Платон ішов на це свідомо, йому хотілося, щоб простий бригадир чи ланкова, прочитавши, зрозуміли все, щоб ця книжка хоч трохи допомогла їм у роботі.
Задзвонив телефон.
– Слухаю, – зняв трубку Платон.
– Платоне, приїхала Степка, – сказав чийсь схвильований голос.
– А хто це говорить?
– Не скажу... Приїхала Степка з сестрою. Зараз вони у Мартиненків на Видубі, а потім прийдуть... – Голос у трубці стих, почулося шептання: – Потім прийдуть до Чугая... А може, досі й прийшли.
– Хто це говорить? – але в трубці часті гудки.
Платон подивився на годинник: одинадцята. Невже приїхала? Чому ж не написала? Він одягнув кожушка й вийшов на вулицю. Зайду до Полікарпа, провідаю, подумав Платон, давно вже не був у Чугая.
У Чугая світилося. Полікарп відчинив двері, запросив до хати:
– От спасибі, що зайшов, Платоне, а то за цілий вечір і двері не рипнули. Роздягайся.
– Спасибі, – оглядав Платон хату. – Я ненадовго. Що ж ви робите, Полікарпе Васильовичу?
– Та примусив Кожухар щоденника нашого бригадного по дослідній ділянці переписати, бо, каже, якась наука по картоплі вимагає з Києва, то я оце пишу. Вечеряв? А може, давай удвох по-холостяцькому?
– Дякую... Це мені подзвонив хтось, Полікарпе Васильовичу, і сказав, що Степка приїхала, то я зайшов...
– Степка? Коли? – здивувався Чугай. – Не було й не писала, Платоне...
– Сказали, що вони з Фросинкою у... Марти...
– Степка? У Марти? – Чугай недовірливо глянув на Платона. – Не може бути... Вона додому прийшла б, до мене... То пожартував хтось... Пожартував... Степка не минула б своєї хати, ні...
– А може, вони поїздом до Видуба приїхали?
– Поїздом? – перепитав Чугай. – Якщо вдвох з тією Росинкою, то могло буть... могло. – Чугай замовк, закурив, а потім: – Мені оце до Михея треба було б навідатись... Не розберу, що тут записано, – показав пальцем на нерівні рядки.
– То сходили б, – Платон удає, що повірив цій наївній видумці Полікарпа. – Для науки то є дуже важливо... Мені теж, Полікарпе Васильовичу, треба заїхати до Отара Долідзе, щоб допоміг запчастинами.
– Треба, треба, Платоне, запчастини, то діло таке, що куй, поки гаряче, – прикидається й собі Чугай.
– То, може, я візьму газика та й поїдемо? – несміло пропонує Платон.
– Поїдемо, Платоне, бо того Отара вдень не знайдеш на тому "Факелі". – Чугай швидко одягнувся.
Уже за селом почули Гайворон з Чугаєм, як Данило Вигін видзвонював північ.
– Трохи пізно їдемо, Полікарпе Васильовичу, – сказав Платон.
– Михей довго спати не лягає, – заспокоїв Чугай. – Отар його вчить грузинських пісень, то вони до півночі співають, казала Ганна... А там... у Мартиненків, якщо гості, то теж не сплять.
– А ви ще не були в них?
– У Ладька? Ні, Платоне... Зараз у мене не життя, а, як казав мій комбат, ситуація... суцільна ситуація... Тобі одному признаюсь, Платоне, що... Марта, значить, хоче до мене повернутися... Ох, і тяжко мені...
– Відвикли чи...
– Люблю її, Платоне... останнім спалахом, напевне, в житті своєму, бо вже літа...
– То хай повертається, Полікарпе Васильовичу... Чи не можете переступити через свою гордість?
– Через гордість уже переступив, Платоне... ти ж був на весіллі... танцював я з нею і... Ладькові простив... бо й мені простили люди, – зітхнув Чугай. – А зараз про інше думаю: у них же з Ладьком дочка... Знову розіб'ється сім'я... свіжа рана буде... Моя вже зарубцювалася... і не знаю, як Степка на це подивиться... Одне слово, як казав мій комбат, ситуація...
– Обидві дочки вже дорослі, – подав надію Платон, – зрозуміють... Здається, в цьому будинку Михей живе? Тут. Приїхали, Полікарпе Васильовичу.
Двері відчинила якась незнайома жінка.
– Даруйте, ми, здається, переплутали поверхи, – перепросив Платон, але раптом побачив Михея.
– Заходьте, заходьте! – зрадів Кожухар. – Знайомтеся, хто кого не знає.
– Ми вам перебили розмову, – сказав Платон, побачивши Отара, який щось розповідав, жестикулюючи.
– Це Отар розказує нам, який буде "Факел", – пояснила Росинка. – Я така рада, що вас бачу, – сказала Чугаєві й Платонові.
Привітався й Ладько. Не було в хаті лиш Степки й Марти.
– Степку ми з матір'ю залишили, – шепнула Чугаєві Ганна, – хай... той... познайомляться.
– Пробачте, що ми так пізно, – ніяковіючи, почав Полікарп, – у мене діло до тебе, Михею... Ось тут написано, що вносили ми тринадцятого числа добрива під картоплю, а які – не розберу...
– Скажем, скажем, усьо скажем, – відповів за Михея Отар. – Сідайте. Вино будемо пити! Мама, давай, будь ласка, вино.
– Яке, сину, давати, – заметушилася Ганна, – хванчкару чи цинандалі?..
Ганна так звично вимовила назви цих вин, що всі й покотилися зо сміху.
– Давай, мама, і цинандалі і хванчкару давай. – Потім Отар звернувся до Олексія, певно, закінчуючи свою думку: – Отак, Алекс, попрацюєш на будівництві нашого "Факела" – сам будеш усе життя світитися од гордості... І твій Охрім, Росинко, приїде, а не приїде – тут тебе заміж видамо. Це тобі Отар каже, – правда, значить. Мама, давай бокали, а нема бокалів – давай кварти. Спасибі, мама. Тобі перший... кварта вина.
– Отар, може, Степку почекаємо й Марту? – спитала Клава. – Чи будемо голосувати?
– Клава, ти розумна женщина! Росинко, іди клич! – наказав Отар.
Росинка вибігла з кімнати.
...Зоставшись на самоті з матір'ю, Степка найбільше боялася плачу, крику, істерики, прокльонів минулому й виправдувань, але нічого цього не було.
Марта якось по-буденному підсунула стільчика Степці й сама сіла напроти, не виказуючи своєї схвильованості й розпачу перед донькою. Навіть тоді на вулиці, коли вперше побачила її, Марта обняла не Степку, а Фросинку й почула від неї безжальне: "Тільки не хникай, бо Степка зненавидить тебе".
– Тобі, Степко, мабуть, Фросинка все розповіла, – сказала Марта.
– Так, мені Росинка все розповіла...
– Як ти називаєш її?
– Росинка... Ми всі її так звемо, – Степка дивилася на матір, помічала разючу схожість з собою, але ніяк не могла усвідомити, що це її мати, що ця красива ще жінка народила, а потім залишила її...
І Степка, й Марта в своїх думках зовсім не так уявляли цю зустріч, обидві готувалися до страшної драми, яка могла б закінчитися жорстоким звинуваченням і розривом назавжди. Так, зрештою, могло б і статися, якби не було прокладено невидимого місточка між цими двома чужими жінками. Цим місточком була Фросинка. Тепер вона об'єднувала їх.
– Так, я все знаю, – повторила Степка. – І я тобі скажу правду. Я, мабуть, ніколи не відчувала, що ти мені потрібна була як мати... Я мала бабуню, а потім... потім я швидко стала... доросла й зрозуміла все, коли повернувся... батько... Мені було жаль тільки його... Я не була до нього ласкава, не тому, що він був байдужий мені, а тому, що я любила й люблю його над усе... Я боялася, що він, розчулений моїм співчуттям, ласкою, стане нещасний. А я хотіла, щоб він був мужній... І він такий був. Завжди... Я знаю, що ти приїжджала до нього.
– Він писав тобі? – насторожилася Марта. – Що писав?
– Лише кілька слів... Я дізналася про все від Росинки... Ти не думай, що вона у... нас... нерозумне дівчисько... Вона знає все.
– Що все? – знову тривога в очах Марти.
– Навіть те, що ти... не любиш... свого теперішнього чоловіка...
– Який жах! – щиро вихопилось у Марти. – Тепер ви вдвох з Фросинкою і... і з... Ладьком будете осуджувати мене...
– Я не буду, – твердо сказала Степка.
На цих словах сестри увійшла Росинка.
– Я перепрошую, але вас чекають там... у дядька Михея... там усі... ждуть... Степко, прийшов... Платон...
– Чого він прийшов? – Степка все ще не могла отямитися від цієї тяжкої розмови з матір'ю.
– Як чого? – не зрозуміла Росинка. – Мабуть, він хотів побачити... ну, хоча б мене або Клаву... Мамо...
– Ви йдіть, а я пізніше...
Росинка зупинила сестру перед дверима.
– Ти мусиш з ним поговорити, Степко.
– Я вже йому про все сказала... Більше він не почує від мене жодного слова, Росинко. Досить.
– А якщо він тобі... скаже?
– Що він скаже? – Степка рвучко відчинила двері. – Таточку, любий, рідненький!
Платонові подала руку:
– Добрий вечір.
– Здрастуй, Степко.
– Команда зібралася, можна віддавати кінці! – підняла склянку з вином Клава.
– Ще не всі, – тихо сказав Ладько.
– Мама зараз прийде, – підійшла до батька Росинка.
– Відбій! – скомандував Отар.
– Альошко, чим ти стривожений? – Степка обняла Олексія за плечі. – Ну, посміхнися, так, тепер я пізнаю тебе...
Платонові захотілося в цю мить вибігти з кімнати, щоб не чути її голосу, не бачити цих рук, що лягли на плечі якогось Альошки. Платон побіг би, але Платон Андрійович Гайворон мусив стояти й навіть усміхатися.
Увійшла Марта. Красива, спокійна. Привіталася. Чугай подав їй стільця.
– Якщо вино вже налите, – сказав Отар, – то його треба пити. Я пропоную тост за гостей!
Платон випив, поставив гранчасту чарку:
– Спасибі вам, але я мушу їхати. Хто зі мною – прошу, машина стоїть.
– Поїдемо, дочко? – спитав Чугай.
– Поїдемо, тату, а Росинка... Гаразд, ми поїдемо з Клавою і...
– Олексій буде спати в мене, – сказав Отар.
– А я взавтра прибіжу до тебе, Степко, – пообіцяла Росинка.
– Чекатиму! І тебе, Альошко!
Степка з Клавою полягали в маленькій кімнаті і ще довго не могли заснути.
– Ти трималася з Платоном, наче посол, який прийшов до глави іншої держави, щоб оголосити війну, – зауважила Клава. – На його місці я й не подивилася б на тебе.
– Він і так не дивився...
– А оці обійми з Альошкою! Степко, ти інколи буваєш такою ж не... розумною, як... Звичайно, Платон подумав, що Олексій твій... наречений або коханець.
– Хай собі думає, мені байдуже... Я знаю, що він не любить мене і, може, не любив ніколи, – Степка одвернулася до стіни.
– Боже, – зітхнула Клава, – мені здається, що нема дурніших людей, ніж закохані. Любить, любить він тебе. Це у нього написано на... фізіономії.
– Я не розбираюсь, що в кого й де написано. Він страждає, що його залишила Наталка... І ми завтра поїдемо звідси, Клаво, – раптом визріло рішення в Степки.
– Ша, я нікуди не поспішаю. Якщо так, то доведеться взятися за справу мені, – сказала Клава.
– Тоді ми з тобою посваримося назавжди! Чуєш, Клаво? Якщо ти скажеш йому хоч слово...
– Степко, не треба мене лякати розривом дипломатичних стосунків.