Ще як разів зо три гахнуть, то доведеться переїжджати в косопільський готель, – каже Михей.
Стареньку Кожухареву хату розхитало довголіттям і, мабуть, вибухами. З філософським спокоєм він дивиться, як осідають стіни.
– Нічого, Ганю, до весни вистоїть, – заспокоював дружину.
Через кожних два-три дні до Михея приходив з рубанком Динька і підправляв сінешні двері, бо після чергового вибуху вони дедалі більше перекошувалися. А зараз уже були схожі на ромб.
Михей і Ганна подякували молодим, що запросили на весілля.
– Підеш ти, Ганю, сама, – сказав Кожухар, провівши дівчат.
– Отаке вигадав!
– За один стіл я зі Снопом не сяду.
– Ворога знайшов!
– Було мене вигнано з хати, і я до нього не піду.
– Але ж весілля в клубі буде, і не Сніп жениться, а Юхим і Мазур образяться, – наполягала Ганна.
Молоді розписалися в косопільському загсі й на заквітчаних машинах приїхали в Сосонку. Біля клубу, в якому були накриті столи, їх зустріли родичі й друзі. Дядько Василь скомандував своїм оркестрантам – і вони заграли гімн. Юхим і Максим, як і личило колишнім воїнам, завмерли біля своїх подруг по команді струнко, стих людський натовп. Люди стояли урочисті, обличчя їхні світилися добротою.
Сніп і Мазур з дружинами піднесли молодим хліб-сіль і провели їх до зали. Чарки вже були налиті, і Сосонка разом з будівельниками "Факела" сіла за столи.
Не було тільки на весіллі Михея Кожухаря. Він стояв біля своєї Похиленої хати, самітно, як бусол. Ганна його вже й просила й молила.
– Ні. Перед хлопцями пробачусь, а до Снопа не піду, – зарікся Кожухар.
Була субота, а Сосонка ніяк не могла втихомиритися: снували машини, гуркотіли бульдозери, насипаючи греблю, й здригалася земля від вибухів. Кожухарева хата, наче з ляку, вгрузла ще глибше в землю і дрібно деренчала шибками. Почувши гімн, Кожухар випростався, притиснув великі долоні щільно до тулуба і чомусь згадав своїх друзів, похованих у братській могилі біля Рясного. Кожухар ковтав сльози, і в нього смішно випинався кадик на довгій шиї.
Здійнявся над Русавкою кошлатий стовп диму, а потім прокотився грім. "Неначе починається артпідготовка", – подумав Михей. Пружна хвиля знову вдарилася в Кожухареву хату, підхопила з гребінця кілька старих околотів і жбурнула кудись у леваду.
...Ничипір Сніп обвів стривоженим поглядом залу й нагнувся до Марії:
– Їй-богу, Кожухар не прийшов!
– Оце-то дожилися! – сплеснула руками Марія. – Сину, кликали Михея?
– Світлана з Софією ходили, і ми з Максимом просили, – відповів Юхим. – Образився він, тату, що ви його тоді з хати вигнали...
– Ходи, Ничипоре, та поклич, – порадила Марія.
– Піду. – Під звуки "Циганочки" Ничипір вибрався з клубу.
Уперше в Сосонці на людях з'явилася Марта з Ладьком. Запросили їх Максим з Юхимом, бо працювали тепер на одній дільниці. Жінки оточили Марту, а з Ладьком були стримані, чоловіки теж віталися з ним сухо, але й не цуралися: мало що може трапитися з людиною в житті.
У другому кінці зали сидів Полікарп Чугай. Він бачив, як зайшла Марта з Ладьком. Вона – підкреслено весела, щось голосно говорила молодицям, а він плівся позаду й винувато тицяв свою руку всім, хто лиш попадався на очі. Поки добралися до свого місця за столом, Ладькові здалося, що він пройшов увесь свій шлях довжиною у вісімнадцять років – од тієї ночі, коли вони, щасливі й захмелілі, їхали з Мартою в кузові машини до Узгір'я, і до того дня, коли провели по тій же дорозі екскаватори до Русавки.
Ладько тільки один раз наважився якось увечері піти в Сосонку. Ішов через Виселок і не впізнавав села, звернув до Русавки й уже звідти втрапив на свою вулицю. Своє колишнє подвір'я впізнав по височенному горісі, що ріс за хатою. Сусіди, які побудували нові хати після пожежі, позаймали з обох боків і Ладькове обійстя, власне город, бо місце, де стояла хата, залишилося незайманим, заросло кущами бузку та жасмину. Ладько, спотикаючись, пробрався до якогось горбочка. Це була купа глини, битої цегли – все, що залишилося від його хати. На цьому згарищі не було ні бузку, ні жасмину, тут буйно розрісся деревій.
У Ладька до щему стиснулося серце, і він подумав, що занадто дорого заплатив за своє дуже непевне щастя з Мартою.
І на весілля Ладько йшов з єдиною метою – зустрітися з Полікарпом. Він хотів побачитися з ним на людях і попросити прощення, щоб усі чули. Ладько, йдучи за Мартою, блукав очима по залі, шукаючи Полікарпа. Не бачив, а може, не впізнавав? Хотів уже був запитати Марту, як раптом їх погляди зустрілися. Рішучий, сповнений ненависті й жадоби помсти Полікарпів і розгублений Ладьків. Дивилися один на одного, не кліпнувши повіками, наче зачаровані. Встав Гайворон і загородив собою Полікарпа.
Від імені правління Платон привітав молодих і вручив їм подарунки. Оркестр заграв "На сопках Маньчжурії". Хтось почав пісню. Ладько знову поглянув на Полікарпа, але той уже розмовляв із сусідами.
А за столами дзенькіт чарок та добрі слова.
– Дай боже онуків діждати вам!
– Спасибі.
– Свахо, випийте, дорогенька, не лишайте на сльози.
– За здоров я молодих!
– Гірко!
– Гірко!
* * *
– Я таке понятія маю, що зараз мені земля ні до чого...
– Правильно...
– Ти мені давай... полєзні скопаємі і той... уран...
– Правильно...
– А він мені каже: вози гній...
– Правильно...
– А я хочу робити не по сонцю, а по часах...
– Правильно...
* * *
– А Ладько Мартиненко при фасоні...
– Забрав чужу жінку, ото й увесь тобі фасон... Полікарп аж чорний сидить...
– Ой не простить він йому...
– Нема, кумо, в тій біді Ладькової вини, якби Марта пелену не розпустила по вітру, то й не було б нічого... Якщо баба запрету на собі не має, то...
* * *
– Мені своєї хати не жалько, хай зносять, але хай мені Турчин збудує таку, як я хочу.
– Вони мають проекта...
– А що ж це за хата, якщо в ній печі не буде? Без печі я своєї згоди не даю. Мені піч подавай.
* * *
– А мені, чуєш, Чапаєв і каже: "Гавруша, погибаю... І и спасайся, бо й твоя жизнь дорога... Каже, передай привіт нашим і своїй жінці Оляні..." То я, чуєш, на коня і в... от-ступленіє...
– Брешете, дядьку... Я читав, що...
– Я йому розказую, що бачив, а він мені – читав... Значить, мені Чапаєв каже...
* * *
– І моя на проїзводство зібралася, каже, хай, мамо, вам оті свині виздихають, а я піду на екскаватора вчитись.
– Таке положеніє...
– Хіба я її втримаю? Півсела в робочий клас записалося...
– Таке положеніє...
* * *
– Приїхав той до Платона та й каже: полюбив я твою Наталку, а вона мене... Іди, каже, попрощайся, бо скінчилася ваша любов, як нитка на веретені...
– Сохрани й помилуй...
– І привіз Платона до вітряка... Підійшла вона до Гайворона і віддала обручку... Віддала та й сказала: "Мила рибку, мила та й не вимивала, любила козака та й не шанувала..."
– А він що, Маланю?
– А він їй каже: "Якби ж знаття, то упився б, а на тобі не женився..." Взяв обручку... в праву ручку... та й закинув у Русавку...
* * *
Ничипір Сніп підійшов до Михея, скинув шапку:
– Як не до мене, то хоч до сина прийди, Михею, чарку випий. Ось стою перед тобою... Хочеш – в ноги поклонюся, бо за все своє життя і наше товаришування обиди не маю на тебе, а за те, що в хаті було, – вибачай... Не твоя то вина і... не моя...
– А чия ж, Ничипоре? Вік з тобою прожили в дружбі та в добрій вірі, а ти... мене зі своєї хати вигнав... наче дорогу перекопав...
– Не я тебе, Михею, вигнав і не я дорогу перекопав... То Видубецькі гори поміж нами стали... По один бік ви усі, а по другий, мабуть, я один залишився... Так мені цього поля шкода... Не бачив я ще того урану, а він уже зранив мою душу, забрав у мене радість і сенс мого життя.
– У тебе одного забрав, а тисячам дав. – Кожухар теж стояв напроти Снопа без шапки. – Синові твоєму... онукам. А хіба це, Ничипоре, не радість, коли вони візьмуть усе краще, що було й є у нас, любов нашу до цієї землі, піднімуться на ті Видубецькі гори і підуть далі... Сини завше повинні піти далі за своїх батьків. Оце я тобі сказав те, про що передумав за цей час... І на весілля до ваших з Мазуром синів піду... до тебе, Ничипоре, піду...
І вони пішли разом до клубу, так і не надівши шапок...
Полікарп Чугай сидів трохи захмелілий, мовчазний, наче йому не дісталося й крихти від цієї загальної радості. Кілька разів обпекла його своїми очима Марта, але Чугай ще більше насуплював брови.
– Полікарпе, хочу випити з тобою лічно, – перегнувся через стіл Чемерис, – за твою дочку. За Степку! За народну, значить, артистку!
– Спасибі, – Полікарп узяв чарку й уклонився Савці Чемерису. До Чугая потягнулося ще кілька чарок, і вперше сьогодні йому стало якось легко на душі. Забув і про Ладька, і про Марту.
Про Марту. А вона стояла перед ним з пузатенькою чаркою й усміхалася:
– Вип'ємо за Степку!
Чугай не помітив, коли вона підійшла, не підготував себе до цієї зустрічі. Він чокнувся з нею чаркою. Вона хвацько випила, махнувши чаркою до стелі, а потім... Потім оркестр заграв "Циганочку", і Марта повела перед Чугаєм плечима, дрібно вибиваючи підборами – запрошувала до танцю. Всі, хто стояв поруч, почали плескати в долоні, заохочуючи Марту, підбадьорюючи Полікарпа. І він не спам'ятався, коли Марта вивела його з-за столу насередину зали й поклала свої теплі руки йому на плечі... І Полікарп, підкоряючись тільки шаленому ритму й цим теплим рукам, підхопив Марту й повів її по колу. Мабуть, тридцять років не танцював Полікарп, власне, він і сам не знав, чи вміє танцювати. І раптом виявилося, що він танцюрист. Здавалося, що він носив Марту, не даючи їй доторкнутися до землі, і сам злітав разом з нею. Вгиналася підлога, поскрипували фарбовані дошки, а Чугай забув про все на світі: з перебором, з вихилясом закручував у "Циганочці" Марту, міцно тримаючи, немов боявся, що лиш випустить її з рук, то ніхто вже не зупинить Марти.
І враз увірвалася музика. Полікарп наче спіткнувся і опам'ятався: їх оточили люди, а в колі не було нікого, крім Чугая й Марти. Але дивилися не на них, а на Ладька Мартиненка, що, ледь похитуючись, простував у коло. Ладько тримав за шийку довгасту чорну пляшку. Полікарп ступив крок, прикривши собою Марту, готовий схопити Ладька, скрутити, зім'яти.
Ладько зупинився, випустив пляшку й тихо сказав:
– Полікарпе, нема зараз над нами суду...