– Шву зняли? – кричить він до вас.
– Кого? – перепитуєте ви.
– Шву!
– Аа! Шву! – догадуєтесь ви. – Ні, ще не зняли. Не сьогодні, то завтра, казав доцент.
– Який день?
– Середа!
– Після операції який?
– Восьмий.
– Через два дні знімуть. Тоді легше буде. Можна на деякий час на поправку й додому. А тоді приготуйтесь знову сюди.
– Тільки не сюди. Більше я до дисертанта-доцента не піду. Краще вже до практика. До того, що кожен день ріже.
– У тебе що було? – знову питається Добряну, і ви розумієте, що перший раз він нічого не почув.
– Апендицит, – сердитесь. – Перший раз апендицит, а тоді ще різали...
– Вибухнув?
– Як вибухнув?
– У животі, питаю, вибухнув? Чи встигли нормальним вирізати?
– Нормальним, – відповідаєте ви і дивитеся на Добряну, котрий пригоршнями ковтає для чогось соду і змочує на голові рушник.
– Тобі повезло. А в мого сусіда син спортсмен, – не поспішаючи, заявляє Добряну. – Так у того на біговій доріжці вибухнув.
– Як так?
– А от так! Суддя підняв пістолет, вистрілив, а апендикс від цієї... Як же її?
– Детонації, – підказуєте ви.
– От-от, від детонації і вибухнув. Не врятували.
– Такого не може бути, – заперечуєте ви на правах того, що в хірургії теж не вперше і теж дещо бачили і знаєте.
– Я тобі кажу, було. Добряну не бреше.
– Це могло бути, – втручається третій товариш, про якого у вас склалося враження, що він взагалі глухонімий. – От у нас, у районі, випадок трапився. Я лежав у палаті з одним інженером. Молодий, років ваших, – показує він на профіль Байрона. – Теж прооперували. Чи то перитоніт, чи то резекція. Словом, заходить до нас у палату професор. Все чин чином. Не сам. З асистентами. Медсестрою. "Ну, як?" – питає він інженера. "Дякую. Добре, – каже той. – Тільки, коли сплю, мене якісь дивні звуки переслідують. Наче десь годинник цокає". – "Не може бути, – каже професор і прикладає вухо до живота хворого. – Так і є. Я так і думав", – заявляє перелякано він. "А ви чули, Юлію Вікторовичу, ці сторонні звуки?" – звертається він до свого доцента.
Доцент і собі прикладається до живота, але через стетоскоп. Дивимось, а у нього раптом очі починають лізти на лоба. Він так страшно дивиться на мене, що я подумав, чи не розійшлися у мене несподівано на животі шви, як колись на новокупленому костюмі.
– Міна, – підняв він на професора очі. – Міна уповільненої дії. Цокає, як годинник.
– Чому ви думаєте, що міна? – запитав професор.
– А що може так цокати, крім міни?
– Сам годинник, – відповів професор, – і я дуже радий. Вашу руку, пацієнте, і ваше ім'я.
Той йому подав те і друге. "Кріпіться, – сказав професор. – Я його цілий тиждень шукав, Я все міг думати, але щоб мій годинник потрапив вам до кишечника, такого я уявити не міг. Я його знайшов, я його й дістану, – сказав упевнено професор, по-войовничому піднімаючись з стільця. – Мене тільки цікавить одне, доценте, хто його туди зашив і що це за нерозумні жарти. Адже я годинника, здається, поклав в ординаторській, а цьому хворому операцію робили виг?!"
Обличчя доцента покрилося, як поле, маками. "Ну, гаразд. Все це в наших руках. На операційний стіл його і негайно".
– А може, я з тим годинником якось переживу? – ледь не плаче інженер. – Я вам, професор, заплачу.
– Дорогий мій, – каже професор, – для мене не годинник цінний, а напис на ньому. Це ж від самого міністра. Аби не це, я б вам і двох не пожалів.
Словом, хлопця прооперували того ж дня.
І що б ви думали?
Чорний зробив невеличку паузу, і в палаті стало тихо-тихо, як у чоботі.
– Ніякого годинника там не було? – порушив тишу Байрон.
– У тім-то й річ, що годинник був. Але не професорів, а операційної медсестри, – відповів Чорний.
– Та це що? – втручається Затулидірковський. – От і зі мною стався випадок. Так це усім випадкам випадок. Професор одному хворому у кишечник штучне око зашив.
– Древній, як світ, анекдот, – кажете ви з неприхованою до нього неприязню.
– Це не анекдот. Ви послухайте.
– Ну, ну? Цікаво!
– Поклали його в нашій палаті. Ось на цьому ліжку лежав, – показує на своє ліжко Затулидірковський. – Хлопець здоровий. Червонощокий. Молоко з суницями. Як близько підійдеш, так від його щік і сам нагріваєшся. А це... Минув день, минув другий, В'яне чоловік. Шкіра, як он у діда, – показує він на Добряну. – Хоч на барабан чіпляй. "Як справи?" – питають його. "Погано, – каже. – Як ходжу, то у животі щось клацає". Скликали консиліум. Прикладали трубки й до живота, і до вуха. "Нічого не чути", – кажуть. Він тоді підводиться і як трясоне животом, а в ньому – клац-клац. Наче там хтось затвором берданки грається. "П-с-с!– каже професор. – Ану сюди настільну лампу і рефлектор". Просвітили його. Професор як глянув, тут і знепритомнів. Йому нашатирний спирт до носа. Уколи якісь. Ледве відкачали діда. "Що таке?" – питають. А він їм у відповідь щось по-латині. Потім мені медсестра переклала. Сказав, щоб очі в цьому місці були, вже бачив, а щоб зуби... Рідкісний випадок і в медицині досі не відомий. Прооперували хлопця. До тих зубів, а то звичайні щелепи з нержавіючої сталі. Чиї – встановити зразу вдалося. Старшої медсестри. Кажуть, як погасло в операційній світло, вона крикнула: "О боже, а скарай їх!" Це про електриків, а зуби випали. Так і зашили їх. У темноті. Коли це приходить професор і питає: "Ну, як операція?" – "Успішно", – відповідають. "Зуби вийняли?" – "Вийняли". – "А око?" – "Та нехай, кажуть, там залишається, воно ж кругле! Не хотілося сліпу кишку різати. Шкоди ж не завдає". А професор як розкричиться. "Негайно, – каже, – поки він від наркозу не відійшов, назад його в операційну і око виймайте". Вийняли і те око в хлопця. Кишка як була сліпою, так і залишилася. І що ж виявилося? Воно не просто штучне око було. А там був схований якийсь південноафриканський діамант, що світився синім полиском навіть уночі. Двадцять чи тридцять каратів. Капітал. Кажуть, професор його від жінки ховав. І носив в очній роговиці – це було єдине місце, де дружина не могла тих коштовностей знайти. Отака історія, – закінчив Затулидірковський. – На власні очі все бачив. Хворий зміг би підтвердити. Та, на жаль, він третьої операції не переніс. Коли йому сказали, скільки той діамант коштував, так він одразу зомлів і вже не відійшов. Пережити такого не міг.
– Е-е-е! – махнув рукою Добряну, який весь час її тримав, як мікролокатор, біля правого вуха. – Зі мною лежав у палаті одесит. Розписаний і розмальований, як картина. З голови до ніг. На грудях хрест. На хресті розіп'ята тьотка гола. На головці хреста біля голови льотки – орел. З боку хреста чорт. Ласиться на тьотку. На плечах котячі морди. На лівій руці біля плеча, нижче ліктя, тьоткина голова, а нижче голови – книжка. У книжці лежить меч і свічка горить у підсвічнику, наче в капельниці. І браслетом написано: "Бог – не фраєр – все простить". На правій руці – тигр кинувся на дядька і гризе. На ногах. На одній написано: "Вони втомилися, але до ресторану дійдуть". А на лівій: "Жду таксі". На пальцях ноги – три персні. Навколо пупка печатка і слова маду Одеса.
– Made in Odesa! – підказуєте ви.
– От, от, "маду Одеса". По них якраз шва пройшла. Одесит як розплющив очі після наркозу, глянув собі на живіт, а тоді як закричить:
– Ух, партачі! Такий почерк зіпсували. Чиста ж латинь!
А тоді упав на подушку і як розреветься. Плакав, як дитина. Жаль було на чоловіка дивитися. "Так шрифт зіпсували, – заголяв він весь час собі сорочку і дивився на живіт. – Такий шрифт міг робити тільки Зурочка Факторович із Дерибасівської", – сказав він і помер. Шрифт швою зіпсували хірурги. А ти кажеш – око? За око не обидно й умерти. А тут чоловік за шрифту помер. Та ще й хоча б ради нашого, а то через той, латинський.
Розділ XIV. Candida!
Вже коли ви йдете на поправку і більшість часу проводите біля дзеркала у ванній чи туалетній, пригладжуючи і змащуючи водою свою чуприну, й сумно думаєте: "Невже завтра випишуть додому, а Люба тільки післязавтра заступає на пост?! А я так і не встиг їй залишити своєї адреси", – вас справді виписують додому.
– Тепер все позаду, – кажуть вам лікарі.
Ви сумно посміхаєтеся, бо чудово розумієте, що вони мають на увазі. Позаду: горілка з перцем, столична, екстра, шотландське віскі, бренді, плиска, кубинський ром і навіть знаменитий "Арарат". Позаду: лікери, настойки, вина – сухі, десертні, кріплені. Позаду: борщі, біфштекси, ромштекси, беф-строганови, битки, січеники, шашлики, рубці, язики, голубці з м'ясом, печінка, нашпигована салом, свиняча грудинка з яблуками і ще багато різних дивовижних речей, які придумали, але вже не для вашого шлунка, кращі уми і гурмани людства.
– А що ж попереду? – цікавитеся ви.
– Усе! Живіть, як жили, – повнокровним і повноцінним життям...
Жити повноцінним – це означає їсти: яйце в мішечку з картопляним пюре № 191, кисіль із солодких фруктів № 1352, суп-пюре із зеленого горошку № 50, суп молочний геркулесовий № 61, зрази парові, фрикадельки парові, котлети парові, суфле парове, пудинг протертий, вареники пережовані, пюре з буряка, желе молочне № 367/149, сир протертий. Збожеволіти можна, думаєте ви і заявляєте:
– Я хочу до моря!
– До моря ще рано, – запевняє вас хірург.
– Я розумію. Ще тільки лютий, але я поїду на південь. Туди, де тепліше...
– Все одно рано. Вам рано. Ви мене розумієте? Не раніше, ніж через п'ять-шість місяців, і тільки восени. На "оксамитовий сезон".
– І це ви називаєте повноцінним життям?
– Моліть бога, що ви вижили. Вважайте, вам пощастило.
– Дякуйте не нам, а своїй жінці, що вас виходила. Тепер ви її повинні на руках носити, – втручається старша медсестра.
– Ні в якому разі, – насторожується хірург. – Принаймні вам не раджу. Королівська грижа – це вам не голубий апендицит!
– Отже, неможна? А що ж мені можна? Картоплю носити з базару можна?
– Категорично забороняю. Місяців шість...
– А у квартирі пересувати меблі, якщо жінці не сподобається їх попереднє розташування?
– 1 не підходьте близько протягом року.
– Гаразд, – примирливо кажете ви. – Це мене влаштовує.
"Перших шість місяців жінка цим сама займеться, а в усі наступні, гадаю, втягнеться", – думаєте ви.
– Я вам за все вдячний.