Флегматичний Квочка — на три секунди пізніше...
***
— Ви привезли мені гуцульського ліжника? — замість привітання спитав майор Ситорчук, коли лейтенант Фостиков, відкозирявши, поставив на підлогу велику шкіряну валізу кольору підсмаженого лангета. — Я розчулений вашою увагою, лейтенанте. Розчулений і вдячний. А тепер, як казав Тарас Бульба, "повернися, синку!" Ну, що ж, костюм як улито на вас. У Львові шили. Це я по виточках бачу...
— Товаришу майоре!..
— Ну, досить, досить ваших захоплень і вигуків, лейтенанте. Час вам до цього вже звикнути. Я розумію, декого мої розгадування дратують, але я нічого не можу з собою вдіяти. Це моя манія, звичка. А звичка, як відомо, друга натура. — Майор підійшов до вікна і відчинив кватирку. У кімнату війнуло легенькою прохолодою і запахом жасмину, що саме розцвів під вікном. — Отже, ви щойно з аеропорту. Поголились у Соні. — Ситорчук ще раз понюхав повітря і трохи ширше розчинив вікно. — Сіли на таксі 24-48 і оце прямо до мене... Похвально, похвально. Тим більше, що ви мені зараз потрібні, як кажуть у конторі "Заготскот", до зарізу...
— Але, товаришу майоре!..
— Ви хочете запитати, звідки мені все це відомо, тоді, коли ви промовили всього три слова? Про це потім. Ми ж з вами ще навіть не привітались. Отож здрастуйте, Женю! — Майор підійшов до свого підлеглого і просто й невимушено, як рівний з рівним, міцно потиснув його молоду руку з довгими й тонкими інтелігентними пальцями, як у рояліста[4]. "Йому б цими руками Людвіга ван Бетховена й Едварда-Хагерупа Гріга вдосконалювати, — подумав Ситорчук про Фостикова. — А він змушений ними негідників ловити. Але що поробиш? Поки ця нечисть існує, професія слідчих така ж необхідна, як харч або книги". Майор закінчив думати й відійшов на крок, оглядаючи свою кімнату.
— Мені подобається цей ліжник, — знову промовив він. — Мушу вам сказати, лейтенанте, що такого екземпляра у моїй колекції нема...
— Як? — схопився на ноги Фостиков.
— Сидіть, лейтенанте, сидіть. Врешті-решт, ви можете самі пересвідчитися в цьому. — Він підійшов до Фостикова і зняв з костюма три різні ворсинки: сіру, зелену, білу. — Перепаковували, бачу, валізу. Решту речей залишили в камері схову. Даремно, можна було привезти й до мене. — Майор по-батьківськи обняв лейтенанта і по-товариськи поплескав по лівому погонові, який тільки для натренованого ока був помітний під легеньким цивільним костюмом, що так щільно лежав поверх лейтенантової гімнастерки. — І останнє, мій любий. Ви забули закрити валізу, і добрий шмат ліжника можна помітити навіть неозброєним оком. Як бачите, все значно простіше, ніж ви гадали...
Присоромлений лейтенант опустив очі додолу. "Не майор, а Вольф Мессінг, — подумав про Ситорчука Фостиков. — Читає думки на віддалі. Телепат!"
— Ні, мій любий! До Вольфа Мессінга мені далеко, — заперечив майор з властивою йому скромністю. — А щодо телепатії, то цього в мене не відбереш. Я вірю в телепатію, як сам у себе. От зараз вона, наприклад, мені підказує, що ви хочете дуже їсти. Чи не так?
Лейтенант почервонів ще дужче. Майор задоволено усміхнувся.
— Як ви дивитесь на те, якщо ми з'їмо парочку парубоцьких, як англійці кажуть, сендвічів, німці — бутербродів, а ми — по шматку хліба з ковбасою "Сервелат"? А потім вип'ємо по склянці кави по-турецьки, яку я зготую за власним рецептом? По очах бачу: і проти цього не заперечуєте. Ну, що ж, — мовив Ситорчук і попрямував на кухню.
Поки він там бряжчав посудом, лейтенант знічев'я почав оглядати домашній кабінет шефа. Велика, пофарбована безколірною фарбою кімната дуже скупо, або по-сучасному обставлена: земляна підлога без лінолеуму, величезний письмовий стіл, шкіряне австрійське крісло напроти каміна, масивні дерев'яні, з металевими елементами, меблі приблизно кінця XVI — початку XVII століття і старовинний посуд в антикварному серванті часів Данила Галицького і його сина Василька. Вікно, що виходило на вулицю, прикрашали художньо виконані залізні грати роботи невідомого майстра.
Залізними були й світильники та підсвічники. Щільно одна біля одної на румунських полицях стояли книжки з математики, геометрії і давньогрецької метафізики. Біля стіни осиротіло притулився диван фабрики імені Боженка з старою плюшевою оббивкою. На тумбочці стояв продовгуватий ліхтарик виробництва каунаського заводу "Aidas" і транзисторний радіоприймач ВЕФ-110. Але окрасою інтер'єра можна було сміливо назвати густо розвішані гуцульські яскраві ліжники і розклеєні на стінах нерозгадані кросворди, ребуси та шаради.
У кімнаті були ще одні двері, що вели на літню веранду, яка виходила в сад. Оце і все.
"Дещо по-спартанському, — подумав лейтенант Фостиков, — але солідно".
Це був кабінет людини, яка проводила тут усього кілька годин на добу і не дуже зважала на умеблювання.
Раптом на столі підстрибнув і простуджено загарчав телефон.
Майор Ситорчук за якусь мить опинився біля апарата, схопив трубку й помітно зблід. Біля лівого вуха шефа несподівано двічі сіпнувся нерв. Лейтенант затамував подих і приготувався до найгіршого.
Ситорчук спокійно, але впевнено сказав:
— Ні. Я вам ще раз кажу: ні. Ви помиляєтесь, — і поклав трубку, як цього вимагали довідники з експлуатації телефонів, на важіль. — Я скоро збожеволію, — кисло промовив майор. — Ці телефонні дзвінки мене доконають. Знову помилились номером. Цікавились, чи це не ветлікарня...
Фіаско сержанта Квочки
Сержант від несподіванки отетерів. Злодій раптом кинув йому мішок під ноги і, дезорієнтувавши Квочку, шмигнув у приміщення аеропорту.
"За двома зайцями не гонись", — згадав сержант крилаті слова, які належали майору Ситорчуку. — Побіжиш за злодієм — втратиш мішок. Візьмеш мішок — втратиш злодія..." І все ж Квочка підняв мішок.
"Крадій від мене не втече, — заспокоював він сам себе. — Добре, що він на другий поверх вискочив. Звідти ходу на вулицю нема, хіба що через оці сходи, якими я піднімаюсь, або через вікно. Одразу видно, що не тутешній".
Квочка повільно піднімався нагору. Назустріч йому спускалася дівчина в формі працівника цивільної авіації. Сержант підозріло зміряв їй поглядом з ніг до голови. Та у відповідь по-дівочому незадоволено пирхнула, і це остаточно заспокоїло Квочку.
На другому поверсі було тільки двоє дверей: каса, на дверях якої хтось застережливо вивів слова "Стороннім вхід заборонено", і туалетна на чотири кабіни, куди могли заходити всі, хто хотів.
У залі Квочка не побачив жодного пасажира. Отже, крадій серед натовпу затертися не міг. Не знайшов його сержант і під величезним пальмовим фікусом.
"Отже, він у туалетній", — здогадався досвідчений криміналіст і підійшов до кабін. На його щастя, лише одна з них була зачинена.
Це значно полегшувало справу. "Тут вихід тільки один — через унітаз", — торжествував Квочка перемогу і, підійшовши до дверей, з силою поторсав за ручку.
— Якого біса смикаєш? — хтось не зовсім дружелюбно, як здалося сержантові, озвався по той бік дверей. — Мало вільних місць?..
Ну й люди пішли...
— Поговори, поговори, філософе, — загрозливо перебив його Квочка і про всяк випадок розстебнув кобуру.
— Хоч відійди, не стовбич під дверима, — знову почувся голос, що здався Квочці при даній ситуації дещо нахабнуватим.
Сержант відійшов і зупинився при виході, спершись на одвірок.
Хвилини здавалися вічністю.
Нарешті двері відчинились, і з них вийшов дебелий дядько, в якого були такі ж вуса, як у Квочки, тільки чорні.
— Наклеїв? — запитав сержант. — Цей номер, брате, не пройде.
Квочка згадав палату № 7, де він охороняв одного такого "спеца", і той усе-таки залишив Квочку з вусами: втік, переодягнувшись у медсестру.[5]
Квочка підійшов ближче й різко смикнув незнайомця за правий вус.
— Ви що? — перейшов на "ви" вже немолодий чоловік. — Гадаєте, якщо у формі, то вам усе дозволено?..
Квочка розгубився. Тільки тепер до нього дійшло, що той, за ким він гнався, був у фіолетовому костюмі, жовтих черевиках на товстій білій підошві і значно худіший і нижчий на зріст.
— Пробачте, — зніяковів совісний Квочка. — Кардинально не те...
— Нічого, — відповів дядько. — Буває... і міліція помиляється. — І пішов униз.
— Куди ж він міг подітися? — Квочка, оглядаючись навколо себе, затупцював на місці — Наче крізь землю провалився. Може, він — це ота, в уніформі?
Але саме в цей час дівчина, що пирхнула у відповідь на Квоччин погляд, поверталась з подругою назад. Вони зайшли до каси. Квочка присів, заглянув під стільці і раптом... до його звичних до всього вух долинув приглушений жіночий зойк, ніби десь за стіною душили жінку. Цей зойк паралізував на мить усе Квоччине тіло. Несподівано відчинилися двері каси, і жіночий крик, вирвавшись назовні, наче іфрит з пляшки[6], став різким і пронизливим. Молода, але вже з приклеєними віями касирка кинулась до сержанта:
— Скажіть, де він? Куди він подівся?
Квочка у відповідь тільки крякнув: на ці запитання він теж хотів би мати відповідь.
— Він обікрав касу, — витираючи голубі від фарби сльози, сказала вона. — Ось тільки що...
"Про касу я й не подумав. А він пішов ва-банк. От тобі й маєш! "Вхід стороннім заборонено", — передражнив зозла Квочка напис на дверях і якось одразу обм'як і став як курка, що несподівано потрапила під зливу. — Тепер хоч не признавайся майорові".
Сержант повільно рушив униз. Назустріч йому бігли якісь люди, хтось, здається, навіть фотографував Квочку, забувши про заборону: "В аеропорту користуватися фотоапаратом не дозволено".
Образа стискала його серце й підкочувалася тугим клубком до горла.
"Залишив на спогад тільки речовий мішок, — подумав про злодія сержант. — І то не свій".
За Квочкою, тримаючись за формений обшлаг рукава, йшла касирка і, схлипуючи, увесь час запитувала:
— Чого ж ви нічого не робите? Чому ви мовчите?
— Я приїжджий, — нарешті спромігся на два слова сержант і пішов до кущів, де стояв його вірний К-750.
Мотоцикл, на Квоччине здивування, завівся з першого разу. Якби цього не трапилося, то Квочка почув би ще один розпачливий крик. Цього разу чоловічий.