Кутень божевільними, якимись білими очима дивився на людей, одна рука його була суцільна кривава рана – Кутень уже не пальцями, а шматками м'яса ламав затиснуті леза...
Студенти внесли Степку в передпокій лікарні, і черговий, відкривши її обличчя, злякано відсахнувся й заволав:
– Операційну відчиніть! Хутчій! – Потім сам схопив Степку на руки й поніс кудись за широкі скляні двері.
У приймальні на стільчику сидів Сьома Півник і гірко плакав...
Нарешті поїзд через хуртовини й заметілі пробився до перону Приморського вокзалу. Платон вийшов на площу й запитав міліціонера, як добратися до студії. Може, там і зустріне Степку, якщо ж ні, то дізнається, де вона мешкає. По дорозі Платон зайшов у перукарню поголитися. І за цих п'ятнадцять хвилин наслухався безліч приморських новин.
– Позасипало всі колії, я три години йшов на роботу пішки.
– Він ішов пішки – трагедія! Он учора жінку зарізали біля університету – це драма.
– Що – на смерть?
– Ніхто не знає, чи виживе...
– Артистку зарізали, – уточнив інший.
– Артистку?
– Степку Чугай, що, ви не знаєте Степку Чугай?
– Кого? – Платон рвонув з себе серветку. – Степку Чугай? Не може бути! Хто?
– Ви що, не вірите? Про це все місто знає! Бритвами він їй все лице списав, падлюка. Вішати таких треба...
– Степка, Степка! – Платон вибіг з перукарні, витираючи рукавом залишки мильної піни. Куди ж іти, де вона? Якби хоч була жива... Треба поїхати на студію, там усе знають. Платон на ходу стрибнув у кабіну вантажної автомашини, що проїжджала вулицею. – Я вас прошу, відвезіть мене на кіностудію. Мені дуже треба, прошу вас!
– Що, хтось помер?
– Можливо, везіть!
– Зараз, – шофер круто розвернув машину.
Платон зустрів у коридорі студії прибиральницю.
– Скажіть мені, що зі Степкою Чугай? Хто знає, що з нею?
– Зайдіть до Лебедя, – показала на оббиті дерматином двері.
– А-а, це ви, Платоне Андрійовичу? – потис руку Гайворону Борис Авер'янович. – Як ви так швидко встигли приїхати? Степка просила, щоб не повідомляли в село.
– Що з нею, жива? – не відповів на запитання Платон. – Та кажіть же ви!
– Жива... Ні, це... це жахливо! Жахливо, – повторював приречено Лебідь.
– Розкажіть мені, що з нею! – Платон шарпнув Лебедя за лацкани піджака.
– Пробачте, – опам'ятався Борис Авер'янович. – Вчора ввечері вона вийшла з університету... Ми її чекали вдома... І на сходах до неї підійшов... Кутень, ви його знаєте... колишній чоловік Степки...
– Розказуйте далі!
– Підійшов і порізав бритвами, цими, що в пакетиках продаються... обличчя Степки, очі... її очі... щоки, шию... Ще міліметр – і розрізав би артерію...
– Вона що, сліпа?
– Не знаю... До неї нікого не пускають... З лікарем не вдалося мені ще зустрітися... Який жах!
– Давайте поїдемо в лікарню.
– Зараз я замовлю машину.
Лебідь вийшов і незабаром покликав Платона.
Вони приїхали до клініки. У передпокої сиділа, наче виліплена з воску, Клава. Побачила Платона, заплакала.
– Краще б мене, краще б мене, – шептала.
Борис Авер'янович розмовляв з черговою, та подивилась на Платона, похитала головою й кудись пішла.
– Якщо лікар уже звільнився, то нас пропустять, – повідомив Лебідь.
– Кутня затримали? – тільки тепер спитав Гайворон.
– Сидить.
– Лікар Тищенко вас чекає, – підійшла сестра, подаючи халати.
У маленькому кабінеті сиділа молода лікарка.
– О, скільки вас! Сідайте. Ким ви доводитесь хворій?
– Вона живе у мене на квартирі, – пояснила Клава, а це – режисер Лебідь і Платон...
– Гайворон? – пильно подивилася лікарка на Платона. – Хвора згадувала вас, правда, коли марила.
– Як вона? – несміло запитав Платон.
– Могло бути гірше... Зараз її життю ніщо не загрожує, але... ми ще не знаємо, що буде з очима, власне, з одним оком, бо друге, здається, не дуже пошкоджене. Сьогодні збереться консиліум... Можливо, що ми переведемо її до клініки очних хвороб, але це тоді, коли завершать свою роботу хірурги...
– А обличчя Степки... дуже...
– Ми зробимо все, щоб... ви її впізнали, коли вона вийде з лікарні, – зрозуміла лікарка запитання Клави.
– А коли можна її побачити? – запитав Платон.
– Можливо, за днів три-чотири я дозволю вам прийти. Зараз у хворої висока температура й критичний нервовий стан. Розумієте? До побачення. – Лікарка подивилася на годинник, а потім до Платона: – Я скажу, що ви приїхали.
Клава забрала Платона до себе.
– Ніяких готелів. Поки я живу в Приморському – тобі готелі не потрібні.
Розпрощавшись з Лебедем, Платон зайшов до перукарні, де забув свій чемоданчик.
– Що ж ви пішли й не дали мені вас доголити? – майстер посадовив Платона в крісло й почав намилювати щоки. – Та артистка ваша знайома? Я так і подумав: якщо людина, почувши про Степку Чугай, зривається з крісла й біжить, то це не так собі. Кажуть, що він її порізав за любов. Може бути? – Платон був вдячний майстрові, що він не вимагав од нього відповідей: сам запитував і сам собі пояснював. – А якщо любов, то треба різати? А що? Він собі купив п'ять бритвочок "Нева" і йде різати людей... Теж мені перукар знайшовся...
– Слухайте, маестро, – звернулася Клава до перукаря, – вам не здається, що ви дуже багато говорите?
– Я багато говорю? – здивувався маестро. – Я ж мовчу, як тараня на нарах. А що, вже не можна, мадам, і слова сказати? Ви мене дивуєте. Якби ви почули мою зовицю Маню, то ви б мали задоволення. Вона може виступати в англійському парламенті... Колись ми їхали з Приморського до Одеси, то вона не дала нікому сказати жодного слова, ви собі уявляєте? Одеколон? Я даю вам "Шипр". Будьте здорові, ви, мадам, теж.
Платонові було трохи веселіше, поки ще Клава не вийшла на роботу, а сьогодні він ходив сам не свій. Віра Григорівна Тищенко, з першого погляду сувора й офіційна, виявилася напрочуд щиросердна людина. Сьогодні вона вранці подзвонила Платонові й сказала, що Степка почуває себе краще, знизилася температура, але її очі викликають серйозне занепокоєння у лікарів. Увечері знову збереться консиліум.
– Я сказала, що ви приїхали, Платоне Андрійовичу, і, зізнаюся вам, що спочатку пошкодувала...
– Чому, Віро Григорівно?
– Тому, що їй зробилося погано. Вона, певно, не чекала, що ви приїдете... Зараз це вже минулося... Я дещо зрозуміла... добре, що ви приїхали...
– Коли ви мені дозволите прийти?
– Терпіння, Платоне Андрійовичу. Я вам скажу сама... Степка дуже просила, щоб не повідомляли нічого батькові й сестрі...
Платон подзвонив у Косопілля, розповів Галині про нещастя зі Степкою й попросив попередити Васька, що він ще затримається на кілька днів у Приморському. Галина записала номер телефону Клави й пообіцяла подзвонити.
– Ми приїхали з Сашком у Сосонку й уже не застали ні Степки, ні тебе... Навіщо ви мучите одне одного, Платоне? З тією щастя не мав, і тут стежки свої докупи звести не можете, – докоряла Галина. – Забирай Степку й приїжджайте додому.
– Якби ж то можна було її забрати, Галю...
Минуло ще два довгих дні, перш ніж Віра Григорівна дозволила Платонові прийти провідати Степку. Він ішов за лікаркою довгим коридором, намагався заспокоїти себе, щоб нічим не виказати тривоги за долю Степки.
– Прошу сюди, – відчинила двері Віра Григорівна.
В ординаторській стояло біле ліжко на коліщатках, білі стільці й шафа з ліками. А де ж Степка? Платон наблизився до ліжка й заціпенів: поверх ковдри лежали тонкі Степчині руки й більше нічого він не бачив. Обличчя Степки було забинтоване: ні очей, ні губ, ні щік...
– Я вам даю десять хвилин, – сказала Віра Григорівна й вийшла.
– Степко...
– Це ти? – ледь помітно ворушилася марля на губах. – Я дуже рада, що ти... приїхав... Тільки трошки запізнився... Трошки запізнився...
– Степко, якби ж ти не поїхала тоді з Сосонки... Я подзвонив, але тебе вже не було...
– Можливо, що я зробила дурницю... але він знайшов би мене й потім... Я не могла, Платоне, залишитися, бо... у той вечір ти не сказав мені жодного слова, а після... я побачила над твоїм столом карточку... її і...
– Степко, – Платон взяв її руку, ніжно погладив довгі пальці. Він раніше не бачив, які в неї красиві руки. – Невже та карточка сильніша за... нас?
– Не знаю.
– Я приїхав, щоб сказати тобі все...
– Треба було трошки раніше, а зараз... Ти не впізнаєш мене...
– Степко, навіщо ти кажеш таке?
– Бо мені Віра Григорівна й лікарі з Інституту очних хвороб розказали все... Ти не бійся, я мужня...
– Все буде добре, Степко, ти одужаєш і ще будеш зніматися в кіно і...
– Платоне, я ще не чула, щоб знімали однооких актрис з понівеченим обличчям...
– Але я теж розмовляв з професором, і він сказав, що тобі зроблять пересадку рогівки ока. Ти будеш бачити! Ну, залишиться якийсь шрам на лиці, все буде гаразд, Степко.
– Ти говориш так, бо вже звик до цих клінік... і знаєш, що треба говорити тим, хто лежить у них... Відчини трохи вікно, мені душно... Спасибі... Надворі сніг?
– Сніг.
– Білий?
– Білий-білий...
– Мені здається, що я забула, які є кольори... Зараз, певно, прийде Віра Григорівна, ти йди, Платоне... Спасибі тобі... Тільки у Сосонці не розказуй...
– Я ще не збираюся їхати додому, Степко.
– Тобі треба.
– Невже ти хочеш, щоб я поїхав?
– Ні. Але тобі треба, – повторила Степка.
– Я без тебе не поїду.
– Без мене? – Степка легенько стиснула Платонову руку. – Тоді не їдь... почекай мене, Платоне... А... якщо я буду... страшна... сліпа... Ні, це неможливо, Платоне...
– Степко, дорога моя, ти найкраща для мене в усьому білому світі. Тепер ми будемо з тобою...
– Ми так довго йшли одне до одного, – промовила Степка, – так довго...
Увійшла Віра Григорівна.
– Платоне Андрійовичу, час, Степка повинна відпочити.
– Я завтра прийду, Степко, – Платон поцілував руку Степки й вийшов.
Приїхав Олексій із Сосонки, щоб розрахуватися на студії, прийшов до Клави й цілий вечір розповідав Платону про село, наче той виїхав звідти хтозна-коли. Сніп знову поїхав чогось в обком... Трактори ремонтують...
– Так ти вже наш, сосонський, Олексію?
– Видубецький. Через тиждень вийде перший номер "Факела". Це ми так назвали нашу газету.
– Мені дуже жаль, – вів далі Олексій, – що Степка не зможе більше зніматися в кіно... Ми втратили незвичайну актрису...