Поки сон не прийде, можна щось і зачерпнути з бездонної криниці небесної науки...
Ранок зустрічав яскравим сонячним світлом, щедро впустила його в кімнату. Натиснула кнопку магнітофона, увімкнула вічний рок і пішла заварювати каву. Разом з кавою зробила ритуальний дзвінок до Василіса. А далі, погойдуючись під бурхливі струни гітар і потужні звуки ударних, почала мити посуд. Звуки АС/DC та їхнього шаленого "Thunderstrak" наповнювали енергією.
Глянула на телефон, а там — два пропущених виклики. Серце змінило ритм і забилося збентежено та перелякано, як птаха в клітці, побачивши перед собою кота. Але чому ж вона так боїться? Чому збентежилась? Що такого в цьому хлопцеві, що збуджує її, як повний місяць?!
"Що робити?.. Передзвонити чи почекати?.. Найперше — варто заспокоїтись, бо це нікуди не годиться!".
Стишила музику і вирішила прибрати в хаті, бо неспокій не дасть всидіти на одному місці, а чи спрямувати думки в корисне русло... А в яке саме? Спробуй зосередься.
Через свист і шум порохотяга почула все ж дзвінок. То був він.
— Доброго ранку, — почула м'який бас.
— Намагаюсь привести до пуття житло, бо на своє все часу не вистачає...
— Чую, ти зранку батареї під AC/DC заряджаєш?
— Долинуло й до тебе?
— Ще б! Навіть сам підзарядився! Скільки часу забере твоє прибирання?
— Можливо, ще з добру годину.
— Що скажеш про ще один спосіб підзарядки, але вже біля моря?
— Скажу "так".
— Котра година тебе влаштовує?
— Скажімо, п'ята.
— Скинеш дзвінок?
— Так.
— Тоді до зустрічі!
— Бувай.
"Отак все просто й на одному диханнні... а чому б і ні?! І що такого я роблю?!"
Всередині Слави, окрім збудження, жило й певне роздратування. А дратувало її те, що після стількох років взаємин із Василісом у неї з'явилося бажання піти кудись із іншим чоловіком. Це було навіть не бажання, а інстиктивний, неконтрольований поштовх, хоч і не геть бездумний. Цей поштовх вона не хотіла стримувати чи надто аналізувати.
То чого ж тоді боїться? Зрадити Василісу? Хоча він давно вже думає, що вона зрадила. А чи боїться зрадити самій собі, своєму збудованому світові та щастю?..
Завершивши прибирання, прийняла душ, привела до пуття волосся і взялася до макіяжу. Все в міру, головне — ледь підкреслити очі й зробити трохи виразнішими губи. Шкіра не потребує особливої уваги. Зазвичай у слов'янок шкіра обличчя чиста і з хорошим відтінком, тож не потребує зайвих кремів та пудри. Далі чекало найгірше, — одяг. Із шафи почали вилітати одне за одним — штани, блузки, спідниці. Музика продовжувала заповнювати голову й тіло барвистими
та колючими сплетіннями. І ще чимось новим заповнилось те тіло, точніше давнім, але дещо призабутим. Таким потрібним кожній жінці хвилюванням та ентузіазмом першого побачення...
П'ять хвилин на шосту. Подзвонила Арісу, подолавши нарешті всі пристрасті й хвилювання. То було непросто, але при зусиллях і бажанні все можливо. Зрештою, хто править нею — емоція чи розум, серце чи голова?
Хто вона — молоденька, недосвічена дівчина, а чи зріла жінка? Якщо друге, тоді має бути відповідна поведінка. А вічна дилема — серце чи розум — найкраще буде працювати, якщо їх поєднати. Зв'язати докупи те, чим горить серце і те, що говорить розум. Зробити з цих голосів гармонійний дует. Бо справжні знання завжди у серці, почуття — в душі, а розум — їх слуга.
Слуга ж має бути контрольованим, бо так у ґаздівстві серця й душі може початися безлад. Розум-слуга має навчитися відбирати ті знання з серця, ту глибинну пам'ять і досвід з душі, що дадуть силу йти життям.
Спершу Слава намагалася за допомогою медитації досягати такої гармонії звучання голосів, з котрих побудована людина. Потім це відбувалося легше, лише задумавшись над тим. Так і тепер. Гайками розуму закручувала скажену плоть. Вибирала тонким інструментом із серця те, що дає силу. Силу давав спокій. Її давала й мудрість, що приходила тоді, коли досягалася стадія спокою. А за ним — смирення.
Вдих-видих. Розправлені плечі, впевнена в собі, недоступна.
Легко?
Та ні, геть не легко.
Бо в еротичних справах нічого не легко. В отому серці, душі і розумі починається такий хаос, якому важко дати раду. Оркестр втрачає зібраність, інструменти розладнані, маестро хапається за серце...
Сидячи в авто поряд з Арісом, із задоволенням віддавала собі належне, — оркестр тримається купи. Контроль над собою вдався. А це означало і контроль над ним та його поглядом. Коли маєш можливість витримати той погляд і не згоріти. Чудова це річ, мати управу на іншого та саму себе. Відлуння влади, — звабливої і до запаморочення солодкої страви! Ось чому стільки залежних від неї бродить
по світу, варто лише одного разу спробувати, як уже щоденно буде хотітися того смаку. Дивно, що одноманітність раціону в такому випадку не змучує, не набридає. Бо хочеться ще один ковток, ще один укол, ще одне запаморочення всесильністю! Байдуже, що цей ковток може бути останнім, смертельним. Важливе лише відчуття смаку й задоволення, котрі несе влада. І отак поволі стаєш залежним від тієї страви, і вже не ти володарюєш, а над тобою. Не ти поїдаєш оте відчуття, а воно поїдає тебе, заповнює, витісняє з тебе — тебе самого. І де вже твоя всесильність? У чому й перед ким? Залежний від влади над чимось чи кимось, втрачаєш найголовніше — владу над собою. І вже не сильний, а вразливий, вже не вільний, — залежний. Бо вільна людина лише тоді, коли може спробувати будь-що й відмовитись, може взяти і з такою ж легкістю віддати, може відпустити, а не закувати. Бо сила не у володінні, а у повному звільненні від володіння. Сила у волі, коли найкраще володієш своїми помислами, бажаннями та вчинками. Тому по-справжньому вільних так мало. Одні раби, раби, раби...
Славі не потрібна була абсолютна влада над Арісом. Хотіла лише позбутися його влади, а чи лише впливу. І якщо вже володіти чимось, то своїми пристрастями.
Їхали довго, не стільки тої відстані, як руху на дорогах. Гарний, теплий день магнітом витягував усіх із помешкань і висипав на дороги. Великих парків, а чи місць для прогулянок у найдревнішій зі столиць світу, на жаль, мало. Район навколо Акрополів та територія відомої Плаки і Монастирак здебільшого мали популярність зимою, а ще великий парк у центрі, який чомусь не дуже приваблював. Тож із настанням весни і літа всі прогулянки, обіди та випивки переносились на узбережжя, від Бурназі до Вулягмені. До моря люди тягнулися з усіх афінських районів: Перістері й Егалео, Галатсі і Кіпселі, Зографу й Панкраті, Холарго і Халандрі, Філотеї й Психіко, навіть з Кіфісьї та Екалі. Два останні райони — найпівнічніші та найпрестиж— ніші в столиці. Мало хто подорожував громадським транспортом, бо це якось не гонорово для афінян, — товктися, як сардельки, в автобусах, вагонах трамваїв чи метро. Обливатися там потом, незважаючи на потужні кондиціонери і дихати одне одному у вухо. Така доля може спіткати окремих пенсіонерів, певну верству населення та емігрантів. Усі решта, — у свої персональні коробочки.
З дорогих районів сунули джипи і кабріо, від порше до нечастого, але все ж Феррарі, з бідніших — всього потроху, різного. Тож на вулицях — постійний шум та затори. Більше стоїш, аніж їдеш. Отож, відстань в годину-півтори долається за дві-три години. Та то не біда, коли у своїй особистій коробочці, з музикою та кондиціонером.
Славі така прогулянка була геть не в насолоду, бо такого їй вистачає цілий тиждень. Лише дорога в Гісьйо була мила, бо простора й відкрита, та й вела до такого ж простору, спокою і волі, де нема людей, нема гуркоту, газів, втомливої безглуздої показухи.
В Арісовому старенькому "Ауді" пахло чимось солодким. Звуки року супроводжували їхню мандрівку і лише це робило її приємнішою.
— Певно, невдалу годину та напрямок ми вибрали для мандрівки, — мовив Аріс.
— Думаю, що будь-яка післяобідня година в суботу чи неділю буде одинаково невдалою в напрямку моря.
— Найкраще забратися зовсім з Афін на вихідні.
"Мені кажеш...", — подумала.
— Ти це часто робиш? — спитала.
— Досить часто. Я ж не афінянин. Мої батьки проживають у Воло, чула про таке містечко?
— Чула, це десь північніше.
— Так. Маємо там і гори високі, і море чисте, і зелень буйну.
— А чому покинув Воло?
— Мій дядько має свою автомайстерню в Афінах. Роботи багато, а я механік. Вважаю, що хороший, — посміхнувся, — тож вирішив попрацювати трохи задля практики та досвіду. А там і свою майстерню відкрию, у рідному мальовничому містечку.
— Як довго ти в Афінах?
— Уже другий рік, а ти?
— Вперше ступила на грецьку землю одинадцять років тому. Як час летить...
— Ти дуже добре розмовляєш грецькою, майже без акценту. Як це тобі вдалося?
— Працюю з дітьми, вчуся разом з ними. До того ж, мови — то моє захоплення, інші вивчаю самотужки.
так, декілька фраз.
— Зі школи і я небагато винесла. Бажання прийшло пізніше. А коли з'являється бажання, — все дається легше.
— Оце правда. У мене бажання крутити, розкручувати, складати, зліплювати до купи. Ще з дитинства. Механізми й шрубки в голові, а до книжок — байдужість. Це і не дало вищу освіту здобути.
— Не завжди вона всьому голова, — зауважила Слава, — у тебе розум і руки люблять певну роботу, поступово вправляєшся в ній і робишся майстром своєї справи, можливо й незамінним. А силував би себе до якоїсь науки, то після довгих років з того щось би й вийшло, та чи була б любов до того і натхнення?
— Добре міркуєш. Не всі це розуміють.
— То їхня біда. Ось я закінчила вуз, і що з того? Життя інакше вирішило. Спочатку позбавило мене можливості працювати за фахом, а потім он куди занесло, звісно, не без особистої волі. Мабуть, одне пов'язане з іншим.
— Маєш дітей? Там, в Україні?
— Ні...
— А рідні твої де?
— В маленькому селищі під Карпатами. Моря, щоправда, не маємо, але зелені й свіжості доволі.
— Як там справи тепер?
— Живемо якось.
— А за совєтів краще було?
— Знаєш скільки раз я чула це запитання в своєму житті? — посміхнулася Слава.
Аріс зніяковіло глянув на неї, стенувши плечима:
— Ось іще один цікавий, пробачиш?
Його погляд знову було ледь стурбував Славу, але вона миттєво оговталась.
Поряд з Арісом — легко й спокійно. Впіймала себе на цій думці, бо незважаючи на самоопанування, до якого напочатку довелося докласти зусиль, тепер усе пливло саме собою.