За місце Василіс платив оренду, а як так піде далі то скоро не буде чим платити. Уже за кілька місяців заборгував.
Василіс звик жити добре, на широку, як кажуть, ногу. Не вмів і не хотів відмовляти собі в чомусь. Слава зрозуміла це добре ще на перших порах їхнього знайомства. Все це помалу відходило в минуле. А що далі, Василіс не знав, він залишився один, відокремлений. Від усього й усіх. Десь за своєю волею, а десь ні.
Якось по Різдвяних святах, Слава вирішила вкотре заговорити про шлюб, у такий спосіб вона зможе допомогти йому економічно, продовжуючи працювати деякий час в Афінах. А там видно буде.
У Василіса було вже чимало боргів, про дещо знала, про інше здогадувалась, а про щось, можливо, й уявлення не мала. Якщо про особисте Василіс розказував легко, то про економічні проблеми надто не розходився. Тут говорив лишень про те, що вважав за потрібне й ніколи, або майже ніколи, не радився з нею. Та навіть якби й ділився чимось, то до порад навряд чи прислухався б. Він жив лишень своєю головою і своїми розрахунками, тож правильним завжди є те, що вирішив він...
На Славину не зовсім сміливу пропозицію лишень покрутив головою:
— І чим ти можеш допомогти мені? Знала б скільки треба...
— Знала б, якби сказав. Та про це ти мовчиш.
Звісно, її засмучувало й ображало те, що знову шукає відмовки, не лише в шлюбі, але й у допомозі. Власне, як завжди, чому дивуватись?
Та все дивувалась. Бо якось на Великдень, ще перед оцією великою кризою в роботі пабу, сказав їй, коли сиділи в одному з затишних ресторанчиків біля моря, що готовий подарувати їй... дівчинку! Слава ж бо завжди хотіла донечку. Правда про шлюб тоді не обмовився, а вона не наполягала ні на одному, ні на іншому. Тепер же не змогла збагнути, чому? Бо так зраділа тоді, так збентежилась: Василіс нарешті готовий мати з нею дитину! Не зловила шанс, не використала. А він минув, як усе минає. Загубилося...
Можливо, Василіс відчув тоді її холоднечу й невизначеність. Тож більше ані слова, ані дії. Забулося...
— Пам'ятаєш, — гірко посміхнулася Слава, — ти говорив мені якось про дівчинку?
— Що ти говориш таке, Васильку? Ти ж не старий іще! В тебе стільки землі, маслин, овочів! А ще можна й птиці чи тваринок яких. Біля землі не голодують. І я допоможу... Знаєш що роботи не боюся.
— А-а-а! Тобі одне в голові! — різко відмахнувся Василіс.
— Так, одне, бо хочу бути з тобою. Хочу допомогти тобі врешті— решт! Чому стільки років їжджу сюди? Тільки заради ліжка, до якого все зводиш?
— А що, може, не подобається уже?
— Що за питання? Невже думаєш, що так важко вирішити цю проблему деінде? Навіть у цій країні я лише тому, що тут живеш і дихаєш ти!
Василіс мовчав, а Слава продовжувала.
— Чому коли починаю розмову про шлюб, у тебе погіршується настрій і починаються різні відмовки? Відразу знаходиться низка проблем, що цьому перешкоджають. Відразу все, що ніби було чудовим до цього, набуває інших кольорів. І це все — наші стосунки. І так завжди! Якщо колись поміж нами бувало всякого, то сьогодні все ж добре! Ти хотів, щоб ми, окрім коханців, були й друзями, однодумцями, і ось — так воно є. А чи це моя ілюзія? Ще одна із багатьох... Але ж я ніколи не відчувала тебе так близько до себе, як тепер. Що ще може втримати нас від такої формальності, як шлюб?!
— Минуле, — відрізав Василіс.
Славі на мить забило дух. "Ось воно що!.. Минуле... та навіщо? Що за дурня?.. І як тоді зрозуміти оті пропозиції щодо спільної дитини? Уже після всіх непорозумінь і випробовувань?! Хіба тоді не було минулого?.."
— Минуле. — мовила вже спокійно. — Але ж ми не в ньому. Ми не зупинилися й тупцюємо без мети. Ми йдемо вперед, як саме життя. Міняємося, міняються наші стосунки. І міняються якісно. Чи хочеш сказати, що все зараз, як і було в перші роки?
— Не так. Та я не можу не пам'ятати.
— І що дає тобі така пам'ять? Думаєш, я забула? Та пам'ять минулого потрібна лише як досвід. Щоб вчитися і щось змінювати.
Василіс уперто мовчав, а перед очима Слави, поза її волею, промайнули чвари минулих років. Вирвались нахабно з глибин пам'яті, хоч як міцно тримала зачининеми двері. Завжди жила щасливими спогадами їхнього спільного життя, а вони мимоволі перемішувалися з темними й болючими, що сиділи глибоко в нетрях свідомості й тепер виривалися на волю. Чужі й небажані, грюкали в двері — пустіть і нас! Ми теж — спогади, і ми живі! Куди подінешся від нас?!
Скільки всього було там... Скільки слів, як терня колючих. Скільки поглядів, як вогонь пекучих. Скільки образ, скільки болю.
Згадалось усе. Пробігло швидкісною плівкою перед очима. В тому кіно завжди винуватою залишалась вона. Завжди грала не ту роль, говорила не ті слова. Робила все не так. Та чи була жертвою в тому фільмі, а чи катом? Сама вибрала собі роль, а чи нав'язав хтось невидимий, інший. Змусив згорати і спалювати, спустошувати і всихатись, мучити і мучитись, шукати винних і почуватись винною. Ставати звіром і викликати звіра в ньому. У своєму, найулюбленішому герої.
В тому фільмі вона зруйнувала йому життя. Хоч збагнути не могла, як то? Нічого ж не просила, ні до чого не зобов'язувала. Просто була... Невже то і є її найбільшою провиною? Невже її життя не зруйновано? Та як може бути зруйновано, коли квіти все проростають?.. Коли все ще тут вона. Коли він ще тут. На руїнах...
Стояли вони на руїнах. Стояли вже тихо, примирено. Та все ж уперто не зрікаючись своїх бажаннь. Слава — шлюбу, як гарантії свого майбутнього. Василіс — його відсутності, як уникнення якоїсь, лише йому відомої, біди. І уже стільки років єдності, і уже стільки років суперечностей.
Ще одна розмова, або, швидше, натяк на можливість шлюбу, закінчився невдачею. Як виявляється, у всьому винне тепер минуле. А теперішнього Василіс ніде не бачить. Теперішнє нічого не варто. Нічого не варта Слава, нічого не варті їхні стосунки. Нічого не варте її бажання допомогти і бути поряд. Та, певно, Василіса влаштовує така її присутність і не більше.
Це боліло сильніше, аніж їхні бурхливі сварки та суперечки. Більше, аніж розрізана рука, розбита голова чи здійнята його рукою сокира над нею.
* * *
Зима виплакувалась останніми дощами, виливала свою журу за тим, що час її збігає, а місяців за дев'ять знову повернеться до свого престолу і, певно, дуже солодкий той престол, що всі до нього так тягнуться. Навіть Природа. Порпи все, лише Природа дотримується певних правил і законів, неписаних, зате таких чітких, справедливих і беззаперечних. Закінчується час володіння Зими, може поша— леніти, але місце обов'язково звільнить. Бо приходить час правління Весни, що свіжа й зарум'янена, ніжна і духмяна, щедро мине свою квітчасту корону з пишних кіс і покотить нею по землі. Багряній земле, радій земле, цвіти земле! Кохайся й милуйся, наповнюй свої нутрощі новим життям. Шаленій, буйній, памороч голову всім і всьому! Співай щебетом птахів, дзвени бджолиним роєм над квітками, кріпися пташиними гніздами, посміхайся й цілуйся вустами закоханих дітей твоїх! Бо далі царівна Літо підхопить та закріпить твої починання, підживить їх, силою наллє. А Осінь-царівна збере плоди, замилується ними, насититься і в комори закладе, віддасть Зимі на поживу. А вона, здається найдовшою й найсуворішою царівною, безплідною, безчуттєвою, вимогливою й непривітною, нещадною і навіть злою. Але царівна ця, Зима, дана на випробовування, на терпіння. Дана на спокій, на задум, на відпочинок і свято. Дана на поповнення сил до нового циклу, до нового ривка у довгому змаганні, що зветься життям. То хіба Зима — не життя? То не менш важливий період. Період підготовки до нього. Період Духу, що з Весною почне наливатися кров'ю і наповнюватися тілом.
Слава чалапала по калюжах у нових гумових чоботях, без них в Афінах під час дощів — аж ніяк. Дороги — то потоки рік, а тротуари — озера й озерця, або суцільні плеса. Довге, балонове, утеплене пальто захищало від води й дошкульного північного вітру. Той усе намагався вирвати парасольку з рук. У цей період життя Слава мало помічала щось у природі, місто й робота відірвали її від своєї
Так і весну відчує зненацька, відкривши двері на балкон зранку, зрозуміє зміну. Подув південний. Одягтися треба інакше, і знову
— бігом.
Сьогодні вечір п'ятниці, можна не поспішати й спокійно собі чалапати по калюжах. Завтра її день. Наближаючись до будинку, звела очі вгору, у вікнах — темрява. Інна або ще не прийшла, або вже пішла. У неї палкий роман уже кілька місяців і головний герой цього роману — Христос. Щаслива, так і світиться. Виливається те почуття назовні, не ходить, а літає. Не розмовляє, а медом лиє. Зі Славою таке було давно...
В хаті, певно, нічого з'їсти, а від голоду аж пече в животі. Сув— лаки щовечора набридло їсти, але за два метри від їхнього під'їзду знаходиться міні-маркет, тож бодай хлібом, сиром і яйцями вона сьогодні повечеряє. Зап'є молоком і може спокійно засинати.
Згорнула парасольку перед входом і штовхнула двері. Дзенькнув ніжним щебетом дзвоник, що сповіщав власника про відвідувача, хоча в цьому й не було особливої потреби, бо приміщення було досить тісним і малим, а прилавок знаходився рівно навпроти дверей. У цьому приміщенні вже товпилося кілька клієнтів. На щастя Слави, коли підійшла її черга, на прилавку залишилась ще одна, остання буханка хліба.
— Що слухаємо? — спитав з-за прилавка Ваггеліс, власник міні— маркету, побачивши навушники у Славиних вухах.
Вийняла один із вуха і простягла йому.
— Ого! Велична Джаніс! — посміхнувся задоволено. — Слухають рок і українки?
— А ми що, не люди? — відповіла запитанням Слава й додала:
— Заберу в тебе оту буханку, що стоїть в кутку сиротою і пару яєць попрошу...
— За пару — гарантую, про більше не знаю... — жартував Ваггеліс.
— Наразі я віддаю перевагу курячим, щоб було ясніше, — глянула на нього з-під лоба Слава.
— Ніколи не піднімаю на людину руки, є інші засоби й методи покарання, — моргнула до нього.
— І які ж це? — підняв здивовано брови.
— Ну хоча б економічний бойкот... у твоєму випадку...
— О-о-о... ти не будеш така жорстока! — жартома благав Ваггеліс.
— Я не жорстока, тільки жорстка, а це велика різниця.
— З тобою погоджуся в чому завгодно, — простягнув їй пакунок з покупками.
Слава забрала пакет з його рук і попрямувала до виходу.