Уран

Валіко, розумієш, син?

– Почекай, Отаре, – відсунув чемодана Михей. – То це, виходить, твоя квартира?

– Живи, будь ласка, мені не треба, – Підвела Отара фотографія.

– Отар у мене буде жити, – сказав Турчин. – Поки наші родини з'їдуться, то ми тут місто збудуємо.

– Ні, – заперечила Ганна. – Нікуди ти, Отаре, звідси не підеш. Випадає нам разом жити. Тобі одна кімната, і нам з Михеєм... Помиримось. А я ж вам і зварю щось, і приберу. Михею, чого ти мовчиш?

– Залишайся, Отаре, – просив Михей, – і нам веселіше буде.

Ганна взяла з рук Отара карточку й повісила на стіну.

Отар трохи розгублено дивився на Турчина.

– Що ж, залишайся, Отаре, – промовив Турчин. – Хата тепла, люди добрі...

– Ну, спасибі, мама. Буду тебе слухати, – пообіцяв Отар, – тільки не кричи, коли пізно прийду й курити буду. Я зараз...

Отар вийшов і швидко повернувся з розкладушкою, потім приніс два матраци й тумбочки.

– Давай, мама, прибирай, а я буду забивати цвяхи.

Десь уже перед світанням розпрощалися з Кожухарем Отар і Турчин.

Ганна постелила постіль.

– Хай тобі, Ганю, сняться добрі сни на новому місці...

– Уже відіснилися, Михею... І лежанки нема, – зітхнула Ганна. – Нічого нема... За якихось п'ять годин все наше життя з тобою перевернулося... Так же мені шкода хати нашої, куточка нашого, Михею... Там і молодість промайнула наша, звідти ж проводжала тебе на війну й стрічала в ній... Нема...

– Ганю, не плач... Мала ж вона колись розвалитися... Добре, що "Запорожець" цілий... А те, що горшки побилися, то хіба ж це печаль? Я тобі яких хочеш привезу з Косопілля...

– Чудний ти в мене, Михею... Ой чудний...

– Не пропадемо, Ганю... Люди ж які навколо... Навіть Милентій Лин просив до своєї господи жити... Політика, Ганю.

– Знов ти, Михею, зі своєю політикою...

– Що ж ти вдієш, коли все – політика? Колись після такого нещастя по миру з торбами пішов би Кожухар... а зараз... ще й миші з нашої комори не розбіглися, а ми в Отаровій хаті... Ото я ж казав тобі, Ганю, що потрібний я чоловік на цій землі і за жодним днем не шкодую, як я його прожив. Бо не для себе живу...

– А цей Отар, видать, грузин? – сказала пошепки Ганна. – Це в них така заведенція, що на всіх "ти" кажуть?

– У них так, як і в нас: на друзів кажуть "ти". Спи, Ганю.

Михей задрімав і раптом проснувся: Ганни не було.

– Ганю, де ти?

– Ось я.

Ганна стояла біля вікна, накинувши на плечі велику хустку.

– Ти плачеш, Ганю?

– Плачу...

– Чого ти, Ганю?

– Та думала ж побілити її на май чи на паску, – схлипувала Ганна, – комина хотіла півниками розмалювати...

– Велике діло півники! Тут собі намалюєш – стіна велика.

– Таке скажеш! Михею, чуєш, – раптом згадала Ганна, – ти не бачив там... у нашій хаті під лавою дійничка стояла...

– Ні, не бачив.

– Пропала... така славна була дійничка й пропала...

18

Вечорами місто ще хизувалося святковою ілюмінацією й величезною красунею ялинкою на бульварі. Біля неї завжди було повно дітлахів, бабусь, мам і взагалі різного люду, який ще не бажав розлучатися з веселими новорічними днями й ночами, коли фраза "З Новим роком!" була паролем щастя.

Повертаючись увечері з лекцій, Степка теж приходила до цієї ялинки й милувалася смішними зайчатами, хитрими лисицями й добрими вовками, які собі мирно крутилися навколо Діда Мороза, підкоряючись не законам природи, а електромагнітному реле.

За ці свята Степка страшенно стомилася, бо доводилося часто виступати з концертними бригадами в порту, на фабриках, інститутах і шкільних ранках. Степка читала вірші та часом зображала Снігуроньку. Новий рік їй довелося стрічати в науково-дослідному інституті з дуже хитромудрою назвою – НДІЕСТСАМРЕКЛАММЕХТОРГЗАК^[1].

Після загального тосту за щастя й успіхи в новому році директор дуже довго переконував свій величезний штат, який нетерпляче поглядав на пляшки й закуски, в тому, що їх самовіддана праця приносить народові неоціненну користь і рухає прогрес у потрібному напрямку.

Тостів проголошувалося багато, хоч після третьої чарки вже ніхто не наважувався вимовити скорочену назву інституту. Навіть начальник відділу кадрів назвав його просто й скромно – наш інститут.

Степка сиділа в оточенні двох стареньких колишніх працівників інституту, в якому нині трудилися вже їхні діти. Один з них після другої чарки почав співати "Ш-што сто-иш-ш-ш, кашаясь..." Але, мабуть, забув, бо попросив Степку, щоб переписала йому на серветці слова. А другий все оповідав, як йому живеться в дочки.

– Мене і в кімнату пускають, коли гості приходять, м-да... А на кухні сиджу, скільки хочу... м-да... Мені добре. А у вас є батько? – запитав Степку.

– Він у селі живе. Сам...

– Самому добре... Не забирайте його до себе...

Степка згадала батька, і їй зробилося дуже сумно за цим столом. Він... найближча їй людина – може, сидить зараз самотній у своїй хаті, а вона послала йому стандартну листівочку й зображає вже кілька днів добру Снігуроньку... "Треба поїхати в Сосонку, – вирішила Степка. – Можна, зрештою, обійти Платона двадцятою дорогою, можна прогнати його, якщо прийде..."

...І зараз, стоячи біля міської ялинки, Степка думала, що їй необхідно поїхати в Сосонку. Вдома чекав на неї лист від Фросинки. Вона писала, що батько з матір'ю вже переїхали на будівництво "Факела". "У мене скоро почнуться канікули, Степко, якщо ти зможеш, то давай разом поїдемо в Сосонку". – писала Фросинка.

– Клаво, я поїду додому! – сказала Степка Клаві, коли повернулася додому.

– Я на твоєму місці вже була б там п'ять разів, – сказала Клава. – Ти, Степко, для мене дивний персонаж з опери: що це за манера – не їздити до батька? Не поїхати з групою і не показати свого фільму? Це ж задоволення! Я поїхала б на зло тому Гайворону, щоб він пропав од горя натурально й безповоротно. Я теж поважаю Джульєтту з п'єси Шекспіра, але така любов буває лиш на сцені нашого театру, а в нашому, таки справді хорошому місті, я такої любові не бачила. Так навіщо тобі, Степко, грати Шекспіра, коли ти вже могла три рази вийти заміж?

– Клавочко, нікого я не можу полюбити...

– Тоді хай у нашому місті ще буде одна стара діва, хіба я проти? Тільки від цього нікому не буде користі, ні тобі, ні міськраді, ні мистецтву.

– Ти маєш рацію, – сумно промовила Степка, – мистецтву від мене користі нема й не буде.

– Що паніка, Степко?! Ти будеш прекрасною артисткою.

– Не буду, Клаво. Я кінчатиму університет.

– Теж непогано, але нудно. Навіщо красивій жінці вивчати історію? Якби я мала такі очі, як у тебе, то я б, ех... Ну досить, не будемо базікати. Що ти подумаєш про мене, якщо я теж поїду в Сосонку?

– Клавочко! Це чудово! Їдьмо! – плескала в долоні Степка. – Зараз я пошлю телеграму Росинці, і ми зустрінемося в Косопіллі у Галини, а потім усі разом у Сосонку! Я така рада!

– Їдемо! – вирішила Клава. – Я маю два вихідних і п'ять відгулів, я можу йти у плавання.

Але на студії запротестував Борис Авер'янович:

– Степко, лише сьогодні ми отримали дві телеграми. Тебе запрошують на Мосфільм. Ти мусиш їхати в Москву, ти зніматимешся в Корчмарьова – чудового режисера, тобі ж сценарій подобається?

– Так... Я поїду, але пізніше... після Сосонки, – переконувала Степка.

– Гаразд, я подзвоню на Мосфільм, але якщо вони наполягатимуть, то доведеться їхати негайно. – Борис Авер'янович пішов у диспетчерську замовляти розмову. Лебідь повернувся скоро, щасливий, веселий.

– Вітаю, Степко. Ти гратимеш головну роль! Тебе затвердили без акторських проб... Я щасливий, Степко, і радий... Ти будеш великою актрисою, – Лебідь обняв Степку й поцілував. – І в свою Сосонку можеш їхати, у тебе є вільних двадцять днів. Гуляй, бо потім буде ніколи... Тебе чекає велика робота!

Дізнавшись, що Степка їде, виявив бажання пристати до компанії й Олексій Кушнір. За останні два роки він написав кілька сценаріїв, але жоден з них не був поставлений. Олексій залишав студію, переходив на телебачення, але ніде не зумів знайти собі місця. Зараз він робив дубляжі, сперечався з усіма, погрожував втекти з Приморського на край світу, в тундру, на Сахалін, але все ще жив у гуртожитку, заробляв на хліб і чекав листів од Росинки...

Олексій зразу ж, як тільки побачив, закохався в Степку, але зрозумів, що вона недосяжна. На зміну палкому коханню прийшла щира дружба й прихильність, якою дорожила й Степка. Побачивши Фросинку, Олексій закохався й у неї.

– Степко, це вже назавжди! – поклявся їй.

– Ти це, Олексію, скажи їй, – порадила Степка.

Олексій сказав і почув трагічне для себе.

– У мене є жених... Охрім, – призналася Фросинка.

– He може бути! – чомусь вигукнув Олексій.

– Може, – посміхнулася Фросинка.

Так і поїхала, не сказавши йому більше нічого...

– Степко, візьми мене, я чемодани таскатиму, я не буду вам заважати, – просив Олексій. – Я хочу побачити Росинку, бо помру.

– Гаразд, я не бажаю твоєї смерті! Будеш жити.

У дорогу зібралися швидко (що ми, дєвочки? – сказала Клава), і двадцятого вранці на станції Косопілля їх зустріли Росинка й Галина – було домовлено нікого більше не сповіщати про їх приїзд.

В Олексія радісно забилося серце – Росинка була без жениха.

Галина заходилася готувати обід, але ініціативу перебрала до своїх рук Клава, мобілізувавши в помічники Росинку й Олексія. І він старанно чистив картоплю, мив посуд, бігав по воду, носив дрова й не зводив очей з Росинки, ніби від неї, а не від Клави мав одержувати доручення.

Урвавши хвилину, коли Клава була зайнята качкою, Олексій тихенько спитав Росинку:

– Чого ж ти мені не писала?

– Бо не мала часу, – голосно відповіла замість Росинки Клава. – Облиште оці шептання, я не можу витерпіти, коли люди шепочуться! Подумаєш, у них секрети! Які секрети? У Приморському вся міліція знає, що ти по вуха закохався в Росинку! А він шепоче: "Чого не писала..."

– Бо не мала часу, – повторила, сміючись, Росинка.

Олексій замовк.

– Питай далі! Ну! – наказала Клава. – Тебе цікавить одне питання, і хоч що б ти патякав тут, а думаєш про одне...