Уран

– Я себе дуже незручно почуваю перед ним.

– А-а, – махнула рукою Ольга Аркадіївна, – він думає, що все життя мусить іти за військовим статутом.

Нарбутов почав приходити з роботи пізніше, ніж звичайно, зачинявся у своїй кімнаті, і ніхто не знав, що він там робив. Кілька разів Наталка пробувала заговорити з ним, але він тільки дивився мовчки на неї з німим докором.

– Якщо й далі триватиме цей бойкот, то я переберуся звідси, – пригрозила батькові Наталка. – Чого ти хочеш від мене? Тобі не подобається Давид? Але він подобається мені!

– Ти мусиш поїхати до Платона. Треба мати елементарну порядність.

– Гаразд, я поїду... Ми поїдемо з Давидом.

Ольга Аркадіївна відмовляла Наталку від цієї поїздки, але батькові було вже обіцяно. Давид купив квитки, і другого дня вони приїхали в Косопілля.

Давид роздобув таксі, й за півгодини перед ними вже показалася Сосонка. На околиці села Наталка попросила шофера зупинитись і вийшла з машини.

– Давиде, я... я не зможу зустрітися з ним... Іди сам...

– Я теж думаю, що так буде краще, – погодився Давид. – Почекай мене десь тут... Я скоро... Не змерзнеш?

– Ні. Я буду біля вітряка. Он там, бачиш?

Наталка знайомою стежкою підійшла до вітряка. Дивилася на Сосонку й не впізнавала: від мосту на Видубецькі гори тягнулася широка дорога, яка двигтіла, стогнала під колесами величезних самоскидів, а далі височіли баштові крани, вгризалися в землю ковші екскаваторів. Раптом почувся постріл, і в небо злетіла червона ракета, друга, потім третя. Глухо загриміло щось за Русавкою, і сиза хмара відірвалася од землі – тол шматував кам'яні береги. Крила старого вітряка тихенько заскрипіли, відчувши на собі дотик ударної хвилі.

Наталка підняла голову й прочитала на дошці крила: "Степка + Платон = любов". Степка! Де вона?! Невже вона й досі не забула його? Тепер вона дочекалася! Тепер він... Ні, він завжди любив її...

Наталка спробувала дотягнутися до крила, щоб бодай нігтями здерти ті слова, що стали раптом такі ненависні їй. Не могла дотягнутися до них, кинула під ноги чемоданчик, стала – низько... Поставила його на ребро, вилізла, балансуючи, наче на дроті, ще, ще трохи і... похитнулась, впала, скрикнувши не від болю, а від безсилля. Лежала на холодній осінній землі, в холодному поросі, і текли по її обличчю схололі на вітрі сльози. За чим шкодувала вона, за чим плакала? Сама не знала й не розуміла. Може, то десь в останніх конвульсіях вмирало перше чисте її кохання, пересилене розлуками, хворобами, чужими словами й пестощами, життям.

Знову здригнулася земля від вибухів, і знову жалібно заскрипіли крила вітряка...

Давид застав Платона в кабінеті, він розмовляв по телефону. Не випускаючи трубки, потиснув йому руку й показав очима на стілець. Ніщо не видало його хвилювання.

– Олександре Івановичу, шістнадцять кращих трактористів ми послали на "Факел", а шоферів я дати не можу! Це ж несправедливо! Хай інші колгоспи допоможуть... Що? Гаразд, тоді я сам пересяду на самоскид, а ти сідай на моє місце! Ну приїжджай!

Платон поклав трубку, й Давидові здалося, що Гайворон лише тепер упізнав його. Напевне, воно так і було. Платон ніяк не міг спочатку збагнути, що перед ним Давид. "Щось з Наталкою сталося!" – майнула думка.

– Як Наташа? – вирвалося у Платона перше запитання. – Їй погано?

– Не хвилюйтесь, – заспокоїв Давид. – Вона почуває себе добре.

– Ви так... несподівано. Як же це ви опинилися в наших краях?

– Приїхали... приїхав, Платоне Андрійовичу. Можна закурити?

– Будь ласка, але ви, мабуть, голодні? Тут у нас поруч буфет, ходімо, – запросив Платон, – бо вдома... живемо по-холостяцькому...

– Дякую, але я не голодний, Платоне Андрійовичу.

– Дякувати будете потім, – Платон встав. – Ходімо.

Біля контори стояло таксі.

– Скоро поїдемо? – шофер поглянув на годинник. – Бо в мене план. Я – горю.

– Я розрахуюсь, – заспокоїв його Давид.

– Що ж це ви так швидко, Давиде Оскаровичу? – Платон відчинив двері, що вели в буфет. – Прошу. Ганю, чим ти нас почастуєш?

– Холодець є, Платоне Андрійовичу, домашня ковбаса...

– Давай, Ганю, що є.

Поки буфетниця накривала на стіл, Платон бився над здогадками: чого приїхав Давид, що він має йому сказати? Певне, щось важливе. Але що?

– Горілку п'єте чи коньяк?

– Горілку. Досить. Дякую, Платоне Андрійовичу.

– За ваш приїзд, Давиде Оскаровичу.

Випили.

– Я ось в якій справі до вас, – нарешті сказав Давид. – Ми з вами, Платоне Андрійовичу, мужчини... Я сподіваюся, що ви зрозумієте мене правильно... Життя – дуже складна штука... Не завжди виходить так, як хочуть цього люди... Мені важко вести з вами цю розмову, але я...

– Я допоможу вам, Давиде Оскаровичу. – Платон відсунув чарку й глянув у вічі Сокальському. – Ви з Наталкою вирішили одружитися?

– Так. Я люблю її і...

– Це зрозуміло, – перебив Сокальського Платон. – Наталка хоче оформити розлучення?

– Ми покохали одне одного, – Давид навіщось намагався переконати Платона в необхідності цього кроку.

– Давиде Оскаровичу, я ж вам сказав, що все зрозумів і не маю наміру заглиблюватися у ваші почуття... Передайте Наташі, що я... я бажаю їй щастя. Якщо у вас нема більше до мене запитань, то...

– Є, – сказав Давид. – Ви не могли б написати зараз... заяву чи... я не знаю, що потрібно для розлучення... Пробачте, але й це треба оформляти юридично.

– Ні, не зміг би зараз написати, Давиде Оскаровичу...

– Даруйте, – похопився Сокальськнй, помітивши, як зблід Платон, – що я з таким меркантильним питанням.

Шофер нетерпляче натискав на клаксон.

– Там мадам, чи ким вона вам доводиться, замерзне біля того вітряка, – сказав шофер, побачивши Давида. – А я горю синім полум'ям.

– Яка мадам? – стрепенувся Платон.

– Наталка, – промовив Давид. – Розумієте, їй тяжко, вона...

– Я мушу її побачити! – перш ніж встиг щось сказати Сокальський, Платон сів у газик, що стояв біля контори, й поїхав.

Він побачив її здалеку. Наталка сиділа, зігнувшись на чемоданчику. Почувши шум мотора, підвела очі. Платон вийшов з машини.

– Ти? – запитала майже нечутно, ледь поворухнувши посинілими губами. – Навіщо ти приїхав, Платоне?

– Щоб побачити тебе... Попрощатися... Чому ж ти сама не прийшла, не сказала мені, а... послала його?

– Я не змогла б...

– Але сказати легше, ніж зробити.

На дорозі сигналив таксист. Давид не виходив з машини.

– Іди, Наталко, тебе чекають.

– І оце все, що ти можеш сказати мені?

– Все.

– І ми ніколи більше не побачимося?

– А навіщо? Ми з тобою чужі... Уже чужі...

– Боже, як це страшно! – Вона дивилася на Платона, все ще не вірячи, що вони вже справді чужі, що лише в її пам'яті колись оживатимуть далекі роки їхнього кохання і, може, справжнього щастя. Але вже нема вороття. Згадала, коли вперше побачила його на станції технічного обслуговування... Потім ліс... Дощ... Він поцілував її тоді... І зараз стоїть перед нею – високий, худий, у глибоких очах – тяжка зажура, на скронях – сивина, а на фуфайці ґудзик – от-от одірветься...

Знову довгий сигнал.

– Іди, Наталко. Тобі холодно.

– Я проклинаю себе...

– Навіщо ці гучні слова, Наталко?

– Я любила тебе, Платоне... Але моя любов виявилася... така мізерна.

Надривався сигнал.

– Іди, Наталко, – Платон подав їй чемоданчик.

– Платоне, ти... ти... приший ґудзик, бо відірветься...

– Добре.

– Можна тебе поцілувати?

– Вітер зривається... Сніг буде...

– Не хочеш... Як страшно... Краще б я була вмерла...

До них підбіг захеканий і злий, як чорт, таксист:

– Мадам Сокальська, у мене горить план! – Він вихопив з рук Наталки чемодан і, смішно перевалюючись з ноги на ногу, побіг до машини.

– Платоне...

– Прощайте, мадам Сокальська. – Платон підняв комір Наталчиного пальта, на якусь мить затримавши руки біля її підборіддя, сумно посміхнувся й пішов.

У цю хвилину вона погодилася б скам'яніти серед цього поля, прийняла б на себе найстрашніші кари й прокляття всього світу. Але не було ні кари, ні проклять. Сигналив таксист, який "горів синім полум'ям", і чекав її Давид.

Злітали над Сосонкою червоні ракети. Гриміли вибухи, розліталися скелі, і котилася над чорними гонами луна. Шалений вітер рвав поли Наталчиного пальта, наче не пускав її з цього поля. Вона зупинилася, відчувши раптом млість в усьому тілі, рвонула поли й обома руками схопилася за живіт – воно жило, вперше Наталка відчула, що несе під своїм серцем ще одне життя.

Краплини поту виступили на її чолі. Ще мить – і вона побігла назад до вітряка, спотикалась, падала, знову зводилась на якісь ватяні чужі ноги й бігла. Він ще не поїхав, він ще там! Швидше, швидше! Та вона ж не біжить, вона лежить серед поля.

– Платоне! Плато-о-о... У мене від тебе дитя, від те...

Давид підхопив Наталку на руки, міцно пригорнув до себе й поніс...

Як навіжений, сигналив таксист. Здригалися від толових громів Видубецькі гори, спав ще вічним кам'яним сном в їх надрах уран, і перші сніжинки засівали землю білим холодним пухом...

17

Господарі та господині хат крізь відхилені фіранки стежать за молодими: зайдуть до нас чи обминуть? Але дівчата не обминають жодної хати.

Михей Кожухар з Ганною теж дивляться на дорогу в причілкове вікно. Їм видно, як дівчата зайшли до хати старої баби Харитини Якимчучки. Зайшли та й нема.

Бабуня сидить на теплій лежанці в чисто прибраній світлиці, біля печі порається прудка товстонога бабина донька.

Якимчучка приймає запрошення на весілля, широким хрестом хрестить молодих, придивляється:

– А ви ж чиї? А-а, це ти, Софійко? А це Макара Підігрітого дочка? Хай же вам щастить... А я оце теж діждалася своєї, – показала на дочку. – Вона в мене на шахтах сім років була... Мать, як той каже, одиначка... А це вже прибилася додому, на Видубі робити буде, на бу... бурані... Чого ж по тих Донбасах їздити, коли шахта при хаті?

– До нас ідуть, – каже Ганна Михеєві, – іди відчини двері, бо їх же ніхто з місця не зрушить.

Михей виходить в сіни, але двері відчинені.

– Ганю, уже їх причинити не можна, треба знову Диньку кликати, перекосилася стіна.