Чи хоч згадувала тебе Росинка? Що, не так?
– Так, – зітхнув Олексій.
– Тепер я не можу відповісти, бо живу не в Луганську, – сказала Клава.
Росинка сміялася.
Степка з Галиною сиділи в спальні й займались тим, чим займаються усі жінки світу, коли приходять одна до одної: приміряли плаття, показували кофти, туфлі, кульчики й обручки.
– Оце синеньке шила тут...
– Отут трошки треба звузити... поясочок сюди підійде... А це що?!
– Сашко з Москви привіз... французький оксамит... Тут на два плаття, я й тобі дам.
– Не треба, Галю!
– Ріж!
– А я тобі, Галю, подарую оці сережки. Подобаються?
– Яка краса!
– Бери...
– Ой! Сашко впаде, як побачить!
– Добре тобі з ним, Галю?
– Він так любить мене, Степко! Так нам з ним добре, що я часом аж боюся.
– Чого, дурненька?
– Ну, що так добре... Хворий він, Степцю, – похмурніла Галина.
– А що з ним?
– Серце... Він тримається, виду не показує, а я ж бачу, а я ж відчуваю, – зітхнула Галина.
– Ти бережи його, Галю.
– Як же я його збережу? Ні дня ні ночі не має... до всього йому діло, все через своє серце пропускає. Оце вчора приїхав увечері – чорний як сажа... "Що, – питаю, – графік ремонту тракторів зривають чи бетону в Сосонці нема?" – "Гірше, – каже, – доярка Марина Федорчукова померла, двоє дітей залишилося, а чоловік п'яниця... Сьогодні в інтернат повезли діток..."
Мовчання. Лежать уже забуті плаття й кофти на ліжку, туфлі й чобітки на підлозі – дріб'язок перед людським горем.
– А як... Платон? – Степка й очей не підводить.
– Як завжди. Робота, робота, й більше нічого. Дисертації ніяк не захистить. А зараз там, у Сосонці, таке будують, що ти, Степко, й не впізнаєш села.
– Казала мені Росинка, що комбінат якийсь споруджують, – згадала Степка.
– Урановий. Величезні поклади руди знайшли під Видубецьким кряжем... Уже містечко збудували... Назвав його Саша мій... Видубом... І колію залізничну проклали до Сосонки, робочий поїзд ходить...
– Справді? – здивувалася Степка.
– Комсомольців з усього району на "Факел" возить... Платонові тяжко. Молоді на комбінат працювати рвуться, старі за полями плачуть, нові сівозміни запроваджувати треба на тій землі, що лишилася, луки морем затоплять – кормів для худоби не буде... І про це йому думати треба.
– Так і живуть удвох з Васьком чи... – Степка не наважується запитати, чи приїхала вже Наталка.
– A ти що, не знаєш? – сплеснула руками Галина. – Він тобі не писав?
– Ні... Ми не листуємося, Галю.
– Наталка... вона... вона, Степко, вийшла заміж...
– Що? Коли, за кого?
– Я думала, що ти знаєш, – знизала плечима Галя. – Хоч нічого дивного нема, він мені сам тільки недавно розповів... І в селі ніхто не знав, аж поки заяву до суду не передав через Диньку... Вийшла заміж за свого лікаря, який доглядав її в клініці... Казав Платон, що хлопець розумний і симпатичний.
– Коли ж це сталося?
– Зо два місяці тому... Наприкінці листопада... Казав Платон, що саме перший сніг тоді випав на Сосонку... А я думала, Степко, що ви листуєтесь...
– Якби листувалися, то Платон сказав би тобі, – промовила Степка.
– Про себе нічого не каже, немов у нього хтось назавжди забрав його особисте життя...
– Переживав? – Степці хочеться знати все-все.
– Мабуть... Сказав мені, що... нема вже у нього... голубих вітрил, залишилися тільки робочі... парусинові... Сам залишився, так у мене болить за нього душа, Степко. – Галина тихо плакала. – Після смерті мами жодного дня радісного не мав... Поки нас з Васьком на ноги поставив... Наталку, потім колгосп... та й посивів.
Степка впала обличчям у подушку й теж залилася слізьми.
– Степко, не плач, не треба, – тепер уже заспокоювала Галина. – Я знаю, що й ваше кохання за вітрами пішло... Таке життя.
– Яке життя?! – майже крикнула Степка. – Я ж любила його все оце прокляте своє життя. І зараз люблю до нестями, до смерті... А він... Я благала його, щоб поїхав зі мною, просила на колінах, щоб не відпускав мене із Сосонки... Цього він тобі не казав?! Він розлюбив мене, я знаю, знаю! Вона забрала його в мене, вкрала мою любов, а тепер забула його... Тепер вона, як... пішла до іншого, може, на місяць чи на рік, і їй байдуже, що через неї ходять двоє нещасних людей на землі...
– Степко, ви повинні зустрітися з Платоном...
– Що?! – спалахнули якимсь чорним вогнем Степчині очі. – Я вже, Галю, зустрічалась... Тепер я не хочу заважати йому... страждати... І ти йому нічого не розказуй про цю нашу розмову. Я беру з тебе слово. Я не хочу, щоб з мене сміявся навіть він...
На кухні почулися сміх і голос Клави:
– Якби я була партійна, то взялася б на облік тільки у вашому райкомі...
– Ходімо, Степко, Саша прийшов!
– У моїй хаті ще не бувала жодна кінозірка! – вигукнув Мостовий і обняв Степку. – Оце-то гості!
– Аз Росинкою цілувався! – покивала пальцем Клава.
– З Росинкою ми давні друзі, вона мені Галинку притримала, щоб заміж за якогось почесного шахтаря не вискочила, – розсміявся Мостовий. – І взагалі Росинка вже каша. Я вчора бачився з її батьком, і він сказав, що Росинка після технікуму приїжджає працювати на "Факел".
– Правда?! – запитав Олексій.
– Правда, – відповіла Росинка. – Захищу диплом і на "Факел", про це лише можна мріяти.
– Ясно, – сам собі сказав Олексій. – Усе ясно...
– Якщо ясно, то давайте обідати.
Обідали весело, хвалили Клаву, пили по черзі за здоров'я всіх, за любов, за дружбу й за "Факел".
– Щоб він горів ясно! – сказала Фросинка.
– Це залежатиме від тих, хто працюватиме там, – додав Олександр Іванович.
– Що це у вас там за "Факел"? – запитала Клава. – З самого ранку чую: "Факел", "Факел"...
– Комбінат у Сосонці будуємо, Клаво, – відповів Мостовий.
– Нафту знайшли?
– Ні, трохи серйозніше...
– Саша, що за секрети?! – сказала Клава. – Я все розумію й мовчу... Мабуть, знайшли титан або уран... Якби я тобі сказала, що інколи своїм краном вантажу в трюми, то... ти теж знаєш що?.. Треба... Підчепиш таку штучку – кран вгинається... А що зробиш? Треба...
– Коли ви збираєтесь їхати? – запитав Мостовий.
– Сьогодні, – вирішила за всіх Степка.
– Я вам пришлю машину.
– Ні, Олександре Івановичу, – сказала Степка. – Ми поїдемо поїздом. Тільки подумати: до Сосонки поїздом!
– Поїздом! – підтримала Росинка.
– Тоді до зустрічі. У мене ще багато справ, – Мостовий попрощався. – Ми з Галиною приїдемо завтра.
– Степко, передай, будь ласка, цей пакуночок Васькові, – попросила Галина. – Сорочку йому купила.
...Кілька стареньких пасажирських вагонів стояло біля перону – це й був поїзд Косопілля – Сосонка. Степка побігла до каси. Постукала у віконце.
– На Сосонку коли відходить? Чотири квитки, будь ласка.
– О-хо-хо, – позіхнув знайомий уже Степці касир. – Скажем...
– Скажем, скажем, усьо скажем, – підхопила Степка, і вони вдвох розсміялися.
Вагон був порожній – така пора: з базару вже повернулися сосончани, а робітникам другої зміни ще було рано їхати. Степка з Росинкою стояли біля вікна, шукаючи знайомих прикмет. Поїзд пересік шосе і, обігнувши сосонські поля, пішов просто на Видубецькі гори.
– А то що таке, Степко?! – вигукнула Росинка. – Коли я була, то цього ще не бачила.
– То насипають греблю, – догадалася Степка, – море буде.
– Море? – підійшла й собі до вікна Клава. – Кожне порядне місто мусить мати море.
– Яка краса! – захоплювався Олексій. – Подивіться, як вписуються у цей пейзаж крани й ця гребля... А які гори! Уявляю їх весняними, зеленими... А луки! Степко, ти там пасла телят?
– Там...
– А вітряк! Ні, це чарівно! Бачите вітряка, дівчата?
– Бачимо...
– Ось що треба знімати! – вирішив Олексій.
Поїзд стишив хід. Показалися величезні склади й маленька станційна будівля.
– Видуб, – прочитала Степка.
Вони вийшли з вагона, й Росинка запитала:
– А куди ми підемо?
– Справді, Росинко, ми ж не домовилися, – замислилася Степка.
– Ходімо до нас, до мами, – запропонувала Росинка. – Чи ти, Степко... Я тебе розумію, але все одно треба ж колись зустрітися тобі з нею.
– Треба, Росинко...
– Дівчата, будьте мужчинами! – сказала Клава й віддала Олексієві чемодани.
– Ходімо, – промовила Степка, міцно стиснувши руку сестри.
Широка дорога, з бетонними брустверами для тротуарів на узбіччі, привела їх у Видуб. Власне, у місті зараз була тільки одна оця широка вулиця з добротними п'ятиповерховими будинками, просторими дворами й тендітними деревцями, посадженими, напевне, восени.
Їх обганяли навантажені блоками й цеглою автомашини, дзвонили крани, переносячи контейнери, співали дівчата, фарбуючи стіни величезного будинку.
– Вони тут таки працюють, – сказала Клава. – І крани у них то, шо нада...
– А колись тут були поля, – замріяно промовила Степка, – а там ліс...
– Ось наш будинок. Двадцять восьмий. Квартира... шість...
– Що, вже прийшли, будемо швартуватися?
– До кого ви? – поцікавилася молодиця у великій квітчастій хустці, перервавши розмову з сусідкою. Це була Ганна Кожухариха. Вона ступила крок до Степки, кинула на землю якийсь пакунок і вдарила обома руками об поли кожуха. – Марто! Оце ж твоя Степка!
– Мамо!
Марта так і не збагнула, чий це був голос – Степки чи Фросинки...
* * *
Платон перечитував автореферат своєї дисертації, який надіслав йому зі своїми помітками професор. Ось і завершена багаторічна праця. Платон дуже критично ставиться до своєї дисертації, адже стільки вже списали паперу вчені й не дуже вчені мужі про організацію праці в колгоспах, про резерви дальшого розвитку господарства! І лежать ці труди баластом у бібліотеках, ніхто їх не читає, і користі від них ніякої. Платон прочитав їх чимало, так званих наукових праць. На жаль, багато з них були просто розбухлими інформаціями, в яких до загальновідомих теоретичних положень притягувалися кон'юнктурні висновки, які в свою чергу грунтувалися на випадкових фактах. Треба виступити проти трав – будь ласка. За кукурудзу, горох? Просимо...
Гайворон узагальнив досвід колгоспів в організації праці всього району і свого, Сосонського. Його працю прочитали в усіх артілях, а потім обговорили на районній теоретичній конференції з участю вчених академії й співробітників науково-дослідних інститутів.
Роботу Гайворона оцінили високо, хоч дехто звинувачував його в зайвому "практицизмі".