Уран

Хтось же мусить ступити перший крок? І ступлю його я.

...На Платоновому столику лежала телефонограма, записана Васьком. "Просимо прибути двадцять другого обласну нараду голів колгоспів", – прочитав Платон. Отже, треба завтра ранковим поїздом їхати. Степки він уже, звичайно, не застане. А може, це й на краще. Ніби хлопчисько, шукав її по селу, серед ночі приїхав до Кожухаря, щоб побачити... як вона обнімає якогось... І в машині не сказала жодного слова...

Платон почав складати в чемоданчик якісь папери, сорочки, все це робив машинально – думки про Степку не залишали його. Треба бути неперевершеним егоїстом і самозакоханим дурнем, аби сподіватися, що Степка й після останньої зустрічі з ним. після того прощання біля вітряка, коли благала, щоб він не відпускав її із Сосонки, ще й досі зберегла до нього якісь почуття.

Вранці Платон зайшов у контору, підписав банківські документи й попросив шофера, щоб відвіз його на станцію. Біля русавського мосту побачив Росинку й Олексія, вони йшли у село.

– Зупини! – сказав шоферові й одчинив дверцята. – Доброго ранку.

– А ви куди, Платоне? – мружилася від яскравого сонця Росинка.

– На нараду в область.

– Надовго?

– Це начальство знає.

– Я хочу вас про щось запитати, пробач, Олексію. – Росинка відвела Гайворона вбік. – Ви що, посварилися зі Степкою?

– Ні, здається, у нас нормальні стосунки, а що?

– Олексій каже, що ви... так холодно зустрілися... Ви поговорили вчора з нею?

– Ні. А те, що здалося Олексієві, мене, Росинко, не цікавить... він може бути спокійний...

– Ви, певно, думаєте, що Олексій... ну, що він... що вони, – ніяк не могла добрати слів Росинка, – а він приїхав, щоб зустрітися зі мною.

– З тобою? – перепитав Платон. Йому стало незручно за свою примітивну підозру. – Ні... я нічого... Скільки ви ще пробудете в Сосонці? – запитав Платон, дивлячись на годинник: до відходу поїзда залишалося півгодини, він не встигне й на хвилину заїхати до Степки.

– Ще днів чотири, – відповіла Росинка.

– Я ще її... вас застану. Передай привіт, Росинко.

Зранку позбігалися до хати Чугая Степчині подруги, й не було кінця розмовам, спогадам. І лише після того, коли вони порозходилися, домовившись зустрітися ввечері, Росинка розказала Степці, що бачила Платана.

– Привіт передав, – закінчила розповідь.

– Наші акції підвищуються! – посміхнулася Степка. – Нам передають навіть привіти!

– Степко, ти сьогодні в поганому настрої, – зауважила Клава, – а це ніколи не прикрашало жінку.

– Дайте мені спокій.

По обіді Степка вирішила віднести Васькові пакуночок, який передала Галина. Клава з Росинкою теж захотіли побачити Платонового брата.

Васько мив підлогу й дуже зніяковів, що його застали за цією роботою.

– Галина передала тобі, Васю, сорочку, – подала пакунок Степка, розглядаючи хлопця. Вилитий Платон.

А Васько, в свою чергу, не зводив очей з Росинки й Степки: як можуть бути так схожі люди?

Степка відчула розгубленість Васька і, щоб позбутися скутості, що охопила всіх, скинула пальто й почала домивати підлогу. Васько не давав, і закінчилося це тим, що вони розлили воду, а потім уже всі разом почали наводити порядок.

Рипнули двері, і до кімнати ввійшла ставна русява дівчина з такими голубими очима, що Клава не втрималася й вигукнула:

– Я думаю, що Сосонка мусить бути проголошена заповідником: які тут красиві дівчата народжуються! Як тебе звати?

Дівчина почервоніла й соромливо схилила голову.

– Леся, – теж червоніючи, промовив Василь.

– Я – Леся Купрієнко, – сказала дівчина.

– А я Степка, а це моя сестра – Росинка...

– Я вас знаю. Пробачте, я зараз! – Леся швидко вибігла з хати.

– Ти дружиш з нею, Васю? – спитала Росинка.

– Ми... вчимося в одному класі.

Леся повернулася з двома великими плакатами з "Чарівниці".

– Ви тут, як жива... Напишіть мені на згадку, Степко. Один мені, а другий – Василеві, – попросила Леся.

Василь приніс ручку, й Степка написала: "Дорога Лесю! Не будь чарівницею – будь щасливою. Степка Чугай". І на другому плакаті: "Василю! Краще бути зачарованим, аніж розчарованим. Степка".

– Я повішу його на цій стіні, – сказав Васько, оглянувши кімнату. – Ні, краще там.

Васько відчинив двері Платонової кімнати й приколов плакат біля вікна.

– Правда, тут буде краще?

– Звичайно, – погодилася Росинка. – А це хто, Васю?

Росинка показувала на фотографію Наталки, що висіла над Платоновим столом.

– Це Наталка... Нарбутова.

– А-а, – знітилася Росинка.

Степка вибігла з хати.

Тепер вона ніколи, нізащо не приїде сюди. Знову Наталка... Тоді, у вітряку, тієї проклятої ночі, коли вона, Степка, віддалася йому, він називав її Наталкою, і навіть тепер, уже навіки чужа, вона висить перед його очима, не забута, прощена й кохана.

Другого дня Степка й Клава виїхали із Сосонки. Чугай повірив, що їй негайно треба на студію. Служба...

– Коли ж ти, доню, приїдеш?

– Я тобі напишу, тату...

– З матір'ю попрощалася? – не міг не запитати Чугай.

– Попрощалася... Вчора увечері ходила... Я хочу, щоб тобі... вам було добре, – сказала, знаючи, що батько чекав на це її слово. Згадала Росинчиного батька й додала: – Усі не можуть бути щасливі... Тільки ти, пробач, тату, коли я... ще не буду називати її матір'ю... Може, я колись навчусь говорити це слово...

На станцію їх проводжали Росинка й Олексій. До Галини Степка не захотіла заходити.

– Передай привіт і скажи, що... мене негайно викликали на студію. Негайно. Про Платона – жодного слова, – наказувала Росинці.

– А якщо його зустріну?

– Привіт передай, скажеш, що на весілля запрошу...

– На яке весілля, що за розмови? – втрутилася Клава.

– На своє, – сказала Степка й розсміялася на весь перон. – Скажи, що я до Кутня повернуся.

– Божевільна, – зробила висновок Клава. – Росинко, не смій.

– Ні, скажи! – наполягала Степка. – А ти ж коли приїдеш, Олексо?

– Не знаю, – відповів, поглянувши на Росинку. – Я, мабуть, тут, на "Факелі", залишуся.

– Ти, на "Факелі"? – здивувалася Клава.

– Отар сказав, що у них почне виходити газета на будівництві... Я залишуся, Степко.

– А студія?

– Потім приїду... як буде з чим...

Перед відходом поїзда Степка вийшла з сестрою в тамбур і сказала:

– Може статися так, що наша... мати...

– Я думала про це, Степко... Я не залишу свого батька... А що буде – побачимо.

– Ну, а з Олексієм у тебе що? Серйозно чи...

– Н-не знаю.

– Ти ж сказала Охрімові, що вийдеш за нього?

– Ти, Степко, знаєш, що таке справжнє кохання?

– Я? Знаю.

– А я ще, мабуть, ні, – поцілувала сестру в щоку й зіскочила із східців вагона. – До зустрічі, до зустрічі-і-і!

...Пізно вночі телефонний дзвінок розбудив Васька.

– Васю, це я, Платон...

– Ну, здрастуй, – крізь сон промовив Васько, – дзвониш так пізно...

– Та не давали довго Косопілля... Васю, будь другом, побіжи до Чугая й попроси, щоб прийшла Степка... Мені треба щось їй сказати, дуже, розумієш, важливе. А я за півгодини знову подзвоню. Васю, одягнись і...

– Степки вже нема.

– Як нема? Вона ще три дні повинна бути... Біжи, Васю!

– Нема, – крикнув у трубку Васько. – Сьогодні поїхала... Вона була в нас. Учора. Галя мені сорочку передала, то вона приносила.

– Що говорила?

– Нічого... Підписала нам з Лесею афіші зі своїм портретом .. Я почепив його у твоїй кімнаті... з написом таким... дивним трохи...

– Що написала?

– "Краще бути зачарованим, аніж розчарованим". Чув?

– І більше нічого не сказала? – допитувався здалеку, через засніжені поля, міста й ліси Платон.

– Нічого. Росинка побачила карточку Наталки й запитала, хто це... Ну, поки я сказав, то Степка вибігла з хати і... нічого більше не сказала...

19

– Як справи з дисертацією, Платоне Андрійовичу? На захист запросиш?

– Якщо приїдете, то, будь ласка, Павле Артемовичу.

– Приїхати, певно, не зможу, але свою думку я вже написав.

– Дякую.

– Ти виступиш сьогодні? – поцікавився Шаблій.

– Мабуть, ні, Павле Артемовичу, я... я...

– Погано себе почуваєш? Справді, друже, у тебе вигляд не козацький. Захворів?

– Ні... Я просив би вас, Павле Артемовичу, відпустити мене з наради... Мені неодмінно треба поїхати в Приморське, – сказав Платон.

– Дуже треба? – посміхнувся Шаблій.

– Дуже...

– Що ж, їдь. – Шаблій потиснув руку Гайворону. – Потім колись розкажеш...

– Я вас познайомлю, Павле Артемовичу...

– Зрозумів. Тоді краще лети, Гайворон!

Платон купив квиток у касі аеропорту й лічив хвилини, що залишалися до відльоту. Та посадки не оголошували. У довідковому бюро кирпатенька чергова прогундосила, що виліт затримується через негоду.

Минала година, друга: Приморське не приймало літаків. Поїзд уже відійшов, що хочеш роби.

Диктор аеропорту люб'язно запрошувала пасажирів триста десятого рейсу зайняти місця в готелі: до ранку літака не буде, у Приморському штормовий вітер.

Платон кілька разів виходив уночі з готелю, вдивлявся в захмарене небо.

Вранці ніхто нічого сказати не міг: чекаємо повідомлень метеостанції.

Платон поїхав на вокзал і ледве встиг на поїзд. Стільки часу даремно пропало! Це ж лише завтра опівдні він побачить Степку. Платон взяв постіль і ліг, щоб заснути, щоб швидше минув цей день. Але заснути не можна, кожний нерв у напрузі. Чому стільки зупинок? Поїзд зупиняється біля кожного телеграфного стовпа. А може, літак уже над Приморським? А що робить Степка? Вона приїхала ще вчора... Послати телеграму з якоїсь станції?

"Їду, люблю тебе, зустрічай...", "Степко, доле моя, їду до тебе...", "Жити не можу без тебе...". Складено сотні подібних телеграм і не послано жодної... Він приїде без попередження, знайде її і скаже все. Поїде вона з ним чи залишиться там, але хай знає, що з того вогника, що запалила колись вона в його серці, вже давно розгорівся незгасний вогонь кохання.

Платона знесилюють безсоння й думки, десь аж під ранок він засинає тривожним сном.

...Борис Авер'янович здивувався, що Степка так швидко повернулася.

– Видно, погано тобі гостювалося.

– Ні, склалося так, – ухилилась од відповіді. – Перед від'їздом ще мушу владнати свої університетські справи, мабуть, доведеться перейти на заочний відділ.

– Напевно, Степко, ти вже не повернешся до нашої студії, – з неприхованим сумом сказав Лебідь.