— "Він же її розчавить, наче комашку".
На мій подив рудоволоса лісова красуня не злякалася. Напевно вона знає цього велета, тому не боїться його.
— Чугайстере, дорогенький, навіщо ж ти ламаєш дерева? — стурбовано і з жалем почала дівчина. — Ти можеш зменшитись і не кривдити ліс.
Велетень схилився над дівчиною і голосно заревів:
— Я — Чугайстер, володар цього лісу. Я вище всіх, я могутніше всіх. Я величний і недосяжний. Кожна деревинка, комашка, тваринка або птах мають тремтіти від моєї появи.
— Жодна жива істота не ставить під сумнів твою велич, — тихо і спокійно промовила дівчина. — Могутній володар — це справедливий володар. Повага, отримана ціною страху, то не повага, а приниження твоєї гідності. Чи не так? Тебе насправді бояться і навряд чи за тебе підуть у бій, якщо буде потрібно. Ти маєш надзвичайну силу, але витрачаєш її на дріб'язок. Твоє призначення — слідкувати, аби поміж світами зберігалася рівновага: щоби люди не губилися в лісі, а мавки, болотяники та русалки не турбувалися, що їх знайдуть. Ти повинен закривати очі тим, хто може побачити те, чого не має права знати. Ти маєш заплутувати стежки, що ведуть до озера із русалками й ховати якнайдалі поміж чагарників чарівний цвіт папороті. Проте тебе поглинуло марнославство й жага влади.
— Ладно ти говориш, Повітруле. Але чарівніше за ці слова, золотаве твоє волосся і бездонні небесно-сині очі, — притишено промовив велетень і потроху почав зменшуватись. — Все зроблю заради тебе, будь лишень моєю дружиною.
Велетень зменшився до людських розмірів і ніжно взяв Повітрулю за руку. "Фе, — скривився я на хмарі, — тільки не поцілунки, будь ласка".
— Навіщо серце моє краєш? Ти ж знаєш, що ліс люблю дужче за будь-що у світі, але дружиною тобі не стану, — сумно відповіла Повітруля. — Кохаю Назара, за нього заміж піду. А за тебе, за нелюбого, не можу.
— Та як ти смієш, дурне дівчисько, відмовляти мені, Чугайстеру?!! — несамовито заревів велет. Очі його налилися люттю і ненавистю. Вмить він виріс до небес і руки його почали викорчовувати одна за одною дужі смереки. Дерева полетіли в різні боки, одне за одним.
Повітруля заклякла від жаху. Її очі налилися слізьми. Біль кожного зламаного дерева відбивався гучною луною в серці лісової красуні. Гіркими сльозами оплакувала вона кожне загублене дерево, кожне понівечене житло лісових тварин і втрачене життя. Сльози котилися з її очей, падали на землю. Торкаючись трави, гіркий кришталь сліз обертався на білі квіти.
Чугайстер не зважав. Він лютував несамовито і безжально, не помічаючи ані сліз Повітрулі, ані всього того лиха, що він коїв. Одне за одним дерева гинули від рук розлюченого велета, ліс рідшав, гори залишалися голими й безпорадними, понівеченими та позбавленими ошатного зеленого вбрання. Довкола множилась, ніби страшна хвороба, суцільна пустеля. Саме такою занадто болісною для лісу була ціна неконтрольованої люті Чугайстера, засліпленого власною пихою.
"Допомогти, допомогти", — пульсувало в моїй голові. — "Але як, я ж сплю. І навіщо все це мені сниться?".
Поволі велетень стишив лють, проте не припинив гніватися. Біль знесилив його й дещо спинив. Руки, подерті смереками, обернулися на суцільну рану. Краплини крові, падаючи на землю, оберталися калинкою — червоною бузиною. Наче в прискореному відео рясні кущі червоних вогняних ягід виросли на місці потрощеного лісу. Це згадка Чугайстеру про його лють.
Велетень грізно поглянув на Повітрулю і рушив геть у ліс. Не обертаючись, він голосно вигукнув:
— Ніколи! Чуєш? Ніколи ти не побачиш свого Назара. Роками буде він блукати лісом, та не зможе знайти стежку, що вестиме до тебе.
— А я шукатиму. Все одно шукатиму і віритиму, бо ж я кохаю, — гордо промовила Повітруля. — А тебе твоя лють згубить. Темрява, що оселилася у твоєму серці, згасила чарівний ліхтарик. Світло поволі зникає, ледь жевріє, і винний у тому не хтось страшний і лихий, а тільки ти. Ти своїми власними руками позбавив себе світла, тому вічно тобі доведеться блукати наосліп у темряві. І доки ти не збагнеш своєї помилки, ніхто не зможе вивести тебе з пітьми.
Так і розійшлися вони в різні боки. Чугайстер лютою ходою рушив високо у гори, лишаючи за собою слід червоної бузини. Повітруля полетіла шукати милого Назара, ледь-ледь піднімаючись над землею, аби не проґавити тонку стежинку, що вестиме до коханого.
Я сидів на хмарі, розчавлений і розгублений. Навіть не знаю, як змалювати мої почуття. Окрім шоку, мені було невимовно боляче від власної безпорадності. Я нічим не можу зарадити, не можу виправити бодай що-небудь. Погане відчуття. Не люблю його.
Переді мною швидко почали змінюватися пейзажі лісу. Ніби хтось похапцем перемотував кінострічку. Пори року заступали одна одну, ліс вмить змінювався до невпізнанності знову і знову по колу. Поміж усієї природної метушні я бачив три постаті, які нібито існували за правилами свого власного часу і простору. Це був лютий Чугайстер, що зводив з розуму людей у лісі, молодий парубок Назар, який блукав заплутаними стежками, і тендітна юна Повітруля.
Назар був смертний, тому його тіло постарішало, волосся посивіло, одяг перетворився на зношене лахміття. Не змінилося лише світло у серці. Воно так само яскраво сяяло, як і колись. Назар не втрачав віру, він чекав. Назар щодня невпинно шукав, рік за роком безперестанку вірив і чекав. Він думав, що ось-ось цієї миті до нього вийде кохана Повітруля. Проте час невблаганний.
Повітруля — чарівне створіння. Вона досі гуляє гірськими лісами й губить свої кришталеві сльози. Краплинки її скорботи обертаються на білі анемони. В народі їх називають вітряниці, бо ж створені вони Повітрулею. Тендітна дівчина з вогняно-рудим волоссям тепер заступниця усіх закоханих. Нині вона захищає тих, чиєму коханню може завадити якась лиха потворна заздрість або інше зло.
А Чугайстер, як і передбачала Повітруля, майже згубив себе своєю люттю. Минуло не одне століття, аби він зрозумів слова дівчини. Майже вічність минула, допоки він не знайшов сили, аби розплющити очі та поглянути на все те, що накоїв. Жодне "пробач" або "мені шкода" не повернуть час назад. Немає у світі сили, аби виправити скоєне. Проте лишилася в Чугайстера малесенька іскринка світла.
Чугайстер вирішив скористатися крихітною можливістю, аби змінити майбутнє. Велетень обернувся на старенького Діда, відмовився від свого величного імені й вирушив у подорож містами України. Самітник поставив собі за менту зрозуміти людей і знайти відповіді на свої питання. Найбільше його цікавила сила кохання, яку не можна зруйнувати навіть магією.
Подорожуючи, Дід знайшов собі розраду. Він став опікуватися малесенькими хухами, наче кошенятами. Я не вірив у те, що бачив. Невже той самий Дід із парку, то і є колись такий величний і самозакоханий Чугайстер.
Моя хмара раптово почала розпливатися, наче туман. Я хапався за пухкі залишки білої імли, але вже за мить почав стрімко падати вниз. Бемць! Боляче! Очі розплющувати страшно, але необхідно. Глибоко вдихнувши повітря, я відкрив очі та страшенно розчарувався — я лежав на підлозі поряд зі своїм ліжком. З підвіконня на мене здивовано дивився Сапфір. Мабуть, не міг второпати, чому це я валяюсь посеред кімнати.
Дивний сон, вірніше — це дивовижний сон. Надзвичайна історія, яку необхідно записати, щоб не загубилась. Такі сни особливі. Я прокинувся втомленим, ніби вся ця подорож уві сні була реальною. Жодна деталь історії минулого не може бути загубленою. Я швидко друкую слово за словом, аби все побачене уві сні детально змалювати.
Зосереджено друкуючи текст, я навіть не здогадувався, що ми з Назаром цієї ночі бачили один сон на двох. Він такий же ошелешений, як і я на підлозі, лежав у своїй палаті й не міг збагнути, як таке могло йому наснитись. Уява іноді нас дивує, а іноді несподіванкою ставить у глухий кут.
Я знав, що цей сон — витівка Діда. Він хотів розповісти нам свою історію, але сміливості на те йому не вистачило, адже дуже соромно. Важко говорити вголос про свої помилки. Важко визнавати провину, але це потрібно робити. Тому Дід вдався до таких хитрощів зі снами.
Я думаю цей сучасний Назар в госпіталі нагадав Діду того Назара з минулого. Чугайстер отримав слушну нагоду, аби виправити помилку. Колись він власноруч занапастив і позбавив щасливого життя молодого життєлюбного хлопця, лишивши його загубленим у лісі із марною надією відшукати кохану Повітрулю. Зараз Дід має змогу врятувати воїна від темряви. Часу в нього лишається мало, він старішає, слабшає. Надто довго могутній Чугайстер витрачав свої сили на лихе.
IV
Сьогодні у госпіталь повинні були завітати якісь поважні гості, тому мама попросила не приходити у парк раніше опівдня. Нестерпно. Кортить якнайскоріше побачити Діда і розпитати його про сьогоднішній сон. Не можу спокійно сидіти й чекати, коли в голові стільки питань: "Невже це дійсно він? Невже той самий Чугайстер. Хіба це той самий лиходій? Як він міг? Чому не зізнався? Не стало духу? Слабак!".
Спочатку я, нібито, сприйняв Дідову історію з розумінням. Кожен може помилитися і кожен має право на прощення. Але ж так довго помилятися — це вже занадто. Сотні років бути таким сліпим бовдуром й рік за роком не бачити своїх лихих вчинків. Не розумію.
Я ходив сердитий з боку в бік своєю маленькою кімнатою і подумки сперечався сам із собою. Одна моя половина давала Діду шанс виправитись, адже він сам зізнався у своїх вчинках. Тим паче його ніхто не примушував. Інша моя половина категорично відмовлялася розуміти вчинки лютого велета. Що робити, я не знав.
Аби з користю провести час і звільнити голову від думок я вирішив поприбирати. Це дійсно заспокоює й допомагає впорядкувати думки. Тільки от із чого почати?
— Сапфір, як гадаєш, де краще почати прибирання? Під ліжком, в шафі, на поличках чи під столом?
Сапфір здивовано поглянув на мене, потягнувся і, піднявши свого чорного пухнастого хвоста догори, рушив геть із кімнати. Не котяча це справа. Не буде він прибиранням лапки бруднити. Ну і дарма. Прибирання допомагає сконцентрувати увагу на простій справі, аби звільнити мозок від нав'язливих роздумів. Якщо перекидати одну думку з боку в бік, наче м'яч якийсь, можна втратити здоровий глузд.
Вчора був досить насичений день, тому я дещо втратив пильність.