у Воло.
Слава полегшено зітхнула, — вдасться уникнути болючих моментів правди. Все показує на те, що такими вони будуть.
Аріс не заслуговує на брехню. Але, що він собі думає стосовно неї? Чому це має бути щось серйозне і важливе? Либонь, чудово розуміє 'їхню різницю у віці і ще, не виключно, багато інших різниць. Та й, мабуть, байдуже йому, хто, що та де в неї є! Такими думками Слава знову частково заспокоїла себе, хоча, десь глибоко, набридливий і верткий черв'ячок збурював думку, — все це не зовсім так. Бо звідки ж той теплий голос, наповнений турботою, — "Я захотів почути твій голос...". "Дурня! Що мені в голову лізе?! Подалі від таких думок, подалі!".
Ближче до суботи вона все більше думала про поїздку у село.
В Гісьйо сонце майже пекло.
— У вас справжнє літо! — зауважила Слава, чмокнувши Василіса. — А в Афінах нічого не помічаю. То холодно, то спекотно — тільки й жалієшся то на одне, то на друге.
— Ми в раю! Вже вкотре кажу, — задоволено мовив Василіс, — до цього раю ще би грошей.
— Ось і я не можу без цього раю...
— А я думав, без мене.
— Ну, раю без янголів не буває, отож — ти мій Янгол!
Василіс тільки скрушно похитав головою, певно, піддаючи сумніву Славині слова. Та це не нове. Він чомусь завжди сумнівався в щирості та правдивості її почуттів. А може, то був не просто сумнів, але й страх. Небажання визнати ті почуття, бо це могло привести його до погодження на шлюб. А так, створюючи для себе та для неї ауру недовіри й сумніву, можна посилатись на непотрібність і недоречність такої процедури, звалюючи все на минуле.
Правда та, що Василіс завжди сумнівався в почуттях інших людей до себе. Якщо й зароджувалась у ньому якась іскорка кохання, то це напочатку будь-яких стосунків. Потім чомусь усе затихало, повертало в інше русло і поволі щезало зовсім. Так було й зі Славою. Миттєве захоплення й закоханість, майже ніжність почуттів, а ще те відчуття опори і сили, що він міг їй дати. Бути в очах цієї молодої іноземки чимось визначним було дуже приємно. Також, у фізичному плані не потребував іншої. Та все почалося з... голови. Для Василіса не менш важливим контактом, окрім сексу, був контакт інтелектуальний. Не те, що Слава була бідною в цьому сенсі, але якась засерйозна, як для нього, закована
в невідомі пута, які ніяк не міг розірвати. Особливо на початку 'їхніх відносин. Тож там, де все так ніжно, хоч і раптово народилось і не обіцяло ніяких перешкод, незабаром почало холонути. Хоча так ніколи й не померло, ніби якась сила час від часу повертала 'їхні стосунки до життя. Повертала навіть на іншому, якіснішому рівні, та незважаючи на це, тримала постійну перешкоду для повного єднання.
Насправді він хотів єднання. Такого, де була б увага і підтримка, допомога і розуміння, турбота та ніжність, лише лагідність і покірність Слави у відповідь на всі його реакції й поведінку. Від Слави того дочекатись було марно. Тоді. Але тоді все почалося, тоді все й згинуло. Якби тоді зуміла змінитися, то може б уже давно були в одному човні. Може б допустив її до свого серця. Довірився повністю, чого найбільше боявся. Бракувало того з дитинства, як і ніжності та турботи материнської.
Слава ж свавільна, непокірна, різка. Часто суха та пекуча, як пісок в липневий день на Мавровунському пляжі. Легкий вітер подує — і вже повно того піску всюди! Каже, що кохає його. А він недостатньо те відчуває. А чи вона не так кохає? Не так, як йому потрібно, віддає те почуття? І ось, відгородивши себе від цього кохання колись давно, Василіс не міг тепер повалити ту високу стіну, що вимурував тоді, або й вимурували обоє. Не міг довіритись. Уже не вмів. Він звик жити один, покладаючись лише на себе. Так надійніше. Так менше розчарувань. Від них болить. Біль, завданий одного разу, вже ніколи не покидав його. Недовіра, відчута одного разу — не відступала ніколи. Біль від кохання, зрада у дружбі. Не раз і не два розповідав Славі про все це останніми роками. Кращими їхніми роками.
Чи зміг би він жити без неї? Зміг би, все він міг би. Та не хотів. Вона була потрібна йому, необхідна. Дратувала, коли знаходилась поруч довго і неймовірно її бракувало, коли довго не з'являлася. Скільки б часу її не було і де б не носило, він чекав її на своєму порозі.
Він ніколи й нікого так не чекав.
Якщо не відьма ця блакитноока жінка з Карпат, то хто?
Глянув ніжно, мов приречений, на неї і спитав:
— Узо будемо в місті чи вдома? Я ще й покупки не зробив.
— Тоді давай спочатку в супермаркет, а потім і вирішимо.