Кого знаєш довше, ніж все життя. Нехай йому грець, ще й до всього, ні в одному барі ніде в світі ти не знайдеш таких людей, як в рідному місті.
— Думаєш, вона закохана в нього? — спитав Даня, підкуривши по дорозі третю поспіль сигарету.
— Думаю, важливіше, щоб він був закоханий в неї, — відповів я.
— Точно. Так хоча б є шанс на щастя, в іншому разі його б точно не було.
— Що? — перепитав я, не розуміючи.
— Ти когось колись кохав?
— Напевно, так.
— Тоді ти маєш знати, що коли кохають тебе, а ти ні, то не відчуваєш ти так само нічого особливого. Погрівся трохи, а далі від тебе не більше ніж пустота з поблажливою вдячністю. Навіть набридає через пару тижнів, — сказав Даня, посміхнувшись. — Цікаве ім'я Шаіра, — додав він, гучним глухим шепотом випускаючи дим.
— Які плани на тиждень? — спитав я.
— А вони мають бути? Тиждень вже розпочався, пів години як і непогано розпочався, як на мене. Тільки щось трохи мерзлякувато.
— Тобі треба тепліше пальто.
— Ще місяць — чи півтора і буде тепло. Нікому не завадить іноді трохи померзнути.
— А це ще чому? — спитав я.
— Щоб не забувати, що життя може бути гівняним. Давай ще зайдемо десь вип'ємо? Зігрію себе, не викидаючи гроші на нове пальто.
— Ні, через 9 годин на роботу.
— Так ти ніколи не знайдеш собі жінку. Не даєш долі шанс, — прорік Даня. — Робота потрібна вже потім, щоб жінку втримати, але й то не завжди. Ми з тобою схожі в тому, що любимо поскиглити на життя. Несвідомо ми шукаємо мамочок. Це нас відрізняє від Артура і Влада.
— Для чого тоді ти образив ту жіночку в ресторані?
— Різні мамочки на світі, та з ресторану явно була стерво. Сорокарічним жінкам не до лиця зверхність. Зустрічався я якось з мамочкою — найсмачніша їжа і найбрудніший секс в моєму житті. Шкода, що такі жінки старіють.
— Ти цинік, — зауважив я.
— Серйозно, я цинік? Йдемо спитаємо в нього, — раптово Даня вказав на когось на лавці попереду, людину, яка сиділа на самому початку парку. — Думаю, він, як ніхто, знає про холод, жінок і цинізм.
Ми йшли в бік волоцюги на лавці і я навіть не збирався зупиняти Даню, це б його тільки ще більше заохотило.
— Ти хто? — спитав Даня волоцюгу, коли ми підійшли.
— А ти хто? — відповів п'яний безхатько років шістдесяти на вигляд.
— Що п'єш? — спитав Даня.
Я просто мовчки спостерігав і починав злитися, що ще не вдома. Було важко не відчувати сморід від волоцюги.
— Горілку, — відповів він.
— Пригостиш? — продовжував Даня.
— Пригощу, — відповів волоцюга і дістав з пакета якийсь пластиковий стаканчик. Він налив пів стаканчика з пляшки, з якої пив з горла. Як же це було огидно.
— Щедро! — здивовано й тихо промовив Даня. Взяв стаканчик і випив усе відразу за один ковток.
Як же треба себе не любити, — подумав я. Сморід, як це часто буває, почав переростати в огиду. Даня дістав з кишені гаманець, звідти — п'ятсотгривневу купюру і віддав її волоцюзі. Я починав злитися ще більше, тому що, окрім того, що в мене він жив цей місяць безкоштовно, то я й ще знав, що після двадцятого числа в Дані не буде ні копійки в кишені і він буде позичати, а мені ще й доведеться його підгодовувати, бо до їжі в останній тиждень місяця в нього така ж життєва позиція, як і до нового теплішого пальта взимку.
— Як довго ти на вулиці? — спитав Даня у безхатька.
— Що ти хочеш від мене? — насторожено й агресивно прикрикнув у відповідь безхатько. Він не дивився на обличчя Дані, його голова поверталася начебто в сторону звуку голосу, який, здавалося, йому тільки заважав.
— Ти подумав, що ми хочемо тебе побити чи познущатися? — питав Даня.
Волоцюга почав вставати, але Даня поклав йому руку на плече і натиснув, щоб завадити.
— Що хочете від мене? — спитав знову безхатько, вилаявшись. Я не розумів, що відбувається і мені здавалося, що потрібно вже бути вдома, але я не зупиняв Даню.
— Давай вип'ємо ще? — запропонував Даня. Волоцюга не заперечував. Після того, як вони випили знову, Даня попросив волоцюгу розповісти свою історію, але той навіть чи то не зміг зрозуміти, що Даня хоче, чи, можливо, він усе прекрасно розумів, але з часом такого безнадійного життя він чи забув свою історію, чи робив усе, щоб її не згадувати. Ми так про це й не дізналися.
— Як довго ти на вулиці? — знову запитав Даня.
Волоцюга спробував знову підвестися, але Даня знову поклав руку на його плече. Після чого він вперше подивився в очі Дані, лице волоцюги змінилося на агресивне, і він криком послав Даню, спробувавши безуспішно вдарити його рукою. Даня відійшов і дивився на волоцюгу з абсолютно зосередженим лицем. Після цього ми нарешті викликали таксі і поїхали додому. В таксі я запитав, що це було, на що Даня коротко відповів: "цинічне життя".
Ми їхали нічними вулицями. Десь вони були освітлені більш яскраво, особливо в місцях, де світилися вітрини, десь менше — із жовтим потусклим присмаком, який так пасував цій мерзлякуватості, яка, здавалося, ось-ось мала
перейти в мороз, але так і не переходила. Ця погода була би більше до лиця листопаду, ніж лютому, і я подумав тоді, що з глобальним потеплінням варто боротися хоча б заради того, щоб листопад не продовжувався 120 днів на рік. Людство побудувало цивілізацію на протилежностях, як спосіб протистояти темній стороні людської натури. Людство створило цивілізацію на протилежностях, тому що людська натура збудована на протилежностях. Легко продати народу добро, а ще легше продавати народу зло, якщо у вашій PR кампанії гарні лозунги і знайдеться хтось чи щось, що можна перетворити на ворога. Але не глобальне потепління, його якраз продати важко.
— Що ти думаєш про глобальне потепління? — запитав я у Дані, який сидів на передньому сидінні біля водія.
— Що? — перепитав з посмішкою Даня. Він обернувся до мене, край його пальта в процесі повертання впав на коробку передач і накрив її повністю, Даня поглянув на моє обличчя, наче перепитуючи мене і цікавлячись, чи серйозно я зараз запитую. Втрутився водій. Йому було на вигляд років під п'ятдесят.
— Ви думаєте, глобальне потепління може комусь загрожувати? — сказав він, відкинувши пальто Дані з коробки передач. — В цій ідеї зацікавлені тільки декілька компаній, які можуть на цьому заробити, такі як Tesla. Клімат змінюється постійно, кожні пару тисяч років... — Він хотів продовжувати, але я його перебив.
— Кожний рік піднімається середня температура на Землі, подивіться у вікно — надворі лютий, а снігу немає. Це трохи насторожує, — сказав я.
— Я ж кажу, клімат змінюється час від часу. Це нормально, — відповів водій. Даня після його відповіді повернувся знову до мене, край його пальта знову накрив коробку передач і він знову його не забрав, залишивши це завдання водієві. Даня поглянув на мене тепер з такою мімікою, яка ще саркастичніше, ніж до того, мене запитувала: "ти дійсно збираєшся продовжувати цю тему?" Але продовжив водій:
— Ми їздимо на автомобілях близько ста років, викидаємо гази в повітря сто чи сто п'ятдесят років, не більше, а Земля крутиться вже мільйони років. З нею точно все буде добре, — сказав він до мене з виглядом пророка, таким заспокійливим тоном, наче батько до сина і з впевненістю людини, яка все життя вивчає глобальне потепління. Мені здалося, що він відчув радість у той момент.
08.02.22
Психотерапія Дані була щовівторка вже декілька років. День майже ніколи не змінювався. Вони зустрічалися завжди в одному і тому ж кабінеті на бульварі Тараса Шевченка, без рідкісних винятків, коли це могло бути по відеодзвінку. Даня за всі сеанси, а їх було більше ніж 150, ще ні разу не запізнився. Ні разу не прийшов п'яним. Він працював, вкладаючи душу в це і прикладав неймовірних зусиль, які ніхто не міг побачити та оцінити. Він ставився до цього сакрально, так, як не ставився ні до чого в своєму житті. Чому? Чи він вірив в те, що він може змінитися? Йому подобалися його демони. Близько року психотерапії йому знадобилося, щоб усвідомити: думка, що його рятує від алкоголізму те, що він розбавляє це своїми іншими пороками, є хибною. Інші пороки тільки підкріплювали його залежність. Чому він не кинув психотерапію, а викладався на повну? Його страх перетворитися на алкоголіка був таким же маніакальним, як і бажання пити. Здавалося, він не міг відмовитися від одного і не міг допустити інше. Даня усвідомив в якийсь момент в глибині душі, що залишилося недовго — і він перейде грань, де перестане до себе ставитися критично, скотившись невідомо з якою швидкістю вниз без можливості повернутися. Він добре пам'ятав те, як бачив, з якою швидкістю людина може скотитися, коли переходить ту невидиму грань. Завжди невидиму для того, хто п'є. Але все це було лише симптомом проблеми, а не самою проблемою.
Даня перестав дратувати свого терапевта тільки через більш ніж сто сеансів.
— Як ти? — спитала психотерапевт. Питання, з якого починався сеанс всі ці роки.
— Відчуваю безсилля.
— Що це за безсилля?
Але Даня не відповів. Він сидів і дивився в її очі. Це були гарні зелені очі жінки, що геть недавно переступила за сорок років. Вона була дійсно милою і гарною жінкою, психіатром із широкою практикою, викладала в медичному університеті, була матір'ю і дружиною. Даня прив'язався до неї, хоча вони ніколи не спілкувалися, окрім цієї однієї години на тиждень, але місце, яке зайняла в свідомості Дані ця жінка, було колосальним. Фігура її особистості в його свідомості була однією із небагатьох, що дарували йому надію і якусь опору.
— Я думаю, мені пора зустрітися з мамою, — неочікувано сказав Даня через хвилину мовчання, навіть, можливо, неочікувано для нього самого. Він заплакав — і плакав так, як ще ніколи не плакав на сеансах. Психотерапевт встала, підійшла до нього, присіла поряд і обняла його. Вона спостерігала за роки практики різні важкі випадки, немало сентиментальних, з роками вона виробила в собі імунітет недовіри до слів пацієнтів, якщо за словами на стояли вчинки. Таким чином її стійкість залишилася непохитною в жалісливі моменти страждань тих, хто не міг впоратись із цими стражданнями або втікав від них. На одну коротку мить в неї з'явився цей всім знайомий клубок в горлі і жалісне співчуття до Дані — їхній шлях був нелегким і довгим. Даня не зупинявся і плакав, а вона просто сиділа поряд, обійнявши його.