Тільки ворогів наживаєш, а сенс? Дружба — одне, а клієнтура — інше. Так думала Слава й намагалася донести свої думки до Василіса, але марно. Він стояв на тому, що усіх, хто за випивкою починає нахабніти, він терпіти не буде, особливо коли ще й ставляться зверхньо до самого господаря. Хоча в дечому й погоджувався, зокрема, що робота є робота — не більше, і деколи діє непрофесійно, але змінити себе не міг. Від того страждав не менше. Намагався відібрати найкращий контингент для пабу, невеликий, але надійний і... довідбирався.
Ввечері з'явилося кілька клієнтів, тож паб закрили з приємнішим настроєм. Цьогорічне літо вже не було таким, як багато
* Запіканка з баклажанів, фаршу, картоплі з соусом бешамель.
минулих — веселих, гучних, емоційних, бурхливих, багатих на враження, на сміх, на сльози, на друзів і ворогів. Слава згадувала Фотіні, не раз говорили з Василісом про неї довгими й порожніми вечорами, бо тримали спогади у милому й дорогому для них світі.
Все миготіло кадрами фільму перед очима, лише не всі фраґ— менти того фільму озвучували. Про Моніку Слава мовчала, про все погане й неприємне мовчала. Мовчав і Василіс. Та чи забулося? Чи перегорнулося й закрилося, як прочитана книга?
Першого дня після приїзду Слава не знайшла зранку матері Василіса. Певно, вона десь бродила, чи з городиною поралася, або біля курей возилася. Поміж роботою пішла глянути до курників, але не знайшла її там. Спитала у Василіса вже за обідом, чи покличуть матір, а чи віднесе їй, як звично, тарілку. Він лише гірко похитав головою:
— Ох, і тут не все гаразд...
— Що сталося? — збентежено спитала.
— Аби знову не довелось шукати, — продовжував Василіс.
— Кого шукати? — не вгавала Слава, хоч уже й здогадувалась.
— Маму, кого ж... Минулого тижня цілий день в хаті не було, кинувся шукати під вечір і знайшов у дальньому кутку саду. Сиділа собі під мигдальним деревом і порпалась у траві, вишукуючи мигдалини, аби з'їсти.
— Щось не те з нею?
— Та ясно, що "не те". Сказала мені, що не могла дороги до подвір'я знайти, хоча зазвичай могла тут ходити із закритими очима. Останнім часом забуває й поїсти, мушу нагадувати й контролювати. То бубонить щось під ніс, то мовчить, ніби мене не бачить. Що далі буде?..
Слава зітхнула. Недаремно ж кажуть, що біда одна не ходить.
— Така вона, старість, підступна. Довго трималася старенька, й жива, й рухлива, і з глуздом здоровим. А це на тобі. За нею і нагляд тепер потрібен.
— Потрібен. І що найперше встигати маю? Добре, що вночі нікуди не виходить.
— Замикай на всяк випадок.
— Хіба що. Та бачу, що й сили її впали, далеко вже не зайде.
мала: "Що ж це Василісу все одразу і з різних боків посипалось, — із пабом негаразди, і з мамою теж. Звідси й похмурість та мовчазність, звідси й алкоголь".
Наступними днями, коли після доброї дози вина за обідом Ва— силіс засинав, Слава сідала на веранді за великим столом з книжкою, ручкою і папером. Виставляла перед собою астрологічні карти й бралася до аналізу та вивчення. Крок за кроком, як вчив підручник, відкривала таємниці свого гороскопу, а паралельно й Василіса. Все записувала й нотувала, так могла ясніше побачити картину, доходячи якогось висновку з того чи іншого елемента, а далі й зі всього гороскопу.
Одного такого дня рипнули двері й на подвір'я вийшла старенька. Слава не рухалась, чекала, коли вона побачить її. Стара й справді розвернулася в її бік, задивилася мовчки.
— Здоровенькі були! — привіталася Слава, підводячись із крісла.
Стара продовжувала мовчати. Тоді Слава повільно й несміливо почала рухатись у її бік.
— Хто ти? — різко й вороже спитала.
— Слава я, з Афін.... — пробувала нагадати.
— А мені звідки тебе знати? — пробубоніла. — А чи ти злодійка яка? А чи ворожка? В мене пальто з вішака пропало!
Слава дивилась на стару й несмілива усмішка злітала з її губ. Вона неспроможна впізнати Славу, неспроможна сприймати й реальність. Оце справді, подарунок Василісу...
Повернулася тихо до книжок. А старенька, буркочучи щось під ніс, подалася до хатини.
Сиділа деякий час непорушно в роздумах. Згадувала всі ті роки, що прожила тут із цією жінкою пліч-о-пліч, їхні перші розмови грецькою, беззубу й щиру посмішку тієї, її нечасті, ненав'язливі поради й натяки на онучат, її живі, сповнені іскринок очі. Ті очі вже порожні...
Ввечері розказала про свою зустріч Василісу, той лише сумно похитав головою, відводячи погляд. Здалося Славі, що очі його наповнилися вологою.
— Каву будеш, професоре?
Щоразу величав її по-різному, — то відьмочкою, то "астро" без "логос". Виходив потім із кавою на веранду і підсідав поряд. До її захоплення ставився дещо з іронією, але й слухав, коли починала свої оповідки. А розповідала Слава про різне, — про саме виникнення астрології, про Заратустру, про значення й вагу цієї науки в давнину, навіть про аріїв та їхній прихід на еллінські землі з Півночі, десь зо дві-три тисячі років тому.
— З території сучасної України вони сюди примандрували, — підморгувала Василісу.
— Що я ще почую?! — сміявся Василіс, ніби все то Славині вигадки.
Знову поверталася до зірок. Пояснювала значення позиції Марсу і Венери в Раці, Сонця та Меркурія в Близнюках.
Розказувала про Ліліт у Рибі, котра легко заводить у світ ілюзій, провокує втечу в той оманливий рай за допомогою наркотиків чи алкоголю. Сонце в аспектах з Нептуном і Ліліт можуть привести до небезпеки залежності. Тригон цих планет дає силу фантазії і натхнення творити, можливість працювати з рідинами чи алкоголем. Та й атмосфера пабу, така особлива і таємнича, належить сфері їхнього впливу. Сам Василіс гармонійно її доповнює. Продовжувала розповідь про його незалежний і волелюбний внутрішній світ Водолійського Місяця, про дружність, багатогранність та невгамовність, вибір свого оточення тільки на основі спільних ідей та холодна байдужість до тих, хто не поділяє поглядів.
Все це Василіс вислуховував не без цікавості, але як мова заходила про алкоголь, нервово підводився і казав, що з нього досить дурниць. Зрештою, чекає щось важливіше. Важливішим був обхід городу, тож брав пакети й прямував по урожай, а кожного наступного дня — до підливу. При цьому озирався, чи не прямує за ним Слава. Відчувала, що хоче її присутності. Тож закривала все, прикладала папери горнятками, аби не покрав зненацька вітер-за— бігайло, і бігла весело слідом.
Червоніли помідори, круглими гладкими боками просячись до рук і до рота. Чорніли баклажани, виблискуючи темно-синім сяйвом у променях західного сонця, жовтіли й зеленіли лискучі запашні перці. А пахощі! Втягувала на повні груди, розводячи руки, так, ніби хотіла обійняти всю цю буйність і свіжість. Обійняти, заховати глибоко в пазусі, щоб мати завжди при собі там, де так бракуватиме цих місць, запахів, смаків.
Під кінець серпня Слава уже достатньо розібралась у своєму гороскопі та в космограмі Василіса. З дня на день відкривала з подивом уже добре знайомий характер Василіса і показники подій його життя. Дивування було від того, наскільки ґрунтовно й глибоко космограма це розкривала. Ще більше міг розповісти гороскоп. Про все те, що подобалося в собі і про те, чого терпіти не могла. Та не могла того уникнути чи пояснити. Зірки — пояснювали.
Дивлячись на себе крізь призму астрологічних пояснень, краще починала розуміти свій характер і поведінку, свої реакції, а також — чому відбулися певні події. А чи могли не відбутися? Цього ще не могла збагнути, хоча внутрішній голос, отой, що народжується там, десь глибоко в грудях, підказував — все сталося, бо мало статися. Нічого не відбувається й ніхто не приходить у життя випадково. Все — для чогось. І це "щось" — то пізнання і саморозвиток, розуміння довколишнього світу. Тож усі події й люди є необхідним досвідом. У кожного він свій, бо й потреби різні. У кожного своє життя, свій особистий урок. Для цього уроку потрібні вчителі. Потрібні й відповідні предмети.
Слава ще не раз переконається у цій здогадці, йдучи зоряними дорогами. Пізнаючи після кількох людських мов іще одну — неподільну й нетлінну. Вічну, як сама вічність. Безмежну, як простір. Глибоку й чарівну, як Всесвіт. Правдиву й істинну мову зірок.
Останні вечори в пабі були порожніми й меланхолійніми, минали в розмовах, де Слава більше слухала. Минали в казковому
Славині роботодавці поверталися в Афіни на початку вересня, тож і вона вирушила до столиці, закривши ще один, уже вересневий тиждень своєї відпустки.
З настанням зими вечори в "On the road" все частіше будуть минати біля вогню в каміні, що спорудив тут минулими роками Василіс. Відблиск полум'я у чарці віскі чи бокалі вина заповнював голі ночі гомоном минулого. Інколи могли провести вечір біля домашнього каміну, не відкриваючи паб.
Василіс став ще похмурішим. Як те зимове небо, що затягувалось темними, свинцево-сірими хмарами. Не міг не перейматися, не міг не хвилюватися, не злитись. Мовчазно й самотньо. Хоча Слава частіше зустрічала в його очах розчарування, змученість і навіть байдужість, ніж злість. В словах — гіркоту. Про що тільки не розказував їй тими довгими вечорами. Про свою молодість і про пригоди з туристками, про перше, хоча дещо пізнє, кохання. Про відкриття пабу.
Паб і кохання прийшли до нього майже одночасно, все було чудовим тоді, щасливим, безжурним! Голос його веселішав, очі засвічувалися й іскрилися, грали, як тоді, коли вперше їх побачила. Просила розповісти більше про ту жінку, знала її обличчя з фотокарток у пабі. Ловила себе на ревнивій та пекучій думці, що жінка та й Василіс так схожі між собою... Як близнюки. Очі, брови, носи, усмішки! А які щасливі ті усмішки...
Завжди інтуітивно відчувала, що Василіс кохав ту жінку. Чому ж втратив? Розказував і це, нічого не приховував. У такі хвилини минала ревність, бо брала на себе роль слухача. Співчувала. Дивно, але їй було лише гірко. Гірко за нього і його втрату. Але чому не боровся, чому відпустив? А якщо то була його доля?! Навіть ця думка не пекла, не боліла, бо хотіла бачити його щасливим. Його усмішка вартувала більше, аніж особистий біль. Та минулого не повернеш. А доля... У кожного своя.
Про що б не говорили самотніми вечорами, поверталися до пабу та його проблем.