– Ще є тобі одне запрошення, з Київської студії, поїдеш і забудеш нас...
– Я вас ніколи не забуду, Борисе Авер'яновичу.
– Такий закон життя, чарівнице, нічого не вдієш. Хочу, щоб у тебе лиш не запаморочилася голова, Степко, від слави, від успіху...
– Я весь час про це думаю, Борисе Авер'яновичу.
– Весь час – не треба, бо самоприниження, Степко, теж велике зло... У нас є актори світового класу, але ми не вміємо показати їх світові або розтрачуємо їх таланти в буденній суєті, піддаючись моді, славі сумнівних новацій, забуваючи просту істину, що вчити нас, як відображати наше життя, не випадає іноземним штукарям від мистецтва. Я хочу, Степко, щоб ти завжди пам'ятала, який народ виховав тебе, в якій країні ти живеш і чий хліб їси.
– Я пам'ятатиму, Борисе Авер'яновичу.
– Вірю в тебе, Степко. Якби я нічого більше не зробив у мистецтві, а лиш знайшов для нього тебе, то я вважав би, що зробив багато.
Над містом шумів ураган, розгулявся шторм, ламаючи кригу на морі. Величезні тороси скидалися на закам'янілі хвилі. Тулячись до будинків, Степка пробиралася вузенькою вуличкою додому, наче йшла в аеродинамічній трубі. Здавалося, що якби тільки випросталася й розставила руки, то підхопив би її вітер і вона полетіла б. Після розмови з Борисом Авер'яновичем, від згадки, що вона незабаром почне зніматися у великому фільмі на кращій студії країни, що поїде в Москву, а потім до Києва, Степці справді захотілося злетіти в це кошлате, завихрене піднебесся. Степка набрала повні груди повітря, розставила широко руки й повернулася проти вітру. Він розкидав поли її пальтечка, зірвав з голови хустину і...
– Що за фокуси, що вам тут, цирк? – почула Степка.
– А яке тобі діло? Гражданка хоче летіти і хай собі летить.
– У мене є пара прекрасних... дамських крил, хочете подивитися?
– Він уже має крила... Тобі жінка ще їх не обламала?
– Дайте пройти, що ви стоїте, як пам'ятники?
– Та це ж артистка Степка Чугай! Я мешкаю з нею на одній вулиці!
– Віддав би море за такі очі!
– Чуєте, він уже має власне море!
– Куди ви хотіли б полетіти? Ресторан поруч...
– Ви були у нас на вечорі, пам'ятаєте? Я мав чорний костюм з метеликом, пам'ятаєте? Я з НДІЕСТСАМРЕКЛАММЕХТОРГЗАКу... Ша, не штовхайтеся, дайте мені поговорити із знайомою кінозіркою!
– По нашому Приморському кінозірки вже пішки ходять, теж непогано...
Степці, нарешті, вдалося вийти з тісного кола приморчан, яким навіть ураган не заважав провести час у приємних розмовах.
Клава ще не встигла викласти речі з чемоданів, як хтось настирно подзвонив.
– Хто?
– Це я, Кутень. Я на хвилину.
Дмитро ввійшов, роздягнувся, пригладив перед дзеркалом поріділе волосся.
– Степки нема?
– Пішла на студію. Сідай.
– Як вам їздилося?
– Добре. А ти звідки знаєш, що ми від'їжджали?
– Знаю... Весілля відгуляли?
– Я вже забула про своє весілля...
– Помирилася з... ним?
– Слухай, я тобі що, довідкове бюро? І взагалі, Дмитре, я тобі раджу забути нашу адресу, – сказала Клава. – Будь джентльменом і не чекай, поки я...
– Поговорю сьогодні з нею і... більше не прийду... Ніколи, – тремтячими пальцями дістав сигарету, запалив. – Або... що я для вас, собака? Навіщо гоните мене, як прокаженого? Я ж... людина...
– Кутень, я цю твою пісню вже знаю напам'ять. – Клава сердито підсунула попільничку. – Якби ти був людиною, справжньою, то я замовила б для тебе ще одного ключа від своєї квартири... Ти пишеш Степці брутальні листи, анонімки на студію, в університет, залякуєш її... І ти після цього людина? Хам ти, Кутень. Я за тебе візьмусь!
– Клаво, я люблю її. Вона моя законна дружина, ось у паспорті печатка, – Кутень тицяв у вічі Клаві свій паспорт. – І я маю право на неї! Маю. І заберу її!
– Ша, буксир, не здіймай хвилі. Вона для тебе що, річ? Дай їй спокій, Кутень, якщо маєш хоч трохи совісті й порядності.
– Я теж хочу мати спокій! – кинув сигарету на підлогу, потім нагнувся, підняв. – Хіба ви знаєте мої муки? П'ять років мук! Я не залізний.
Почувши дзвоник у вітальні, Клава вибігла, щоб відправити кудись Степку, але Кутень уже стояв поруч.
– Ой що було, Клавочко! – весело сказала Степка, але, побачивши Кутня, згасла. – Знову ти?
– Я, – він допоміг Степці зняти пальто. – Я тобі писав, що прийду...
Степка сіла на канапу, закутавшись у плед.
– Я чекаю, що ти скажеш мені. Говори при Клаві. Питаю останній раз, а якщо...
– Мені обридли твої погрози, Дмитре... Я тобі вже сказала давно: твоєю дружиною я не буду ніколи.
– А до коханця свого їздиш?!
– Кутень, ще одне слово – і я тебе спроваджу звідси! – Клава відштовхнула його від Степки і стала поміж ними.
– Я... я не буду... я... Степко, пожалій хоч ти мене... я ж люблю тебе, – Кутень сів на стілець, важко опустив голову на руки й заплакав, потім щось говорив, але слів не можна було розібрати.
– Як тобі не соромно? Припини цю істерику! – суворо сказала Клава.
Кутень заплакав ще голосніше, зібгав довгими кістлявими пальцями скатерку, бився головою об стіл і, враз зірвавшись, перекинув стільця й кинувся до Степки.
– Шлюха! Я... я не прощу тобі, ніколи не прощу!
Клава відвела його руки й виштовхнула в коридор.
– Я зараз покличу міліцію!
Кутень зірвав з вішалки своє пальто, вибіг з коридора. Клава замкнула двері. Степка сиділа, забившись у куток канапи, й злякано дивилася на Клаву.
– Пішов? Скільки це триватиме?
І раптом Кутень загупав у двері:
– Впустіть мене! Степко! Дорога моя! Я не буду більше... Відчиніть! Чуєте! Я тобі не прощу, не прощу!
Після цієї зустрічі з Кутнем Степка вирішила негайно виїхати до Москви.
– Я повинна хоч трохи заспокоїтись, Клаво.
– Ти знаєш, як мені буде погано без тебе, Степко, але ти все одно поїдеш... І я не втримаю тебе. Їдь. – Клава обняла Степку, наче це вже було прощання.
– Я візьму квитка на завтра, а потім піду ще в університет, Клаво, подам заяву, щоб перевели на заочний, може, закінчу колись свою науку... А ввечері давай запросимо Бориса Авер'яновича, Славка, Ігоря, Нілу й Ніну, га?
– Степко, я все приготую. О котрій годині?
– О десятій буду... Подзвони, Клаво, на студію Лебедю й хлопцям.
– Я все зроблю, Степко. Ні, ти почекай, одягни светр, холодно ж. І підфарбуй трохи вії і взагалі ти останнім часом зовсім не стежиш за собою. Я хочу, щоб тобою милувалися люди. Це ж так приємно...
– Клаво, ти страшенна підлабузниця й фантазерка!
Степка вийшла на вулицю й мимоволі озирнулася: ні, його не було. Хоча б не пристав на вулиці. Вона зупинила таксі й поїхала на вокзал.
Шофер – молодий, боксерського складу хлопець, не зводив зі Степки очей, а потім загальмував, під'їхавши до бровки тротуару.
– В чім справа? – стурбовано спитала Степка.
– Дуже пробачаюсь, – сказав таксист, відчинив багажник біля вітрового скла й дістав звідти листівку – фотографію Степки. – Ще раз дуже пробачаюсь, але прошу дати автограф, я збираю артистів кіно. Я – член клубу "Екран".
– Де ви її взяли?
– Купив у кіоску. Будь ласка, – подав ручку.
Степка розписалася.
– Дуже пробачаюсь. Ви на вокзалі довго будете?
– Мені треба купити квиток до Москви.
– Я вас буду чекати, бо зараз така хуртовина й таксі важко спіймати.
– Дякую.
Степці довелося з півгодини стояти в черзі, але таксі чекало на неї.
– Дуже вам дякую, я так затрималася.
– Я міг би вас чекати сто років...
Водій навідріз відмовився од грошей, які давала йому Степка.
– Що ви! Та мене ж уся Чорноморка засміє, якщо дізнається, що Сьома Півник... дозвольте відрекомендуватись: це я – Сьома Півник, – взяв оці рупії із Степки Чугай. Дуже пробачаюсь, я візьму з вашої ручки обратно тільки дві копійки, як сувенір. Проб'ю дірочку й буду, дуже пробачаюсь, носити на шиї...
– Ну навіщо, Сьомо?
– Я маю до вас, Степко, дуже пробачаюсь, що не знаю, як вас по батькові, свою фантазію. Кожна людина має фантазію, то чому ж її не може мати Сьома Півник? Ви що, вчитеся в цьому вищому університеті? – спитав Сьома, прочитавши вивіску.
– Так, на вечірньому...
– Зараз у вас будуть лекції?
– Ні, у мене справи, а лекції увечері.
– Дуже пробачаюсь, а коли у вас закінчуються лекції?
– О пів на десяту, а що?
– Степко обратно дуже пробачаюсь, але я дозволю собі просити вас дати мені дозвіл приїхати за вами. Дуже пробачаюсь, ви нічого не думайте, це моя фантазія. Чого ж ви будете в таку негоду ходити, коли сьогодні чергує Сьома Півник? Дуже пробачаюсь.
– Ну, якщо ви будете в цьому районі, то... але мені не зручно, – делікатно відмовлялася Степка.
– Якщо я буду навіть у Балаклеї і мертвий, то рівно о пів на десяту тут буде стояти машина, дуже пробачаюсь, з моїм трупом...
Степка розсміялася й побігла широкими засипаними снігом сходами.
– Машина вільна? – підійшов до таксі чоловік з якимись пакунками.
– Дуже пробачаюсь, – відповів Сьома Півник, – але зараз я не можу їхати.
– Чому?
– Я переживаю.
...Остання лекція. Ще п'ятнадцять хвилин, і Степка вийде з цієї аудиторії і, може, ніколи більше не повернеться сюди. У деканаті їй сказали, що переведуть на заочний відділ.
– Мені дуже хотілося б, – сказав їй декан, – щоб ви, Степанидо Полікарпівно, закінчили саме наш університет. Отож прощатися не будемо. До зустрічі на сесіях і на екрані... Ви чарівна актриса, вірте мені.
– Дякую.
Дзвоник. Степка швидко одяглася, поспішала, бо, напевне, вже зібралися її друзі, чекають. Ще зі сходів побачила, що стоїть машина Сьоми Півника.
– Стій! – раптом вийшов з-за колони Дмитро Кутень,
– Чого тобі треба? Відійди!
– На все життя запам'ятаєш мене, на все...
Кутень схопив однією рукою Степку за груди, а другою кілька разів зі скаженою люттю провів по її обличчю. Гострі жала бритв впилися в очі, в щоки, сковзнули по шиї...
– Ох , – не крикнула, а немов зітхнула Степка і впала закривавлена на холодні мармурові сходи.
Сьома вилетів з машини, кинувся до Кутня, збив його з ніг. Біля Степки вже юрмилися студенти, хтось несамовито кричав.
– У машину її! – крикнув Сьома, бо не міг сам проштовхнутися до Степки.
Хлопці підняли її й понесли в таксі. Сьома підбіг до Кутня, що звивався гадюкою на тротуарі, підняв його за комір.
– Гад! – і знову страшний удар в щелепу.
Підбігла міліція, вирвала Кутня з рук Сьоми.