І давай скоріше! — відповідала настановами Інна.
— Йому узо з закускою піднесли, — коментував події внизу Христос, — так що маєш у запасі гарантованих півгодини.
— Як добре, що маю друзів, котрі про мене так дбають, — уже з кухні кричала Слава, прямуючи до ванної.
Після свіжого, майже холодного, душу в голові трохи прочистилось. Підсушила волосся й повернулась у свою кімнату заправити
постіль та відкрити нарешті двері на балкон. Пора приймати в гості сонячне світло й тепло. Включила магнітофон і відкрила шафу, хороший настрій повертався. Нарешті весна! І хочеться чогось такого, особливого... Щоб піднесло на крилах у височінь і понесло, понесло!
"Скорпіонс" з магнітофону ніби доповнював думки:
"...Igo back to the places weve been...
I feels like you are still theare... All those lonely nights, lonely nights...
I live all those moments again, wishing you were here...[§§§§§]". Перед очима виринули улюблені місця, сад у пабі, маслинові гаї Василісового маєтку. Взяла телефон і стишила музику.
Після довгих гудків почула голос Василіса. Поговоривши, знову вийшла з кімнати.
— Поки ти збирешся, сонце зайде, — кинула, ніби з докором Інна, миючи на кухні посуд від сніданку.
— А куди поспішаємо? — дивуючись, перепитала Слава.
— Мій коханий чоловік їсти хоче, ото й берусь до каструль. А від тебе "кнору" чекаю.
— Можна подумати, ти без нього не обійдешся...
— Може й обійдуся, але здалася б і морквина, зелень, майонез, в холодильнику порожньо, вчора всім було не до того.
— Напевно й хлібину взяти треба, — додала Слава і повернулась у кімнату по гаманець.
— Гроші бери мої, — поклала десятку на стіл Інна.
— Облиш, — кинула їй Слава і відчинила вхідні двері.
Побігла легко сходинками вниз. У ній гарцювали дикі коні і їм аж ніяк не хотілося ліфта. Яка це чудова пора — весна! Щось починає бриніти в тобі з її настанням, грати, цвісти. Звідкись беруться сили й енергія, радість та пристрасть до життя.
Збігла на перший поверх, зупинилася перед вхідними дверми і глянула на ключі, — котрий з них від цих дверей. Та хтось підійшов з вулиці і першим устромив ключ. Підняла голову й гаряча хвиля залила тіло. За дверима стояв Аріс. Штовхнув двері.
— Доброго дня.
— Куди так стрімко? — питав і одночасно міряв очима свіже, сильне, добре збудоване жіноче тіло, що не мало нічого зайвого. Облягаючі штани й така ж спортивна майка підкреслювали кожен м'яз. Округлість бедер, соковитість грудей, плаский, як у античних фігур, живіт і лагідний вигин талії.
— До Ваггеліса, деяких дрібниць не вистачає до обіду...
— Маєте гостей? — в голосі почулася ледь вловима нотка тривоги.
— Так, друг Інни, — відповіла Слава.
У прискіпливому погляді спалахнула тепліша іскорка.
— Як минуло вчорашнє свято? — випитував далі.
— Чудово. З друзями завжди добре. Правда, в голові трохи шумно сьогодні, та без наслідків не буває.
— Можу запропонувати хороші ліки — прогулянку до моря та міцну каву в одній із прибережних кав'ярень.
"Не забарилось...".
— Дякую, може, якось іншим разом. Я не зовсім у формі сьогодні, — підбирала слова, аби відмовою геть не відігнати хлопця.
— Як хочеш, мені завжди буде приємно.
На мить замовкли. Очі, гарячі й спокусливі, заливали Славу спекою та одночасно вкривали льодом. Від цієї зміни температур напружилася кожна жилка й настовбурчилось волосся на руках, мов збуджена вітром трава. Холод і вогонь гуляли тілом, примушуючи його тремтіти. Ще трохи, і це тремтіння стане видимим.
— Серед тижня в мене обмаль часу, точніш немає зовсім, а ось на вихідні можна й до моря, — порушила мовчанку, аби якось вирватися з полону чорних цяток, що обвивали все тугіше її тіло такими ж чорними шнурами.
— З радістю, — відповів Аріс.
У його голосі, як і у всій постаті, відчувалась зваженість та поважність. У погляді читались порив і стриманість, захват, але й обережність.
Якби Слава була ще недостатньо досвіченою, як і належало бути в її роки, то така поведінка могла б їй видатися недостатнім
проявом зацікавленості. Навіть така собі байдужість, "хочеш, то добре, а ні — то ні..." Та окрім досвіду вона слухала інтуїцію, а та говорила, ні, просто кричала, — це цікавість! Особлива, вибіркова цікавість. Така цікавість з боку чоловіка їй давно не зустрічалась. Іще від знайомства з Василісом.
— Можу залишити свій номер, — вийняв мобілку з кишені.
— Я не маю де записати, — а запам'ятати не вдасться. За десять хвилин подзвони в двері, зліва від ліфту, якщо хочеш.
— Подзвоню, — спокійно і впевнено відповів.
— Бувай, — Слава взялася за клямку дверей, а хлопець подався сходами вгору.
Вона не йшла, а пурхала. Що за чудо — весна...
Повертаючись від Ваггеліса, вирішила також піднятися сходами, їй би тепер і на восьмий пішки чи на десятий, аби захекатись і вибитися з сил. Невже мало виснажливого тижня?.. І звідки цей ентузіазм?
"Ентузіазм" сидів на сходинках між другим і третім поверхом і крутив ключі у руках, насвистуючи щось собі під ніс.
— О-о! — ніби здивувалася Слава. — Ти ще не дійшов додому?
— Та ось, змучився й вирішив перепочити, а разом і почекати тебе... — відповів жартома.
— Ну, тоді я швидко. Хвилинку...
Слава увійшла в квартиру, залишила пакет із покупками на кухні й забігла в свою кімнату по мобілку, стрімко повернулася знову до виходу.
— А куди це ти знов? — дивуючись, перепитала Інна. Слава лише кинула на неї поглядом.
Записавши номер Аріса і скинувши йому виклик, повернулась до своїх.
— Процес, бачу, пішов, — здогадалася Інна, — рибка клюнула і скоро буде уха!
— Ух-ха-ха! — передражнювала подругу Слава. — Хто тобі сказав, що я буду заходити так глибоко?
— А навіщо тоді телефони? — схожим тоном перепитувала Інна.
— А так, для розваги.
— То нічого, все решта в нього вже виросло, гадаю! — реготала Інна.
— Одне тобі в голові, подруженько...
— Та мені одне, а тобі, бачу вже, — два! — веселилась Інна.
— Бачу в тебе настрій чудовий, то й несе відповідні думки, — зауважила Слава.
— А чом би й ні? Моя подруга такого красеня привернула! Мій на дивані ноги задер, все чудово!
Один із красенів з'явився у дверях:
— Про що сміх і розваги без мене? — дивився то на одну, то на другу, стурбований, що пропускає щось важливе.
Якщо хтось думає, що чоловіки не охочі до пліток, то дуже помиляється. Слава про це довідалась уже давно, ще в студентські роки, коли збиралося їх кілька, близьких подруг, і починали обговорювати новини, а хтось із їхніх приятелів проникав тихенько до кімнати, нібито щось спитати... Далі, схопивши вухом щось ціка— веньке, присідав тихо в кутику і, — ні слуху ні духу. Одні вуха! Коли якоїсь миті таки звертали увагу на "шпійона", — стрімко вилітав з кімнати, щоб не дістати по вухах.
Далі, в "On the road", переконалася, що не лише юні, але й будь— якого віку чоловіки не так ласі слухати, як обговорювати. Не лише чоловічі теми, такі як футбол, політика чи авто-мототеми, а все на світі. І жінок — найперше. Останнє смакували з особливою насолодою. Гурмани в їжі, гурмани й у плітках. Цілу школу пройшла тими вечорами в пабі. Та що школу, — академію! Бо за випивкою, як відомо, язики розв'язуються. Мисливці хваляться здобиччю, коханці — перемогами.
Василіс у таких випадках тільки слухав, підливаючи в склянки.
— А як не розкажемо? — питанням відповіла Слава.
— Ну-у, ви ж не будете такими жорстокими, — підлащувався Христос, — свою я приголублю, а тобі цукерок куплю! — моргнув Славі, обіймаючи при цьому Інну. — І все ви солоденько мені розкажете.
— Ох і дешево купляють нас чоловіки! — поцілувала в щічку свого коханого Інна.
Ще один тиждень збігав стрімко й гучно, як гірська річка. Виснажливо, та не без позитивної енергії. З дітлахами не могло бути інакше.
З яким би поганим настроєм Слава не переступила поріг цього дому, залишала його завжди сповнена радістю, хоч і вичавлена, як лимон.
Щодня в поведінці трійнят з'являлося щось нове. Новий звук, нове слово, нова емоційна реакція, прояв характеру. Формування характерів було помітним із перших місяців їхнього життя.
Одна — кокетка, примхлива й вередлива, а що вже красуня... з пелюшок. Друга — тиха, мирна, серйозна, зате як вирішить посміхнутися, то так сором'язливо й ніжно, що з нею посміхався цілий світ. Третя — забіяка, вперта та настирлива, однак веселої вдачі. Та веселість була змальована на її личку, закладена в рухах.
Зрання, прокинувшись, здіймалися на ніжки в ліжечках, чіпляючись за поруччя й вели якісь свої перемовини. Коли 'їхня мати чи Слава, або й обидві, відкривали двері в кімнату, отут... починалось. Починалося щось неперевершене за своєю емоційністю. В широко відкритих оченятах — захоплення й щастя, роти пороззявлювані, як пташині дзьобики, із котрих вилітають дивні звуки. Та, котра забіяка, так підскакує, вигинаючи дупцю і термосячи поручнями, що тільки дивуєшся звідки стільки сили. Кокетка верещить тонко й дзвінко всіма можливими тонами, заливаючись сміхом і розпорошуючи його по всьому приміщенню, як зима сніг над землею. Заповнює кожен куточок, кожну щілину, заліплює рот, очі, вуха! Тихоня падає назад у ліжечко, повертається лицем до стіни, чекаючи з надією, коли ж її знайдуть.
І так щоранку. Окрім днів, коли хворіли одна за одною. Тоді починався справжній Армагеддон. Та й це минало з неймовірними швидкостями, повертаючи знову до приємних і щасливих сюжетів. І такі сюжети з самого ранку створювали атмосферу позитиву на весь довгий та одночасно стрімкий день.
Діти — квіти. І малі з кожним днем справді розквітали все яскравіше й буйніше. Задля того цвіту доводилося викладатись наповну, але ж хіба інакше зацвітуть?
В тій круговерті, нестримній і, здавалось, безперервній, Слава не мала ані часу, ані сил думати про суботу й Аріса.
Та в п'ятницю ввечері, після теплої купелі, сиділи з Інною на лавці свого видовженого балкону, аж тут Інна тонко натякнула:
— Завтра маєш бути неповторною.
— Я неповторна завжди. Але до чого такий акцент на завтрашньому дні?
— Не придурюйся. Акцент — поверхом вище, — вказала пальцем вгору Інна.
— А ти чого не рухаєшся сьогодні? — запитанням відповіла Слава, переводячи увагу на подругу.
— На завтра робота трапилась, до того ж здосвіта.
Інна за кілька хвилин пішла до сну, а Слава відкрила підручник з астрології.