Повільно й обережно.
Здавалась їй та карта чимось на зразок китайської мови. Розмовляють нею люди, але незрозумілі та складні ті звуки для вуха, як ієрогліфи для ока. Та все складне лише напочатку. Й ліс, коли бачиш його здалеку, здається непролазним, безкінечним та страшним. А почнеш помалу рухатися всередину, вперто продираючись крізь чагарники, і дивись, мало-помалу вже у гущі. Крок за кроком, — та й з іншого краю вийшов, може, трохи подертий і пошарпаний, та обов'язково задоволений. Бо подолав такі густі, непролазні хащі. А якщо заздалегідь подумаєш і про небезпеки лісу, то й озброїшся відповідно.
Слава для астрології мала свою зброю — нестримне бажання й, здається, безкінечне терпіння.
Слідом за своєю вибрала й космограму Василіса, Дарини та Фотіні. Поки-що вистачить, з цим би розібратись. Дивилася на конфігурації кожної карти-схеми й думала: "За цими лініями й крапками, позначками та номерами ховаємось ми. Наші здібності, таланти й недоліки. Наш характер і темперамент, сила та здоров'я, шлюб, кар'єра, друзі, діти. Вся життєва дорога. А отже, — доля людська".
Виходить, людина народжується з певними задатками і попередньо визначеною долею. І досягти чогось чи прийти до чогось можна лише в межах отієї долі своєї. Змінити та проявити себе, знову ж таки, можливо в рамках тієї долі. Ключем до неї — є гороскоп. Але в народі кажуть: "Свою долю й конем не об'їдеш". Все, що повинно статися — станеться.
"Тоді ж який сенс астрології, якщо все заздалегідь визначено?!" Оце й повинна відкрити для себе Слава, крок за кроком, подих за подихом.
До Василіса виїхала в неділю вечірнім рейсом. Читала і в дорозі, крадькома поглядаючи на свій гороскоп. Ось знайомий сьомий дім з великими астрологічними "колючками", а за ним і восьмий не порожній, тут Місяць з Ураном в об'єднанні і Юпітер. В цьому домі
Славині емоції та інтуїція, провідник яких — Місяць, всі її переживання, та й сама її жіноча сутність. До нього потрібна особлива увага. Восьмий дім був заповненим і у Фотіні. А де її Венера? В Тільці. Це, виявляється, дуже хороша позиція. А де Марс? В Близнюках. А Василіс — Близнюк. За Марсом у карті жінки визначається тип чоловіка, якого вона буде шукати. І у Слави цей тип має завжди бути енергійним, рухливим, перемінним, але й інтелектуальним, цікавим. Для неї буде важливим спілкування зі своїм партнером. Також досить цікавим є третій дім, де зібралося кілька особистих планет. Це дім інформації та знань. Ось чому їй вічно не вистачає інформації, завжди щось читає, над чимось думає, вивчає. Шквал думок безупинно носиться в її мозку. І ось, здається, вперше в житті вона знайшла цьому шквалу потрібне русло.
Далі — Меркурій, Сатурн і Юпітер, їхнє значення та роль у знаках, їхня дія в домах, сукупність аспектів як показник обміну й поєднання енергій поміж ними.
І весь цей орнамент треба об'єднати в одну вишиванку, щоб вийшла сорочка або рушник, враховуючи все до дрібниці. О-о-о! Чи зможе вона коли-небудь синтезувати стільки інформації?! Та це не ліс-лісок, це справжні, непролазні амазонські джунглі!
До Гісьйо заїхали пізно, на годиннику минула одинадцята вечора. Василіс у пабі, клієнтів можливо й нема цієї години, як і в інший час, бо останнім часом їх ставало все менше. Тож якраз той один чи два, що можуть з'явитися, будуть важливими. Краще йому не снувати туди-сюди, а Слава візьме таксі.
Дорога, що вела з міста до пабу, була порожньою, вже не так ходять люди, як раніше, — то поїсти, то випити, то просто прошвен— дятися. Часи міняються й накладають відбиток на все, зятягуючи ремінь на ще один отвір щільніше.
Таксі біжить швидко і Славі це до вподоби. Вона завжди спішить до Василіса.
Тільки в автобусі трохи забула про свою нетерплячку, бо занурювалась у читання і роздуми над гороскопом. Та якоїсь мить заболіли очі й довелося перевести погляд за вікно. Голова ж продовжувала мусолити вервицю думок, серед яких з'явилась нова намистинка,
— усвідомлення того, що в неї народилося ще одне захоплення в житті. До цього був лише Василіс.
Ось і вогні пабу та величезна світла вивіска з малюнком споруди і дорогою поряд. "Знову я на дорозі... на вічній дорозі", — подумала. Безперервний рух до чогось далекого навіть у снах супроводжує її. І відчуває, що не так оте "щось" важливе для неї, як сама дорога. Таксі пригальмувало, звертаючи на узбіччя. Дівчина розплатилася, дякуючи, й відчинила дверцята.
Василіс зустрічав на порозі.
— Здоровенька була! Цього разу ще й надовго...
— І вам того ж! — відповіла дзвінко. — Не боїшся, що набридну?
— Якби боявся, то виходив би аж на вулицю! Та й раніше треба було боятися, тепер уже звик... до своєї долі... — жартував Василіс.
— Добре, добре, говори собі, — мовила Слава, роздивляючись, куди б приткнути свій багаж, — замість, щоб дякувати долі, ти нарікаєш на неї.
— Це за яке таке щастя? — ніби дивувався.
Слава твердо, ребром долоні вказала на свої груди.
— Краще скажи, куди сумку маю запхнути.
— Віднесемо в машину, — Василіс засунув руку в кишеню, шукаючи ключі. — І без поцілунку, щастя?
— А губки де? — глянула на нього з докором. — А чи й за них маю боротися?
— Маєш, — відповів упевнено і штовхнув двері.
Повернувшись із вулиці, налила собі кави, розмішала добре цукор і вийшла з-за стійки. Сіла навпроти Василіса.
— Сигаретку? — спитав.
— Як будете ласкаві.
— Я скручу...
— Що це за увага та почесті звалилися на мене?
— Гм... та ось намагаюсь створити атмосферу позитиву, аби вистачило на місяць.
— А-а, тепер зрозуміло, — кивнула головою, — позитиву нам потрібно, бо на коротких забігах у нас сил вистачає, а ось на довгих... Я й не була ніколи здалою на ті довгі забіги.
— Можна подумати, ти чимось відрізняєшся?
— Не чимось, а багато чим...
— Пісня наша чудова, та заспіваймо другої.
Слава потягнулася до запальнички, та Василіс уже підносив вогонь.
Кивнула на знак вдячності.
— Розказуй, що нового? — випустила дим.
— Нового? Всі болячки старі й дедалі їх більшає. Щовечора відкриваю, заварюю каву, далі два-три віскі в цілковитій самотності... і зачиняю... Рахунки ростуть, платити треба, а чим?
— А вихідні як?
— Так-сяк, а то й ніяк. Та хіба з тих крихт щось викроїш? Витрат уже давно більше, аніж прибутків. Не пам'ятаю, коли востаннє дозволяв собі узо в місті.
— Ну, цього тобі не конче, спирту й тут вистачає.
— Знаєш ти, що мені конче! — обурився Василіс.
— Вже й слова сказати не можна! Ось тобі й позитив.
— Добре, добре, розслабся. Не для того ми зійшлися.
Цього вечора посиділи до півночі, так нікого й не дочекавшись.
— Збирайся, закриваємо, — сухо кинув їй Василіс, — бачу, кращі речі нас вдома чекають, аніж тут.
Вдень Слава взялася до роботи: провітрювати, чистити, мити. Останнім часом Василіс захаращив дім непотрібними, як на неї, речами. Та викидати не мала права. Її ж апартаменти нагорі залишалися недоторканими, цим і втішалася. Гори одягу назбиралися до прання, на вулиці та подвір'ї щось зробити варто, бо Василіс залишав речі будь-де і будь-як. Слава ж для всього хотіла свого місця.
Василіс не був таким раніше, неорганізованим, байдужим, недбалим. Тепер, здавалось, захолов, задубів до всього навколо. Все частіше мовчав і заглиблювався в якісь лише йому відомі світи. Говорити починав, щойно вип'є, а випивати також почав більше. Колись не вживав алкоголю навіть за обідом, лише на свята і в пабі. Тепер вино текло з обіду, нібито для смаку, один-два бокали. Поступово доза росла. Славу те бентежило, та коли натякала, обривав
— Бачу, це надовго, — зауважив, маючи на увазі її порання в хаті.
— Як завжди. Ти ж знаєш, я люблю чистоту.
— А їсти що будемо?
— А що господар запропонує та приготує. Це твоє захоплення й талант.
— Ще б пак! Тобі нічого й змагатися зі мною.
— А я й не збираюся, — погодилася Слава. — Заодно вчуся.
— Щось вчу, вчу, — і успіху ніякого, — дошкуляв їй Василіс.
— Ну не скажи. В Афінах всі мене вихваляють!
— Хіба в Афінах уміють їсти? — зневажливо мовив.
— А що вміють і з чим уміють...
Слава мала на увазі якість продуктів, на чому завжди акцентував Василіс. У місті таки все без смаку і запаху, не те що сільське, природнє.
— Тому ти й тут, раз по раз, — зиркнув на неї хитро.
— Не лише тому. Але ти хочеш бачити один бік у всьому, й те, що я шукаю лишень якоїсь вигоди. Це не нове.
— Починається...
— Не я починаю...
— Так, я пішов по овочі й зелень, а ти почистиш картоплю і більше допомоги від тебе не потребується.
Василіс вийняв із шухляди два пакети й попрямував до свого овочевого саду. Останніми роками все збільшував посадки овочів, — помідорів, перцю, різних бобових, огірків, кабачків, баклажанів. Навіть почав продавати дещо і у цій справі з'явилося більше клієнтів, аніж у пабі останнім часом. Продукцію мав якісну. Цьому сприяли хороші ґрунти, що не оброблялися роками, а може, й ніколи. Для зрошення мав свою криницю, а для живлення брав перегній у місцевих фермерів. Так, досить успішний підприємець у минулому, Василіс збирався стати землеробом. Він і справді думав про це, бо з пабом не знаходив рішення.
— Такий мусакас я колись в молодості випадково з'їв на Плаці, що в районі Монастирак. Відтоді ніхто й ніколи не міг досягти того смаку і пропорції у всьому, окрім тебе.
Слава цвіла від похвали і недаремно. Василіс легше ганьбив та критикував що б то не було у ній чи в інших, то ж коли дійшов до схвалення чогось, це "щось" мало справді вартувати. Ця його звичка критикувати всіх і все, ще й не найкращими словами, демонстрація неповаги й зверхності до багатьох, і до своїх окремих клієнтів, призвела до того, що їх поменшало. Все це стосувалося місцевих, бо афіняни й іноземці з'являлися рідко і здебільшого літом. Тепер місцеве літо на туристів збідніло. І це був лише початок.
Не те щоб у своїх судженнях Василіс був несправедливим чи надто суворим, частіше за все його зауваження чи невдоволення були правдивими. Та кому до вподоби правда? За неї й платив.
Про це починались розмови, щойно випивав. Розуміла, але не у всьому погоджувалась. Бо навіщо так відверто й свідомо шкодити собі та своєму бізнесу?
Люди як люди, всякого в них є, — доброго й злого. Василіс і сам не святий. У кожному живе якийсь недолік. Та чи варто постійно на цьому акцентувати? Особливо коли це нічого не міняє і про це не питають...