Оборона міста лежала головним чином на двірських козаках пана Потоцького на чолі із сотником Іваном Гонтою. Він мав у поляків велику шану, а проте, коли спалахнуло повстання Залізняка, Гонта згадав, якого батька він син, і увійшов із Залізняком у зносини.
Гонта, сотник Уманський, поміж військом ходить,
А з Максимом Залізняком листами говорить.
А в неділю рано стали в дзвони бити,
Гей, став Гонта з козаками під Умань підходити.
Коли Залізняк уже зовсім наблизився до Умані, Гонта вийшов зі своїми козаками йому назустріч, ніби игоб би-тися з ним, а проте прилучився до нього.
Разом із Гонтою Залізняк здобув Умань, а далі, й замок, у якому оборонялася польська шляхта; побив багато поляків і жидів, поруйнував костьоли та єзуїтські школи і взагалі вчинив погром, найбільший з усіх, які досі робив.
Доки Залізняк був під Уманню, інші гайдамацькі ватажки громили польську шляхту по інших місцях. Семен Неживий з-під Мошен хазяйнував на Черкащині, Іван Бондаренко — на Полісі, а Яків Швачка розправлявся з панами та жидами в околицях Білої Церкви, Василькова та Фастова. Цього ватажка коліїв теж оспівала народна пісня:
Ой, не звіть мене Швачкою,
А звіть мене Кийло!
Позаганяв жидів, позаганяв ляхів
В Білу Церкву на стійло.
Ой, вже ж тая Білая Церква
Та оббитая китайками;
Ой, тепер вона да завойована
Да славними козаками!
II
Ой, хвалився та батько Швачка,
Та до Фастова йдучи —
Ой, будемо драти, панове молодії!,
З китайки онучі.
Та ходить Швачка та по Фастові
Та й у жовтих чоботях —
Ой, вивішав жидів, ой, кивішав ляхів
Та на панських воротах.
У ті ж часи стався випадок, що дуже зашкодив справі народного повстання на Україні і навіть Війську Запорозькому. 18 червня гайдамацький загін козаків у 300 душ напав на містечко Палієве Озеро, біля турецького кордону, й почав бити там поляків і жидів; коли ж ті стали тікати в сусіднє турецьке місто Балту, гайдамаки обложили те місто і давай вимагати, щоб турки видали їм утікачів. Турецький каймакан на те не згодився і запросив зі свого боку, щоб гайдамаки відступили геть од кордону. Тоді гайдамаки вдерлися в Балту силою і побили не тільки поляків та жидів, а й турків.
Той випадок обурив турецького султана, що тільки й чекав, як би розпочати війну з Росією; російський же уряд обвинуватив у цій події запорожців, посилаючись на те, що вони брали участь у гайдамацтві, та й на саме українське повстання глянув уже неприхильним оком.
Щоб виправдати Військо Запорозьке, Калнишевський негайно вислав із Січі на чолі із Сидором Білим кілька сот козаків гамувати коліїв, та тільки запорожців попередив російський генерал. Серед літа Барську конфедерацію було придушено, й російський генерал Кречетников у Бердичевському замчищі взяв Пулавського в бранці. Зараз же після того польський король попросив царицю Катерину допомогти йому своїм військом приборкати "хлопське" повстання. Росії після знищення Барської конфедерації народне повстання на Україні було вже не потрібне, й цариця, вдаючи із себе незадоволену з того, що повстання вибухнуло неначе з її дозволу, звеліла начальникам російського війська схопити привідців повстання.
На підставі того наказу генерал Кречетников прибув із своїм військом до Умані й зупинився поруч із табором Залізняка, що нічого ще не відав про зміну політики російського уряду, і, вдаючи із себе, як було й досі, спільника козаків, закликав усю гайдамацьку старшину до себе на бенкет. Не маючи ні гадки про лихо, Залізняк, Гонта й інші гайдамацькі ватажки пішли до намету російського генерала на сніданок, але як тільки вони підгуляли, Кречетников звелів їх усіх пов'язати.
Проте, мабуть, Залізняк пив, та не упивався, а стежив за кожним рухом Кречетникова, бо коли почали роздивлятися поміж пов'язаними на бенкеті й у гайдамацькому таборі, то виявилось, що хоч усіх ув'язнених гайдамаків було аж 845 і з них 65 запорожців, та тільки Залізняка поміж ними не знайшли. Це ще дужче ствердило народні думки, що Залізняк — характерник і напустив на москалів ману так, що ті не побачили, як він виходив із намету Кречетникова й далі — з табору.
Після того російські генерали й полковники так само позахоплювали мало не всі інші гайдамацькі ватаги, бо вони мали православних росіян за своїх спільників і не стерелися їх. Швачку та Неживого було привезено до Києва і згодом заслано в Сибір; Журба ж не дався в руки живим і був убитий разом із трьома десятками своїх товаришів. Козака Швачку народ оспівав не менше за Харка та Залізняка:
Ой, на козаченьків, он, на запорожців та пригодонька стала:
Ой, у середу та у обідній час їх Москва забрала.
Крикнув Швачка та на осавулу: "Із коней — додолу!
Ой, не даймося, панове молодці, ми москалям у неволю!"
Москалики умні, москалі розумні, розуму добрали:
Ой, наперед Швачку із осавулом докупи зв'язали.
Ой, ізв'язали і попарували й на вози поклали,
Із Богуслава до Білої Церкви їх у неволю зібрали.
Ох, пошлемо галку, ох, пошлемо чорну а до Січі рибу їсти,
Ох, нехай донесе, ох, нехай донесе до кошового вісті.
Ох, уже тій галці, ох, уже чорній та назад не вертаться,
Ох, уже ж нам, панове молодці, із кошовим не видаться!
II
Ой, узяли Швачку та й повезли Швачку
Аж у Київ возами...
Оглянувся назад на Вкраїну
Та й залився сльозами!
Ох, і лети ж, галко, ох, лети ж, чорна,
Аж у Низ до кошового!
Нехай пише листи на білій бумазі
Та дає мені вісті.
Ой, уже ж галці, ой, уже ж чорній
Та й на Низ не літати...
А вже козакові, а вже Швачці
На Вкраїні не бувати.
Куди подівся Залізняк із бенкету генерала Кречетникова — невідомо. Народні оповідання розказують, що він до кінця свого віку блукав по байраках колишнього Дикого поля — побіля Бугу та на верховинах Інгулу й Інгульця.
Найдивнішим і найтяжчим для коліїв було те, що російські війська, захоплюючи їх, видавали усіх, хто не був родом із Лівобережної України і не був запорожцем, до рук тим самим польським панам, проти яких вони повставали, а вже пани чинили з ними, що знали: вигадували їм таких мук, яких ніхто не знав, допоки й світ стоїть. Суд (коли тільки можна назвати судом мордування до смерті) відбувався над гайдамаками в місті Кодні. Там було замучено на смерть і Ґонту. З нього та його товаришів, Білуги й Шила, три дні з живих здирали потроху шкіру і тільки, коли ті почали вже помирати, було їх четвертовано.
Мали пани на Вкраїні добрі оборонці:
Звірилися сотникові Уманському Ґонті.
Мали пани на Вкраїні дуже добрий трунок,
Пани тії розумнії дадуть сі рятунок.
Пани теє зрозуміли, згоду учинили:
Підкинувшись під Умань, Ґонту ізловили.
Вони ж його насамперед барзо привітали,
Через сім день з нього кожу по пояс здирали
І голову облупили, сіллю посипали...
Пан рейментар походжає: дивітеся, люде,
Хто ся тільки збунтував, то всім теє буде.
Біля Кодні було поховано кілька сот замордованих на смерть волелюбних українців, а скільки народу розійшлося з Кодні з одрубаними або спаленими вогнем руками, скільком були відтяті на руках пучки, скільком випечені очі, — так того ніхто не передав би. Народна пісня так згадує сумний кінець цього українського народного повстання:
Ой, і зв'язали та попарували,
Ой, як голубців у парці,
Ой, засмутилась уся Україна,
А як сонечко в хмарці.
Місто ж Кодня з того часу стало на Україні словом прокляття. Кому бажають у житті найгіршого, то кажуть: "Бодай тебе Кодня не минула".
Простий народ на Вкраїні мав у своїх згадках Залізняка за такого ж самого оборонця його прав, як і Богдана Хмельницького, і в одній із пісень він навіть, сидячи у Київській Печерській фортеці, погрожує полякам:
"Іди, іди, Залізняку, годі вже гуляти,
Підем в Київ у Печорське Богу роботати".
І говорить Максим-козак, сидячи в неволі:
"Не матимуть вражі ляхи на Вкраїні волі.
Течуть річки з всього світу до Чорного моря,
Минулася на Вкраїні жидівськая воля".
Замішані в повстанні українські люди, почуваючи за собою правду, мужньо приймали муки і вмирали не з каяттям, а з надією, що за їхню смерть помстяться товариші, як сказано в пісні:
"Гей, котрії козаченьки будуть в світі жити,
Не забудьте козацької смерті відомстити".
Та тільки не сталося того: ніхто не помстився за тяжке мордування гайдамаків. Пригноблений люд незабаром зневірився у своїй міці й тільки руїни панських будинків ще який час нагадували про Коліївщину.
НЕЗАДОВОЛЕННЯ ЗАПОРОЖЦІВ КАЛНИШЕВСЬКИМ
Захоплення гайдамаків російським військом та видача їх полякам на нелюдську розправу страшенно розгнівила запорожців на поляків і на російський уряд, і коди 26 грудня 1768 року кошовий Петро Калнишевський став перед радою і прочитав указ цариці про війну з Туреччиною, запорожці почали його взивати зрадником за те, що лишив Україну під час повстання без помочі. Далі натовпи козаків, розігнавши старшину з майдану, порозбивали старшинські будинки, одімкнули пушкарню й випустили на волю усіх товаришів, засуджених за гайдамацтво.
Переляканий тим погромом Калнишевський, переодягнений у ченця, втік із деякою старшиною байдаком у Кодак, і тільки січовий пан-отець вгамував розпалених запорожців і умовив їх знову прийняти Калнишевського на уряд.
Трудне й складне було становище Калнишевського: з одного боку, державний уряд і Київський губернатор докоряли йому за участь запорожців у гайдамацтві, з другого, — запорожці не дозволяли карати за гайдамацтво своїх товаришів і дорікали тим, що він не допомагав повстанцям на Україні.
Калнишевський не зміг вивернутися з того становища й почав робити великі помилки, підточуючи підвалини давнього січового устрою.
Треба зазначити, що невдовзі після турецької війни 1738 — 1740 років традиції Війська Запорозького щодо волі, рівності й братерства почали занепадати. Старшина військова стала на облюбованих кутках Запорожжя будувати собі зимівники, пускала туди одружених козаків і під їх доглядом вирощувала собі коней, худобу та овець і хутко забагатіла. Рівність станів на Січі таким чином порушилась, і між запорожцями з'явилися свої "дуки-срібляники", як на Гетьманщині; старшина ж військова, обтяжена своїми гуртами худоби, табунами коней та отарами овець, почувала себе залежною від російського уряду, що міг усі ті їхні багатства відібрати, а не від товариства, про яке мала б дбати.