бо ніхто ще не судив життя... Якщо ласка твоя – прости, бо мені... нам з Мартою тяжко жити на світі... І у нас обох є ще дочки... Я нічого не можу повернути тобі, ні років, ні твого щастя, я, мабуть, і сам його не мав... Якщо можеш, то хоч прийми ці слова...
Чугай не бачив Ладька, чув лише його голос, а сам згадував, як сліпа мати обмацувала тремтячими руками його посивілу голову, коли він повернувся з табору, й наказувала: "Іди, сину, в кожну хату, впади на коліна й проси прощення у людей, бо тобі з ними жити... Іди..."
І Полікарп ходив, падав навколішки: "Простіть мені, і хай діти ваші простять..."
– Не будемо згадувати, Ладьку, – сказав Чугай. – Не будемо.
Годилося б після такої розмови потиснути один одному руку чи випити по чарці за примирення, але вони розійшлися, кожен до свого столу – вже не ворогами, але й не друзями.
Ладько діждався, коли до нього нарешті підсіла збентежена Марта, й шепнув їй:
– Я піду.
Не чекаючи, що відповість йому дружина, Мартиненко попід стіною, аби не звертати на себе уваги, пробрався до роздягальні, взяв пальто й вийшов на вулицю. У світлі жовтуватих ліхтарів низько висіло сіре небо, рвалися, чіпляючись за дерева, хмари і засипали Сосонку снігом. Ладько постояв кілька хвилин у завулку, чекаючи Марту: вийде чи ні? Тепер вона була вільна вибирати, до якого дому їй іти. Можливо, не сьогодні, не завтра, але вона повинна буде зробити цей вибір.
Ладько побачив Марту. Вона вийшла з клубу, оглядалася на всі боки – шукала його.
– Марто! – покликав.
– Ти чекаєш?
– Підемо додому?
– Додому...
Біля Русавки Мартиненко зупинив якогось самоскида й попросив шофера підвезти їх до Видуба. Прожектори освітлювали трасу й береги річки – підривники працювали й уночі. Турчин перекинув до кар'єрів кілька бригад екскаваторників, автоколону, щоб швидше насипати греблю водоймища. Тут працювала й бригада Мартиненка.
– Я, Марто, піду до своїх хлопців, подивлюся, як вони там, – сказав Ладько.
– Переодягнувся б, а то замерзнеш.
– Та нічого. – Шофер загальмував, і Мартиненко вийшов з машини.
Марта зрозуміла, що він просто не хотів залишатися з нею на самоті після розмови з Чугаєм. Він сказав усе, далі повинна була вирішувати Марта.
Подякувавши шоферові, Марта зійшла біля містечка. Чи від випитої чарки, чи від морозяного повітря легко паморочилася голова, як і тоді, коли танцювала з Чугаєм...
* * *
Данило Вигін подивився на годинник, що висів на стіні, й вийшов з клубу. Хай уже заради весілля він пропустив і десяту й одинадцяту годину, але північ він повинен неодмінно оповістити. Біля стовпа, на якому висить рейка, Данило зупиняється і дивиться на сиве небо – жодної тобі зірочки. Вигін бере залізного шворня й б'є по рейці.
Бам-м – котиться над селом. І, наче у відповідь, над Русавкою спалахує заграва й страшний вибух розриває тишу.
– Бий тебе сила божа, – шепче Данило й знову шворнем по рейці: бам-м...
Гур-р-р, тррах – стогнуть русавські береги, і Данилові здається, що це від його ударів здригається земля. Він дивиться на свою велику, висохлу й немічну руку і, ніби для перевірки своєї сили, ще раз б'є по рейці: бам-м. І тихо... Мовчить берег, мовчить ніч. Та ненадовго. Пішли колони автомашин, гатять ту греблю і вдень і вночі. "Не дають вітрам заколисати ніч", – думає Данило Вигін, йдучи до клубу. А до цього гуркоту та струсу ще й Михей Кожухар зі своїми піснями...
Дощик іде, дощик іде –
Надворі негода.
Не дай личко цілувати.
Дівчино молода, –
наказує Михей Кожухар.
Щодо кохання, тут завжди було багато порадників. За Кожухарем уже цілий хор повчає якусь дівчину:
Не дай личко цілувати,
Із розуму звести,
Не дай свої русі коси
Без музик розплести...
Тільки Михей Кожухар, витягнувши свою довгу шию, змахнув руками, щоб застерегти ще від якоїсь біди закохану, як у залу вбіг захеканий шофер у ватянці й з порога заволав:
– Громадяни! Без паніки, громадяни! Біда!
– Що там ?!
– Горить?!
– Що горить?
– Та не горить, громадяни, – уже спокійніше сказав шофер. – Чиясь хата... розвалилася... На горбочку, біля Русавки, під стріхою така... маленька...
Всі позіскакували з місць і кинулися до дверей:
– Либонь, моя!
– Їй-богу, наша!
– Та ти ж на Висілку живеш!
– Матвію, якої ти хороби сидиш? У нас же діти там!
– Ой боже мій!
– Щоб їм уже животи порвало, як вони гупають щодня...
– Спокійно, товариші, – став біля дверей Гайворон. – Зараз підемо й побачимо.
– Та можна й не йти, – сказав Кожухар. – Ото моя й завалилася... Так і знав. Моя ж на горбочку, біля Русавки... Ганю, ходімо... А "Запорожця" не прикидало? – запитав шофера.
– А біс його знає, – знизав плечима шофер. – Їду я од мосту, коли бачу: хилиться хата, хилиться... та й сіла...
– Моя, – махнув рукою Михей, випив чарку й вийшов з Ганною з-за столу.
– Ой бідна ж ти моя хатино, рідна моя оселино, – плачучи, приказувала Ганна, – а я ж по тобі ходила, а я ж тебе доглядала, зіллям посипала...
– Ганю, не плач, – заспокоював дружину Михей, – значить, вийшов їй строк.
Поки Михей з Ганною дійшли до хати, туди уже повно поназбігалося людей. Гайворон зупинив кілька машин, і вони освітили фарами подвір'я. Юхим з Максимом обірвали електричний дріт, щоб не виникла пожежа.
Ганна, схрестивши руки на грудях, стояла в невтішному горі. Михей тримав її однією рукою за плечі, а в другій маленького ключика від замка.
Сніп, Динька й Савка Чемерис по-хазяйському обійшли хату й зробили висновок: завалилася стіна, під якою був погріб, а потягнула за собою причілкову. Стріха, перекосившись, іще трималася на двох уцілілих стінах, а з другого боку лежала на потрощених трухлявих кроквах. Почорнілі сніпки прикрили від людського ока руїни, і Михеєва хата була схожа на стару чепурну бабусю, яка, втомившись, присіла спочити.
Юхим з хлопцями вибив з петель двері, і вони ввійшли в сіни. Вздовж хати лежав сволок, впершись одним кінцем у піч. Підійшли чоловіки, кроквами підважили стелю, притримуючи, щоб не впала зовсім, і Платон наказав виносити речі. Витягли скриню, мисника, стола й лави. Ліжко й шафа були розтрощені, молодиці вирятовували одяг, рядна, покривала. Все це витрушували й складали біля Ганни.
– У коморі, вважай, лічно Михею нічого не зосталося, як після окупації, – сказав Чемерис. – Ні макітри, ні збіжжя, все змішалося. А погріб цілий-цілісінький. Картопля є й діжки з капустою та огірками...
Залишивши Ганну, Михей пробрався в хату, познімав зі стін карточки, взяв шевського стільчика й старого кашкета, що висів на кілочку.
Ганна вже не плакала, мовчки дивилася, як складали жінки на скриню одяг та ковдри, навіщось перетирали посуд.
– Усе наше добро ціле, – посміхнувся Михей. – Як у хаті було, то здавалося мені, що й на три вози не вбереш, а воно...
– Зате, Михею, чесним трудом нажите, – сказав Никодим.
– Ой боже ж мій, боже! – раптом заголосила Текля. – А куди ж ти, Ганю, тепер підеш зі своєю бідою, де ж ти голову прихилиш?! Не світитимуться уже віконечка у твоїй хаті, не зів'ється димочок над комином.
– Текле, ну чого ви? – підійшов Гайворон. – І вікна світитимуться, і дим буде... Збудуємо нову хату Михеєві. Та не таку ж халупу, а дім справжній. А поки що до мене хай переїжджають.
– Та у тебе ж тіснота, Платоне. До мене, Михею, перебирайтеся!
– Ні, люди добрі, – сказав Сніп. – Випадає Кожухареві у мене жити.
– Отаке сказав! Молоді ж у хату прийдуть, а він... Перебирайся, Михею, лічно до мене. Та й уся розмова, – вирішив Чемерис.
– Я вам кімнату виділю, – підійшов до Ганни Підігрітий.
– Я просив би, щоб до мене, – промовив Милентій Лин. – Ось і Параска моя просить.
Засніжена "Волга" зупинилася біля Кожухаревого подвір'я. Люди розступились, даючи дорогу Турчину й Отару Долідзе. Турчин мовчки обійшов хату.
– Я не знаю, як вас утішити, – звернувся до Ганни і Михея. – Не думаю, що наші підривники прорахувалися, але ми перевіримо.
– Я до вас, Арсене Климовичу, претензій не маю, – відповів Кожухар, – вона й од вітру хиталася... Ще коли погреба копав років з десять тому, то перекосило було оту стіну... Так уже мені написано на роду.
– Ми з Отаром Варфоломійовичем порадилися, – сказав Турчин, – і... просимо, щоб ви, Михею, переїхали у Видуб... Є для вас квартира... На другому поверсі... Дві кімнати...
– А там що, ніхто не живе? – запитав Михей.
– Ніхто не живе! – поспішив запевнити Отар. – Будь ласка, ключі... В село можна автобусом їздити...
– То як, Ганю? – запитав Кожухар дружину.
– І не вагайтесь. А весною збудуємо вам хату, де ви захочете, – пообіцяв Турчин. – А зараз попрошу товариша Підігрітого скласти акта, і ми все, що пропало у вас, Михею, відшкодуємо.
– Гаразд, – промовила Ганна, – чого ж ми будемо людям надоїдати, Михею? Поїдемо на Видуб.
Отар Долідзе щось сказав шоферам, і вони всі під'їхали ближче до подвір'я, повідчиняли кузови, ніби мали вантажити не скриню з мисником та кілька вузлів, а й розвалену хату...
Хлопці вкинули у кузов Кожухареві пожитки, Ганна, плачучи, прощалася, мовби виїжджала за тридев'ять земель.
– Вибачайте, – вклонився Кожухар, – що весілля не догуляли, пісні не доспівали. Не наша з Ганною в цім вина... Стихія, як той казав.
Машини від'їхали, розходилися люди, і сумно дивилася одним уцілілим вікном у світ Михеєва хата...
...Отар Долідзе відчинив двері.
– Заходьте і будьте, як удома, – запросив Михея й Ганну.
Ганна заглянула на кухню: плитка, газовий балон, дві миски на столику. Одна кімната була порожня, а в другій стояла розкладушка, на підвіконні – книги. На стіні висів одяг, прикритий простирадлом, і невеличка фотографія: товстий вусатий чоловік з дитям на колінах і дві жінки, молода й стара.
Коли внесли всі речі, Отар зайшов у кімнату й почав складати книжки.
– Влаштовуйтесь, будь ласка, я заберу зараз оце все, і квартира у вашому повному розпорядженні. – Отар поспішав, книжки випадали з рук. йому почав допомагати Турчин.
– А хто тут жив? – спитав Кожухар.
– Та це один тут... тимчасово, ти не турбуйся, батьку. – Отар зняв фотографію й поклав у чемодан.
– А хто це у вас на карточці? – поцікавилася Ганна. – Такий хлопчик славний.
– То син, – Отар вийняв фотографію й почав показувати. – Батько, мама, дружина й син...