Він мене інтригував, як я зараз вас. "Прийдеш – скажу, Записуй адресу – ідо мене".
Я йому пообіцяв: "Годин через три-чотири буду".
"Через чотири години? – перелякано перепитав він. – Збожеволіти можна. Чому так довго?"
"Бачиш, любий мій, – відповів я йому, – коли моя дружина була заміжня перший рік, їй для того, щоб вийти з дому, потрібно було десять хвилин. Тепер, після двадцяти п'яти років, – чотири години. Перші десять років у неї був рік за два. Як на війні. Тепер – рік за чотири, як на каторзі..."
"Гаразд, – посміхнувся він. – Ми вас чекаємо".
Не буду описувати, як він нас зустрів. Чим пригощав. Скажу одне: добре. Але на одній деталі зупинюсь.
Після нас прийшла з роботи його дружина. Не можна сказати, що красуня. Та й у такому віці лише окремі жінки залишають на собі відбитки минулої вроди. Звичайна, як на мене, жінка, але надзвичайно мила, гостинна й щира душею людина. Власне, те, що нам, чоловікам, так подобається і що ми так мало цінуємо у наших жінках.
Петро Андрійович, назвемо так мого друга умовно, зірвався з місця, як тільки почув, що в замкову шпарину вставлено ключ. Він відчинив двері. Запитав для чогось: "Це ти, моя люба?!" Ніжно поцілував жінку, взяв м'яко її за руку вище ліктя і, елегантно підвівши до нашого столика, сказав: "Знайомтесь. Моя Янічка". Ми подали руки. Янічка мило усміхнулася, попросила пробачення, швиденько переодяглася, трішечки освіжилася й сіла з нами за стіл. Десь через півгодини у нас з дружиною склалося враження, що ми з Янічкою знайомі якщо не з старшої групи ясельного віку, то принаймні з шкільної парти.
Янічка була чудова співрозмовниця, любила жарти, уміла й сама жартувати, і головне – ні в чому не показувала ні зверхності, ні переваги. Це була проста, скромна, мила жінка, і головне – не ханжа. Ми залишали цей дім вперше, жалкуючи, що так мало там гостювали, й у нас постійно жила думка, як би ще раз їх провідати.
Власне, не в мене, а в моєї дружини. Бо до цих слів, які зараз наведу, я теж вважав, що до Петра Андрійовича треба частіше ходити.
"Треба, – мовила моя дружина. – Хай би ти, мурло, хоч повчився, як з рідною жінкою поводитися. Дивись, прийшла з роботи, не встигла переступити поріг, а він до неї. Вихопив з рук господарську сумку, чмокнув у щічку, запитав: "Як ти себе почуваєш? Чи ніхто тебе не образив сьогодні на роботі?" І це ж дружина, вважай, міністра".
Я проковтнув гірку пілюлю і змовчав. А вона вела далі: "А ти тільки хвалишся, що він у тебе задачки списував. Так він же тепер людина. В нього у генах ця інтелігентність міністерська закладена. А ти мужик мужиком. Коли ти мене хоч раз поцілував при зустрічі, узяв сумку в руки, як я ледве не падала з ніг? Мовчиш! Нема чого сказати. А візьми її ім'я. Як він її ніжно називає – Янічка. А вона ж просто Ніна".
І тут моя дружина розповіла ще раз мені те, що розповів він нам.
Навчалися вони в одному і тому ж інституті, на одному курсі, в одній групі й навіть за однією партою разом сиділи. Він колись на першому курсі кишеньковим ножиком вирізав: "Я + Ніна = Любов".
Потім хтось зрізав "любов", залишилося "Яніна". З тою часу він і казав на неї "моя Яніна". А коли одружився – "Яніночка", а потім взагалі скоротив ім'я і тепер інакше її не зве, як "Янічка".
Я прикусив язика, взяв горнятко з кавою, але вона виявилася холодною.
– А що ж далі? – майже загорлало товариство.
– Далі? – перепитав я. – Далі буде, як Олександр Тимофійович наллє мені ще одну чашку кави. Але за умови, що вона буде не настільки гаряча, щоб облазив мій язик, і не настільки холодна, щоб я не міг у цьому товаристві зігрітися.
Олександр Тимофійович задовольнив моє прохання, і я продовжував:
– Минуло, мабуть, років два від того пам'ятного візиту. Я все менше провідував свого шкільного друга, хоча моя дружина все частіше пропонувала мені сходити в гості до Янічки. Власне, тепер Янічкою я називав уже свого друга, а вона – його дружину. Але завжди, коли йшлося про сім'ю Петра Андрійовича, ми казали просто: "Може, підемо до Янічки?"
Ми ходили. У них нічого не змінилося. Жили вони так само дружно. Вранці, проводжаючи на роботу Янічку, він її так само цілував, бажав їй щасливої дороги, відкриваючи дверці своєї службової автомашини. Бажав так, що водій, як мені одного разу здалося, не стримався – про себе засміявся, а Петро Андрійович прощався з Янічкою, ніби проводжав її за кордон не менше, як на півроку. Хоч наперед знав, що через сім робочих годин Янічка буде дома.
Інколи, коли сиділи в нього дома, він їй телефонував на роботу. Питав, чи вона пила сьогодні кефір, чи гуляла в обідню перерву на свіжому повітрі і чи не дуже перевтомилася. Якщо їй щось боліло і вона про це йому казала, він категорично забороняв їй далі працювати й наказував негайно йти додому, а то й загрожував, що зараз сам до неї приїде.
Моїй дружині здавалося, що після цих відвідин і я трохи покращав. Я справді інколи брав у дружини важку господарську сумку, підвозив її на роботу, але от поцілувати вранці, коли вона йшла на роботу, ну ніяк не міг. З якогось дурного принципу. І взагалі, не хотів мавпувати, хоч моя мені все натякала, підкреслюючи, що інститути культури інтелігентності не дають. Я вже готовий був її цілувати, але все чекав слушного моменту, святкового, чи що.
І от одного разу ми виїхали на курорт. Я вже й не пригадую сьогодні, де ми були. Чи то в Ялті, чи Коктебелі. Але якось прибігає моя дружина й каже: "Ану, вгадай, кого сьогодні біля готелю я зустріла? Ніколи не вгадаєш!" – "Кого?" – перепитую. "Янічку!" – щасливо усміхаючись, відповідає вона. "Янічку? – перепитав я, ніби першого разу не почув. – Її чи його? Чи обох разом?" – "Його, – каже. – Бачила в готелі".
Дзвоню я в готель, цікавлюся. "Так, – відповідає черговий адміністратор. – У сто третьому номері зупинився. Телефон номер такий". Я телефоную йому. "О-о-о! – чую, радісно гукає. – Ти що, тут? Ану, негайно до мене! Одна нога там, друга – тут. Чекаю. У мене шампанське, коньяк і все таке інше".
Словам "І все таке інше" я не надав ніякого значення. Беру дружину – і до Янічки. Стукаємо в номер, він відчиняє. Кричить, як студент! "Кого я бачу! Заході, родной! – переходить на грузинський акцент. – Піть будєм, гулять будєм!"
Я заходжу, дружина за мною поріг переступає. "Здрастуйте, Петре Андрійовичу!" – вітається. Дивлюсь, а він раптом весь зблід. Зупинився на порозі і навіть на вітання не відповів. А тут раптом із люксу вибігають двоє миловидних дівчаток і до Янічки. "Ану, Петре Андрійовичу, показуйте свого шкільного друга". Моя обімліла. Я, між іншим, теж. "Чому ж, – кажу йому, – ти не попередив, що ти не сам! Ми думали, ти з Янічкою. А в тебе, я бачу, тут робоча обстановка. Дівчата, мабуть, стенографістки твої, секретарки?" – "Секретарка і кур'єрша. – підхоплює мій натяк Петро Андрійович. – Робота у нас тут екстренна... План... Горимо... Ї завтра треба все це здати... написати... передрукувати..."
"Від руки, – кажу йому, – то не те. А от якщо дівчатка. Та ще й професіоналки, то тоді... Все гаразд". – "Буде все в нормі, – заспокоює він мене. – Вони у мене обидві друкують. Пройшли курси..."
"Ну, вибач, – кажу. – Ми на вечерю запізнюємось. Нагулювали апетит. А тут, думаємо, давай забіжимо. Подивимось, як Яніч... Вибач, як тут Петро Андрійович поживає.." От бісова кава, – раптом зупиняю свою розповідь. – Знову охолола. Олександре Тимофійовичу, я не настільки зіпсований, як Олег Данилович, щоб пити холодну каву.
– Не підігрію, – відповів Олександр Тимофійович. – Поки не розкажеш, що ж було далі.
– Далі? Більше ми не ходили до Янічки. Моя дружина сказала: я бачити не хочу. Ненавиджу. Всі ви, чоловіки, однакові. Особливо коли в керівники якось виб'єтесь, секретарок заводите, автомашини державні, відрядження. Що вона під останнім словом розуміла, я й досі не знаю. А це ж, товариші, вчора, ви ж знаєте, затвердили мене начальником комунального господарства... Теж автомашина, секретарка. Поганенька, правда, але міняти не збираюся, щоб з перших днів анонімки не посипалися. Прибіг додому, щиро поділився з дружиною... Сьогодні зранку мій шофер відвіз її на роботу. А увечері вона прийшла... Як завжди, з сумкою... Натомлена... Подзвонила. Каже: "Ти хоча б якогось гачка прибив до дверей, товаришу начальник. Сумку ні на що вішати. Поки знайдеш ті ключі". – "Люба моя, – відповідаю щасливий, – буде тобі і гачок, і сумка, дай її, до речі, сюди, і дозволь, я тебе поцілую..." Так мені радісно було на душі... Я до неї з щирим серцем... Вона віддала мені сумку, а тоді як розвернеться і...
Далі треба щось розповідати?
Друзі посхиляли голови...
– Єдине, що скажу: коли нанесла цей удар, мене тільки одвірок підтримав. І ще, крім іскор ув очах, я запам'ятав: "Я тобі не Янічка!"
Що вона цим хотіла сказати – досі зрозуміти не можу. Та й взагалі, товариші, жінки – це таки інший світ. Їх так просто не зрозумієш.
Алконавти
– Ви знаєте, що я цю дачу навмисне купив у цьому забутому людьми і Богом місці, – розливаючи каву при багатті, розпочав свою розповідь Сергій Іванович. – Два роки все було спокійно. Як до мене хто й навідувався, то лиш дика кішка з двома кошенятами й тільки тоді, коли її полювання було безуспішне.
Сергій Іванович присів на пеньок. Ми глянули крізь віття саду на води Славутича, що ніс на своїх могутніх плечах дніпровський лайнер, на чотирьох палубах якого у пізніх вечірніх сутінках туристи вибивали фокстрот і в такт музиці щось малорозбірливе приспівували. Пароплав проходив повз нас, залишаючи в наших душах спогади про минулі дні незвіданої романтики і сум, незбагненний сум за днями юності, які ми не так використали, як слід було.
Коли звуки музики, повільно затихаючи, зовсім зникли і нам одиноко підморгував тільки залишений на цілу ніч самотній бакен, Сергій Іванович вів далі.
– А з цієї весни занадилися несподівано до мене гості. Почали вони з саджанців: абрикосів, персиків, інжиру. Потім взялися за яблуні, сливи, груші й троянди. Все це вони акуратно викопували і, як тільки я привозив нові, робили те ж саме.
Ні сторожа, ні сусідів тут, як ви бачите, поблизу немає та й ніколи не було. У цій невеличкій хатині над Дніпром колись жив дідусь-рибалка, а тепер живу я.
Сергій Тванович на хвилинку замовк, ніби прислухався до шуму у вітах саду, а тоді не поспішаючи продовжив:
– Що я вже не придумував: і залишав запис магнітофонний з вигуком: "А ви, злодюги, знову тут? Ось я зараз вам!" Магнітофон працював справно.